4
Вони найщасливіші в світі люди. Вони не знають безсонних ночей, вічних хитань, коли думка облітає невідомі й неміряні простори, окутує себе фіміамом прекрасногомай* бутнього і зараз же кидає все це в землю, в труну, і бачиш, як у люстеркові, воскове лице своє й заплющені навіки очі. Вони не знають обсипаного листя надій, їхнє серце не б’ється в повсякчаснім чеканні смерті…’
Найнеможливіші плани, що здалися б безумом звичайній людині, виконуються точно. І не знаємо ми щастя таких людей,— бо стоять вони осторонь серед мільярдів людських: істот, стоять, як скелі, і плещеться хвиля до їхніх ніг, пле” щеться в погоду і в бурю, коли блискавка роздирає небо і замовкає все живе.
Гляньте на волю таку, коли вона починає титанічний біг. Падають і підіймаються з небуття міста й країни! Сказане випадково слово стає символом мільйонам живих і прийдешніх людей. Воно, маючи на собі печать волі, може затрусити землею.
Ніч пролітала помалу. Шахай, попередивши свою жінку про вранішній виступ із села, спав тихо, наче й не спаз зовсім. Снів фантастичних і нереальних він не знав. Така була його вдача. Сонце сідало на ланах десь унизу. Стрімкі скелі вставали перед ним і його військом. Ось їде він кам’яною дорогою, тільки підкови вибивають іскри. Шлях лежить перед ним довгий і все нагору. Він чує, як військо гомонить позад його тривожно. Як зірветься іноді вершник який — з дороги в безодню. Б’ється з конем об каміння гостре й летить униз, у долину. Серце холодне в Шаха я, не знає він жалю. Веде дорога вгору до мети. І, наближаючись до ясного верхів’я, він бачить нові й нові простори, оповиті туманами.
Серце спішило, неясний дзвін розливався в повітрі, і довга стрілчаста хмара затопила все, тільки плив, погасаючи, неясний дзвін.
Нове видіння — живе й реальне — розкрилося, як велика квітка. Бій іде по всій полонині, не вгасаючи й не розпалюючись. Нові й нові сили виходять на поле і стають на місця, як шахи. Ворожа рука бере їх потроху, фігуру за фігурою, звільняючи місце своїм. Але вперто й помалу крадеться піхота. Ось вона лагодить кулемети. Б’є сигнал! Як порох летять фігури й пішаки. “О, я собі зумів вибрати командирів! Хіба не вмре кожний із них за мене десять разів? А*чи повірить хто із моїх, що мене можна подолати? Загіпнотизувавши себе моїм ім’ям, вони робитимуть чуда. Наче прапор несуть вони мене в. серцях. Я не такий, як вони? Але волк моя не знає меж! Історія запише мене на свої білосніжні сторінки. Ім’я моє Шахай — перемога!”
Аж спітнів трохи Шахай від такого сну. Ще пролетіло щось, не залишаючи сліду. Шум пройшов у голові, і Шахай зручніш повернув на подушці голову. Перші дзвіночки свідомості майнули. Ще не прокинувшись, Шахай знає, що це будить його воля, якій він призначив час розбудити. Розплющує очі. І на цьому остаточно прокидається.
5
Крик про допомогу лунає й лунає з Павлівки. Остюк геройським-наскоком захопив село, відступив з нього, знову вдарив на ворога. Ніхто не підтримує його зліва. Піхота вже запізнилася на півгодини з Синчаками. Кулеметами й ручними гранатами вигнали остюківців із половини села. Сам Остюк, тяжко поранений в хребет і контужений, залишився на ворожій половині. Остільки вже видною була його смерть, що ворог навіть кулі пошкодував для Остюка! Його шалені кіннотники, поховавши й розгубивши коней, вирішили вмерти, а відбити командира. Як розлютовані соколи, кидалися вони на ворога! Як закривавлена птиця, що погубила й очі в борні і ледве махає перебитими й поламаними крилами,— так билися кіннотники.
Загальний бій почався давно й розгорався тепер, як пожежа. Командир Шахай стояв перед Ковалевим Хутором. Він послав уже до Синчаків на допомогу піхоті всю решту кінноти з двома гарматами. З ним залишився Coca з батареєю та кількома кулеметами, без піхоти й кінноти. Шахай, поставив останню ставку. Синчаки мусять упасти!
