Знайшов якось заєць барліг. Тихесенько підкрався, просунув голову у ведмеже помешкання й побачив, що бурої немає, а дитинчата самі сидять. Розхоробрився вухатий і давай товстоп’ятих лякати. Ґримасничає та регоче:
– Ох, великоголові, нарешті попалися! Зараз покусаю!
Малі поховалися по кутках, тремтять від страху. А куцохвостий поскакав навколо, полякав, а потім подався кудись у своїх заячих справах.
Надвечір повернулася ведмедиця додому, а дітки скаржаться:
– Ой, матінко, якого ми страху натерпілися! Заліз сюди якийсь страшний звір: голова кругла, вуха довгі, а передні зуби так уперед і стирчать! Дражнився та лякав!
– Судячи з усього, це був заєць, – здогадалася бура. – Ну, стережися, боягузе!
Наступного дня клишонога сховалася в хащах неподалік домівки. А тут і вухатий! Прибіг, голову в барліг засунув і почав насміхатися:
– Ну, що, товстоп’яті? От і попалися! Чого дивитеся? Мабуть, хочете, щоб я покусав! Це у вас тільки голови великі, а розуму немає.
Почула ведмедиця та як загарчить із кущів:
– І насмілився ж таке казати! А слово яке вигадав – «великоголові»! Зараз я тобі покажу!
Ведмедиця кинулася до зайця – й почалися перегони. Вухатий біжить стежиною, бура – слідом, боягуз поміж деревами – й вона туди. Нарешті сірий вирішив схитрувати. Скочив поміж двох молоденьких дубків, що росли близько один від одного. Ведмедиця – за ним… та так і застрягла. Намагається пролізти – не виходить. Хоче голову назад висунути – ніяк! Ще б пак – вона ж у бурої величезна!
Вухатий побачив, що перегони скінчилися, й зупинився дух перевести:
– Хіба неправду казав? Хоча й велику голову маєш, та розуму небагато. Чи не здогадалася, що в дірку, куди я проскочив, не влізеш? А щоб більше за зайцями не бігала, відкушу хвоста!
Лише під вечір прийшли інші ведмеді, розігнули два дубки та звільнили подругу, що так і залишилася з куцим хвостом. Довговухий того разу теж перетрусився не на жарт, тому вирішив більше ніколи не насміхатися з клишоногих.
