Батько прийшов додому. Він щось тримав у картузі й хитро всміхався.
— Ну, діти, дивіться,— сказав батько.
З картуза на широку лаву талапнулося щось маленьке, сіре, пухнасте. Воно розчепірило лапки, мов на льоду, а вушка злякано прищулило.
— Руками не чіпайте! — застеріг батько.
Ми зачаровано дивились на зайченя, яке
боялося і ворухнутись. Тільки світило оченятами, тільки тремтіло.
— Иду я сільською околицею, там, де латка вівса росте, а воно вискочило налякане і просто мені під ноги. Я й узяв його.
А ми ще ніколи так близько не бачили жодного зайченяти. Дивимось і всміхаємось. Тільки чому воно завмерло на лаві, чому не побіжить? Чи тому, що маленьке й не навчилося бігати, чи тому, що нас боїться?
— Нагодуйте,— порадив батько.— Воно їсти хоче.
Блюдечко з молоком підсунули зайченяті під самісінький носик. Тільки воно чомусь і не глянуло. Принесли трави. Поклали коло блюдечка. Але воно й не понюхало.
— Видати, в неволі не їстиме,— похитав головою батько.— Доведеться випустити його.
— Де? В селі? — обізвались ми.— Тут собаки роздеруть.
— Підемо в поле,— сказав батько.
Вже вечоріло, коли ми опинились на околиці села.
Велике червоне сонце висіло над обрієм, ось-ось сяде на далекий пружок.
— Отут воно мені й попалось, бідолашне… Батько розтулив свого картуза. Думали, що зайченя зразу дремене, а воно сиділо й злякано щулило вуха.
— І тут боїться,— усміхнувся батько.— Давайте відійдемо вбік.
Відійшли, стали віддаля, дивимось.
Зайченя якось дивно ворухнуло передніми лапками — й таки стрибнуло. М’яко, легенько стрибнуло, наче не вірило в свою волю. І скоро зникло у вівсі.
А нам чомусь стало жаль. На коротку хвильку стало жаль, а потім, сміючись, розказували одне одному, як зайченя ворухнулось, як пострибало в овес.
