Жила собі в лісі стара Сова. Одного разу, коли сідало сонечко, вона прокинулася, розплющила великі жовті очі й солодко позіхнула:
— Як гарно в лісі поночі… От якби сонце сховалося назавжди!
— Що?!—скрикнула Сорока. Вона саме вкладалася спати й почула останні Совині слова.— Що? Сонце?.. Назавжди?!
Сорока стрепенулася, майнула чорно-білими крилами і полетіла до своєї доброї знайомої — балакучої Синиці.
— Чули, ви чули? — зацокотіла Сорока.— Стара Сова,— а вона ж мудра птиця!—сказала: «Сонце сховалося назавжди!» Вже ніколи не буде в нашому лісі дня!
Ледве дослухавши Сороку, Синиця подалася до приятельки Зозулі.
— Новина, велика новина,— заторохкотіла Синиця.— Шановна Сорока тільки-но переказала мені слова старої Сови,— а вона ж мудра птиця! — «Сонце сховалося назавжди!»
Тієї ж миті лісові телеграфісти дятли відстукали тривожні телеграми в сусідні ліси.
— Всім, всім, всім! Слухайте, слухайте, слухайте! Сонце сховалося назавжди!..
— О! — сказала стара Сова.— То, виходить,
од мого слова сонце сховалося назавжди!..
І вона набрала такого величного та мудрого вигляду, що сам пихатий Пугач не витримав і гукнув:
— Слава мудрій Сові!
А понурий Сич, якому заздро було, що не він перший це сказав, подав знак Сичисі й сиченятам,— всі вони разом хававкнули:
— Хай славиться мудра Сова! Хай славиться володарка всіх птахів!
Той поклик луною пішов по лісу.
На деревах зчинився неймовірний гамір. Нічні птахи злетіли в повітря. Сови та сичі шугали між деревами, страхаючи денних птахів світлом своїх банькатих яскраво-жовтих очей.
На болоті галасували невсипущі чаплі, ревли болотяні бугаї.
У лісі їм допомагали пугачі:
— Пу-гу! Пу-га! Налякаєм ворога!
Навіть ліниві дрімлюги стрекотали:
— Нумо, прокидайтеся, годі спати! В темряві віднині станем панувати!
А денні птахи посмутніли, принишкли. Веселі іволги, моторні берестянки, дзвінкоголосі вівчарики — ніхто не міг заснути.
У гніздах плакали, пищали пташенята. Батьки заспокоювали їх, а самі з тривогою думали:
«А що, коли стара Сова сказала правду? А що, як сонечко ніколи більше не вийде в чисте небо?..»
Сови, сичі та пугачі заходилися зганяти денних птахів до дупла старої Сови.
Незабаром там зібралося все птаство.
— Слухайте, слухайте! — загукали сичі.— Промовлятиме наша мудра Сова.
І Сова, набундючившись, мовила:
— Віднині в лісі день буде чорний. Тепер ми, нічні птахи, господарі тут. Усі мусять нам коритися.
— Славте нашу володарку! — загукали сичі й пугачі і перші почали:—Слава старій Сові! Слава наймудрішій птиці! Сонце більше не з’явиться!
Денні птахи збилися докупи й мовчали… І раптом звідкись почулося тоненьке й задерикувате:
— А я не вірю, що сонечко зайшло назавжди! Нічні птахи від несподіванки замовкли, денні попіднімали голови…
— Схопити зухвальця і негайно привести до мене! — звеліла стара Сова.
— А навіщо приводити, я й сам прилечу! Малий жовторотий ІЦиглик сів на гілці поруч із старою Совою і задерикувато кинув:
— Красне сонечко знову зійде. От як! Запала тиша… Але за мить нічні птахи отямилися:
— Судити зухвальця! Судити негайно! Сонце зайшло назавжди! Слава мудрій Сові!
Люта Совина сторожа вхопила веселого Щиглика й поставила в коло суддів: Пугача, Сича та Дрімлюги.
— Вигнати його з лісу,— ліниво почав Дрімлюга.
Але Сич перебив:
— Треба кинути зухвальця в печеру до Кажана!
Совина сторожа заходилася виконувати вирок.
І саме в ту хвилину на сході поза лісом з’явилася вузенька червона смужка!
— Гляньте, гляньте! — радо защебетали денні птахи.— Світло!
Смужка все більшала, веселішала.
І ось вранішня зоря залляла рожевим сяйвом дерева, вмиту росами землю…
Посліплі нічні птахи метнулися в схованки між гілок, по дуплах.
Далі всіх сховалася Сова.
А сонечко велично піднімалось у блакитне небо, посилаючи на землю свої теплі промені.
Бо хіба під силу кому-небудь в світі погасити його?
