Якось увечері повертався жебрак додому. Нарікаючи на гірку долю, він жалівся:
– Щастя… Де воно, щастя?
Долі заманулося, щоб Щастя прийшло послухати скарги людини і відгукнулося на прохання. І ось, тільки-но промовив бідний чоловік ті слова, Щастя схопило його за руку й пошепки сказало:
– Йди до мене, не бійся та не хвилюйся. Я – твоє Щастя.
Воно підняло жебрака в повітря та понесло далеко-далеко. Потім опустило біля входу в якусь печеру й мовило:
– Всередині заховані всі скарби світу. Зайди і візьми те, що захочеш. Та не бери дуже багато. Нехай річ буде легкою, щоб зміг її донести додому. Дорога випаде довга та важка, й ти вирушиш один, без супутника. Якщо кинеш ношу додолу, то назавжди її втратиш. Май розум і не будь жадібним.
Так сказало Щастя й миттєво зникло. Чоловік спустився в печеру. Очі розбігалися від величезної кількості скарбів та коштовного каміння. Жебрак почав хапати найгарніші речі та наповнювати свою торбу. За годину він ледве вийшов, тримаючи на плечах важку ношу.
Ступивши кілька кроків відразу відчув, що стомився. Піт виступив на його обличчі, вкрив усе тіло. Жебрак зрозумів, що сили його покидають, і він не може далі тягти скарб.
«А що як покотити торбу по землі? – подумав нещасний. – Такого не може бути, щоб я не дотягнув її цілою».
Так він і зробив. Щосили пхав повну торбу, радіючи багатству. Та майже біля своєї оселі він на хвилинку розігнув спину – і скарб раптом зник. Чоловік озирнувся, закричав і заплакав, нарікаючи на свою нещасну долю.
Поруч знову з’явилося Щастя. Воно подивилося на нахабу і промовило:
– Ти злочинець перед своїм щастям і перед собою. Завжди чимось невдоволений. Тобі запропонували багато, щоб узяв стільки, скільки донесеш. Але через жадібність усе втратив. Тож, нехай цей випадок навчить задовольнятися невеликим.
