Десь за темними лісами, за глибокими морями, від нас на сімдесят сім держав, а ще далі – на десять горобиних кроків і на двадцять блошиних скоків жив-був один чоловік, який мав стільки діточок, як на решеті дірочок, і ще одним більше. Діти такі, ніби хто з лантуха картоплі насипав: малі, більші, ще більші.
Журився чоловік, що йому робити з діточками, бо був такий бідний, як церковна миша. Коли дивився на дітей, то серце його розривалося: бліді, голодні й такі слабенькі, що хиляться від вітру. Думав, думав чоловік, як зарадити біді, але ніяк не зміг щось надумати. Ще доки жила жінка, сяк-так тягнули з дня на день, а як померла, то всі біди посипалися на його бідну голову. Крутив, вертів на всі боки, як жити далі, але тільки гірше виходило.
Каже собі чоловік: «Гей, та цього вже не можна терпіти! Піду світом, щастя пошукаю, бо як удома сидітиму, усі згинемо».
Так і зробив. Нагодував дітей, чим було, взяв на плече сокиру і пішов широким шляхом.
Іде, йде, йде. І зайшов до глибокого лісу. Застала його така ніч, що в темряву можна було сокирою встряти. Але чоловік не зупиняється, а все далі йде. Коло півночі вже й сили не має іти, але боїться лягти відпочити, щоб звір його не розірвав.
Раптом далеко перед ним щось блиснуло. Чоловік – за світлом, за світлом і дійшов: світло лилося з маленької хижки, що була серед лісу.
Чоловік заглянув у вікно: лампа світить, і вогонь у пічці горить, аж іскри розлітаються, начебто якась невидима сила гребе там жар.
Чоловік подумав: «Ото б добре зігрітися й просушитися». Бо падав дощ, і одяг подорожнього геть-чисто промок. Тут і грім так вдарив, що душа із чоловіка мало не вискочила.
– Нехай буде, що буде, а зайду я до хижі. Може-таки, мене не вб’ють, а як будуть бити, то і я маю сокиру!
Погрюкав у двері. Ніхто – нічого. Погрюкав удруге. Тиша. Натиснув на двері – вони відчинилися. Переступив поріг, а в хижі тепло-тепло, і чимось приємно пахне. Але хижа порожня. Розглядає, ходить чоловік по хаті, але ніде живої душі!
Став коло вогню, сушить одяг. Потім сів на лавицю і гріється. Тут так добре, а надворі темна ніч, дощ ллє, грім бухає! Чоловік думає собі: «Хто тут живе й чим так гарно пахне?..» Подивився на стіл, а там усяка їжа й пиття: м’ясо печене, курка, калачі – що лише загадати!
«От, – каже собі чоловік, – вже нагрівся, а тепер наїмся…»
Сів до столу й почав уплітати, їсть то одне, то друге, й попиває. Їв і пив доти, доки в нього лізло. А потім набив люльку, запалив її та й палить…
Раптом дивиться, а поряд на лавці паскудна чорна кішка на нього очі витріщила. Хотів відігнати, а вона тієї ж хвилини щезла.
«Гм! – думає чоловік, – не бачив, коли з’явилася, не бачив, куди й зникла. Здається, на своє нещастя потрапив я у чортову хижу».
– Так і є… – озвався голос.
Бідолашний чоловік глянув у той бік, звідки почув голос, а там таке собі бабище сидить, що на неї й дивитися страшно: стільки на ній зморщок, як у циганки на спідниці зборок, носище такий довгий, що коли голову схиляє, то в землю впинає. А той ніс із заліза: коли по ньому ударити, то гуде, як дзвін… Баба говорить:
– Так, так, чоловіче, потрапив ти до чортової хижі. Я чортова мати. Зараз прийде із пекла мій син і візьме тебе в руки. А коли я йому скажу, що ти його обід з’їв, то ніхто тобі не позаздрить!..
Почув оце чоловік, і аж мороз пішов по ньому. Зубами цокотить. А баба продовжує:
– Тут помочі ніхто тобі не надасть! Ніякої. Ти пропав навіки. У пеклі чорти вилами будуть тебе штрикати, гарячою смолою поїти, у бочці із сіркою кожного дня купати. Добре тобі буде?
– Бідний я бідний! – благає чоловік. – Допоможи мені. У мене купа дітей. Що буде з ними? Усі загинуть без батька, без матері!