Праворуч; за верству від нього, стояв Санька зі своїми гарматами і стріляв по ліску, що прозоро зеленів неясними бруньками недалеко Павлівки. Звичайно, там був ворог.
Марченко водив в атаку на Синчаки піхоту. З гвинтівкою в руці кидався він на ворога в перших лавах. Не раз і не два одкочувались назад, як хвиля, партизани. Не один боягуз упав од руки Марченка. Галат, перекосивши ворожу кінноту, що полізла була на його машини за лаврами, ловив тепер під кулями коней і поповняв ними недостачу в тачанках. Його весела парубоцька вдача розважала себе неймовірно довгими прокльонами, наче .молитвою. Він готовий був розтрощити свою піхоту, що к чорту годиться!
Саме тут прийшла підмога. Дві гармати почали зразу з шрапнелів. Синчаки впали. Пораненого Марченка повезли на тачанці вперед — підбадьорити й піднести дух у піхоти, що наступала на Павлівну—на допомогу Остюкові.
Шахай цей наступ побачив. Ворожі гармати, що здалеку— з-за Павлівки влучали в Саньку й Ковалів Хутір, замовкли. Там починався останній і рішучий бій.
Саньчині гармати теж перестали стріляти вперед по ліску. Вони промовчали трохи, мабуть, перешиковуючи фронт, і стали кидати снаряди геть у правий бік, частіш і частіш, а потім почали шрапнелями. Якась піхота знайшлася на правім флангові і йшла тепер на Саньку.
Користуючись тишею, чи, може, час прийшов,— висунулась із далекого ліска лава піхоти. Вона пішла в атаку на центр партизанського фронту — Ковалів Хутір — на Шахая.
Тут і починається справжнє діло. На три частини розподілено партизанів. Кожна б’ється за своє життя окремо. Ні одній не можна впасти, бо тоді загине решта. Марченко штурмує Павлівку. Посліплі від бою та крові кіннотники знайшли Остюка. Вони його ніжно кинули на підводу й везли за собою, як бога. І Остюк знаходив силу іноді підняти з підводи руку, посилаючи в бій. Троє найкращих командирів стоїть тут. Хіба можна перемогти Марченка, Остюка й Галата, доки вони ще живі?
Саньці приходилось круто з гарматами. Він втратив немало людей і, стріляючи щохвилі з гвинтівки, допомагав пораненим “номерам” шарпати за ремінець і розкривати ящики з набоями. Він кидався як чорт у пороховім диму, одночасно роблячи кілька діл. Його прокльони підняли б і мертвого з могили. Голос його гримів, як труба. Він закричав суворим і полохливим голосом, плутаючи лайку з дистанційними цифрами:
— Став на картеч!
Ковалів Хутір теж розпочав бій. Шахай завів свого коня за скирту сіна і став розмовляти позад гармат із Сосою спокійно й тихо. Це його правило: що важчі справи, то тихше й спокійніш він говорить.
— Товаришу Coca,— каже Шахай прихильно,— завжди у найнебезпечніше місце я посилаю Сосу. Чому? Тому, що я знаю — ніколи того місця не візьме ворог. Ви зрозуміли?
Coca від гордощів розцвів. Весь його страх придушила одчайна рішучість. Він став покрикувати на людей, що подавали набої. А Шахай усміхнувся собі непомітно і ходив позад гармат розміреним, нешвидким кроком.
Кулі почали .літати частіш. Велетенський бич раз у раз хльоскає в повітрі. Дехто з людей упав коло гармат і хрипів, конаючи. Coca підняв крмір шинелі, наче од вітру.
— Не поможе, товаришу Coca! — сміється Шахай.
— Пруть,— Coca вилаявся, почуваючи себе, як школяр, якого застукав учитель.
— Не лайся в такім місці.
За скиртою почувся свист і стогін. Упав на землю кінь і став битися головою. Ворог ішов в лобову атаку на гармати, негусто стріляючи, і від цієї хмари, що насувалась так низько, поволі охоплював смертельний жах. Ех ти, сонце з високого неба, погасни хоч ти в цю розпачливу мить!
Підбіг ординарець від Саньки.
— Що робити?.. Передавав товариш Санька, що не втримається з гарматами. Насіла вже проклята піхота!
