Від спекотного весняного сонця, від весняного вітру зморщився сніг, зіщулився. Стала земля оголюватися, стала трава пробиватися. І звірі, і птахи весни ради, тільки білий заєць плаче:
– Сніг, сніг, не йди! Мене, білого зайця, не покидай! Всю зиму я в твоєму білому пушку ямки рив, від морозу рятувався від ворогів хоронился. На темній землі, в зеленій траві мене, білого, кожен побачить, кожен образить.
Шкода стало снігу бідного зайчика. Ось він і каже:
– Залишитися тут я не можу, але шубу твою білу, якщо хочеш, з собою віднесу. А ти зший на літо сіру шубку. Взимку я знову прийду, білу шубу твою тобі принесу.
Так вони і роблять. Сніг, йдучи, бере з собою заячу білу шубку. Все літо і всю осінь заєць бігає в сірій шубці, а до зими сніг знову приносить зайцю білу одежину.
