Їли два зайчики в ліску під берізкою, гріються на сонечку і розмовляють.
А в ліску так гарно!.. Мушки гудуть, одна за одною ганяються, крильцями видзвонюють, ніби сміються. А там дрізд посвистує, хлопчика Пилипка передражнює:
– Пюліп! Пюліп!
А Пилипко по вереску з кошиком ходить, на боровики задивляється. Ще далі зозуля кує.
Ну так світло, тепло, весело!
Та невесело зайчикам, невесела в них розмова.
– Ой, яка гірка доленька наша! – каже один зайчик.– Бійся щодня, тремти щогодини, усе прислухайся, чи не ходить ворог твій близько.
– А скільки в нас ворогів! Хто тільки не кривдить нас, бідних зайчиків! Кривдять нас люди, кривдять звірі; навіть птахи-хижаки – шуліки, сови, пугачі – і ті нас, зайчиків, зневажають.
– І як боронитися нам від лютих наших ворогів? Чим рятуватися? Одна тільки надія на наші ніжки: вибавлять з біди – наше щастя, а не вибавлять – пропала наша шкурка!
І гірко заплакали зайчики.
Плачуть і сльози лапками втирають.
– Хіба ж можна жити нам на світі? – каже другий зайчик.– Ніхто не боїться нас, ну, зовсім ніхто!.. Мабуть, підемо та у воду кинемось!
Наплакалися, нагорювалися бідні зайчики і пішли до озера топитися з горя. Прийшли до озера, зупинилися, попрощалися. До самого берега підійшли, щоб у воду кинутись, аж бачать – стриб жаба на купину: побачила зайчика і злякалася.
– Еге,– каже один зайчик,– є ж на світі створіння, що й нас бояться. Мабуть, їм ще важче на світі жити.
Глянули зайчики один на одного й побігли назад у лісок.