А баба своє белькоче:
– Підеш до пекла! Там тобі є місце. Я, може, тобі б допомогла, але за просто так цього робити не буду.
– Красунечко, допоможи мені! Що хочеш тобі зроблю, лише хай мене твій син до пекла не несе!
– Добре. Допоможу, якщо вчиниш те, що накажу. Діло не важке.
– Я на все згоден!
– Тоді тебе врятую від пекла, зроблю щасливим та багатим, коли ти зі мною одружишся.
Чоловік, як це почув, то мало з ніг не впав. Оце таке! Щоб він узяв собі за жінку стару бабу із залізним носом?! Що люди скажуть, коли побачать в селі, яку відьму він привів до хати?
А баба своє:
– Так, так, чоловіче! Ти бідний. У тебе діти, а жінки немає. Візьмеш мене й побачиш, як добре тобі буде. Та й твоїм діточкам. Я їх буду в маслі-молоці купати, а палицею по хребту мастити… То згоден?
Що робити? І залізноносу не хочеться брати, але й у пекло йти немає сенсу.
– Добре, – погодився. – Візьму тебе за жінку, тільки врятуй від пекла!
– Домовилися! А тепер збираймося до тебе, щоб ми до ранку були вже на місці.
Та й відразу вибігла з хати, наче молодиця. За якусь хвилину привела віслюка. Потім принесла мішки й повела чоловіка до підземної комори. А там чого тільки нема! Всілякий одяг дорогий – чоловічий і жіночий, їжа та пиття, яке лише загадати… Гроші золоті й срібні, дорогоцінне каміння різних кольорів…
Баба каже:
– Дорогий мій чоловіче, все це твоє й моє. Пакуй у мішки, що в них тільки влізе, повеземо до твоєї хати.
Насипали золота, срібла, діамантів, напакували дорогого одягу, а зверху поклали їжу і напої. Мішки звалили на візок, що напоготові стояв біля хати. Впряг чоловік віслюка, і рушили в дорогу.
Їхали цілу ніч, дрімаючи на возі. Коли розвиднялося, вже були на краю лісу.
Баба говорить:
– Не поспішай, спочиньмо тут на травичці зеленій.
Чоловік спинив віслюка; позлізали вони з возика, розв’язали мішки й почали пригощатися. Силує баба чоловіка:
– Їж, дорогий мій, їж! – і вибирає йому найсмачніше.
Але чоловікові тепер не до їжі і не до пиття. Усе думає, як би позбутися такої біди!
А баба наїлася, випила пляшку міцного вина, випила другу, сп’яніла і заснула.
Чоловікові не треба нічого більше. Поплював у руки, взяв сокиру та так гупнув обухом по бабиному залізному носі, що той переломився. Баба закричала несамовитим голосом, а далі простерлася долілиць, разів двічі тріпнулася й померла. Але коли чоловік вдарив по її носі, той так загудів, що почули в пеклі.
– Го-го! – закричав чорт. – Моїй мамі хтось ніс переломив… До нього! Треба схопити!
І зразу вискочив із пекла.
А чоловік, гадаєте, сидів на місці? Не чекав ні хвилини. Скочив на воза й ломакою гатить віслюка. Осел-неборака не зрозумів, у чому річ, і перелякано помчав що було сили. У возика тільки задок заплигав то в один, то в другий бік.
Уже недалеко було до села, коли чорт вискочив із лісу і знайшов свою матір з переломленим носом. Озирнувся, побачив возика і побіг за ним.
Догнав чоловіка саме в ту хвилину, коли той вже повертав до себе у двір.
– Злодій, вбивця! – вигукує чорт. – Далі тобі не жити!
– Пусти! – кричить чоловік. – Тут уже я пан!
Чорт таки тягне чоловіка, а той не дається – вчепився за стовпа.
На крик вибігли діти: кострубаті, замащені, у дранті. Почали галасувати:
– Ой, батько привів нам чорта! Обдеремо його й зі шкури пошиємо черевики!
– Будемо мати й м’ясо!
– А з чортових рогів будуть нам дудки!
Чорт перелякався і почав просити чоловіка:
– Пусти мене, ніколи не буду більше тобі шкодити.
А чоловік каже:
– Не пущу, бо мої діти будуть голодні.
Та чорт таки вирвався. Озирнувся вже аж коло лісу. Вхопив свою матір і скочив просто в пекло.
А чоловік завів у двір віслюка із возиком і від того дня так забагатів, що не було такого багача в цілій окрузі.