Шахай мовчки подивився на ординарця. Потім одказав тихо й роздільно:
— Скажи Саньці, хай умирає. Ординарець ірвонув коня. Побіг.
— Вернись! — крикнув йому Шахай, бо побачив, як вилетіли з-за ліска Галатові тачанки, і піхота партизанська мчала підводами в атаку на ворожий тил.
— Передай Саньці, через п’ять хвилин він буде гнати ворога.
Прекрасні хвилини! Ви ніколи не зітретесь і не припадете пилом! Довго ще в тихих походах співатимуть вашу славу!
За скиртою Сірий мучився, як людина. Випадкова куля долетіла туди, розбила йому ногу й груди. Шахай вийняв —із кишені револьвер і добив свого вірного коня. Далі Шахай повернувся до гармат, що перестали вже стріляти — така каша заварилася на полі бою. Coca не чув землі під собою від радості.
Далі прийшов з хутора Макар подивитись на бій. Довго придивлявся в далину, зважуючи сили й завзяття. Сказавши: “Тепер можна вже й мені випрягати”,— пішов.
Стали вертатися поранені з Павлівки. Під’їхала підвода з Остюком. Під ним було до біса ряден і сіна. Лежав він високо на підводі — півголий, обмотаний чистим селянським полотном — скитський велетень вертався додому з перемогою: Коло голови сидів його вірний кіннотник, коли сама туга може прийняти цей грішний образ. *
Остюка везли в село до лікаря й зупинилися коло Ша-хая. Шахай нахилився до Остюка, що від муки одкривав і закривав очі, і всміхнувся одному йому. Це була найбільша нагорода.
— Ти не помирай, гляди, Остюче. Бо хто ж замість тебе комісаром у нас буде? А кавалерія?
— Не помру.
Остюк скривив губи від болю, і вся його любов засвітилась в очах. Його повезли.
Ранок весняний розносив бойові звуки. Сонце піднялося високо і”йшло ще вище. Перемога! — казав степ. Перемога!
Шахаєві підвели Галатів подарунок — вороного коня. Справжня арабська кров текла в нім. На шиї був доказ — невелика ямка, якою помітив його Магомет [застаріла транскрипція імені засновника ісламської релігії “пророка” Мухаммеда], придавивши палець до шиї. Сухі ноги його нетерпляче били об землю.
— Араб! — каже Шахай, сідаючи в сідло.
— Не араб! — кричить збоку Coca, б’ючи по гриві свого коханця.— Він гірший за мого. Не лпчить він Шахаєві!
— Спробуємо!
Coca став урівні з командиром.
— Почнемо звідси,— сказав Шахай, поводом попестивши нового коня свого. Погляд його зупинився на шпилі далекої могили, і він на неї показав Сосі.
— Яхчі! — прохрипів останній.
Шахай оглянувся на своїх партизанів, що були вкриті пилом перемоги. Кіннотники, закривавлені, як різники, похитувались на сідлах. їх було мало цілих, і скажений вогонь бою ще не вицвів на обличчях. Тачанки з кулеметами нешвидко їхали мореними кіньми. Галат, поранений в щоку, напівлежав на тачанці, поклавши руку по звичці на кулемет, теплий ще від роботи. Він захрип, як биндюжник, щохвилі плювався кров’ю, тримаючи червону ганчірку коло щоки, і лаявся страшно й богохульно. З усіх боків бринів день. Під’їздила на ристях перш Саньчина батарея. За ліском, на пригорку, дорубували останній ворожий загін, що боявся здатись. Страшний блиск клинків сотався над головами.
А через хвилину лопотіли по дорозі копита командирового араба, і хвіст у хвіст із ним ішов кінь гарматника.
— Ех, і душа доброй конь! — співали тихо кіннотники, піднявшися на стременах.
Степ наче позеленішав за ніч. Не по днях, а по годинах росла трава. Можна було взяти травинку в руку й почути, як в’ється вона й росте. До самого обрію лежав шлях, вибитий підковами. Коні мчали.
Раптом брязкіт шабель, льот шапок і кінське іржання сповістили Шахаєву перемогу. Вихором вилетів на шпиль могили вершник і став там, як пам’ятник. Простягнута рука застигла, показуючи вперед, ніби бронза раптом потекла в її жилах.
Тло південного неба поломеніло!
