Один нерозумний Сірник почув, що колись йому доведеться згоріти, і вирішив підпалити хату свого господаря:
– Хай же й інші у вогні щезнуть! – вирішив.
Почав Сірник думати-гадати, хто б його запалив.
Попрохав Сірник розжарену Пічку:
– Допоможи мені спалахнути!
– А навіщо? – здивувалася Пічка.
– Хочу пожежу вчинити. Адже потім я все одно згорю!
Запалала червоним рум’янцем стурбована Пічка:
– Ніколи я цього не зроблю! Хата згорить – що ж я у холоди грітиму?
Тоді покликав Сірник веселу Синицю, яка жила в хаті.
Каже:
– Синичко, Синичко, ти колись море спалити хотіла. Візьми мене у дзьоб, чиркони об коробку!
– Це я можу,– каже Синичка,– але навіщо?
– Треба цей будинок спалити!
– Ой, ой,– розхвилювалася Синичка.– Це давно колись я такою ж легковажною була. Нині я яєчка знесла, у мене пташенята будуть!
Думав Сірник, думав і попрохав, нарешті, Хлопчика чиркнути його головкою об коробку й на підлогу кинути.
– Ой Сірниче! – розсердився Хлопчик.– А де ми житимемо?
І він кинув Сірника геть за вікно, в калюжу,– хай сиріє. Цьому Сірникові так і треба!
