В однієї жінки був чоловік, такий собі вайлуватий та неповороткий, та ще і не мав усіх дома. Хоча він був і роботяга, але усе ж жінці нудно, що він небалакучий і непоказний собі, і не такий красень, як інші мужики або як ось її кум, хай здоров бував.
А той кум таки дуже їй сподобався, дістав-таки жменьку куминої ласки. Не раз, не два балакали, було, куми, як би здихатись Максима – так звався кумин чоловік. Жінка хитра на вигадки; от і додумалася Максимиха, що зробити: давай вона щодня говорити мужикові своєму, що він хворий, усе нездужає, хоча той почувався добре.
Чи приїде чоловік з поля або з лісу – жінка зараз до його назустріч:
– Що ти, чоловіче, такий хворий, зовсім змарнів?
А тут, як спеціально, де не візьмись і кум, і той йому тієї ж:
– Що ти такий блідий, куме? Зовсім ледве ноги волочиш!
Чоловік і справді повірив, що він недужий.
Раз якось повернувся Максим з поля, дуже втомився, не віддихається. Жінка зараз до нього:
– Ляж, чоловіче, на лаву: ти зовсім вмираєш. І-і-і, ти, Боже мій!
Чоловік послухався, ліг, згорнув руки, мов перед смертю, а жінка як удариться об поли, як заголосить:
– Що мені робити на світі? Ти вмер, чоловіче? Побіжу до кума, спитаю, чи справді ти вмер?
Прийшов кум, поглянув на Максима та й пита:
– Чи давно він вмер?
А жінка й каже:
– Та він, як приїхав учора з поля, ледве коня розпріг та ввійшов у хату та й вмер. – Та як заголосить: – На кого ти мене, Максиме, покидаєш?
А кум і собі додає:
– Добрий був чоловік Максим, та вмер!
А Максим усе чує та думає, що справді він умер. «Бо якби не вмер, – міркує собі Максим, – то чого б же жінка голосила. Або й кум каже, що я вмер». Лежить собі, не ворухнеться. От жінка й каже кумові:
– Зроби, будь ласка, домовину, а я побіжу до попа, щоб прийшов завтра поховати!
Кум швидше за сокиру, зробив домовину, а жінка накрила його полотном, ніби мерця; а як побачила, що йде піп, давай побиватись за Максимом, підняла голос. Прийшов піп і пита:
– Чи давно він вмер?
– Та ще позавчора, як тільки приїхав з поля.
Відправив піп похорон, закрили Максима кришкою в домовину, а він усе мовчить; так його понесли й на кладовище.
А до кладовища, бач, було дві стежки; одна – в об’їзд кругом – дальша, друга – навпростець, через болото, – ближча.
Понесли Максима в домовині…
Донесли вже його до того місця, де дорога розходиться, і міркують собі люди, куди б його нести: чи в об’їзд, кругом, чи прямо, через болото.
Поставили домовину й радяться між собою, і потім вирішили нести навпростець, підняли домовину й несуть.
От тут уже Максим не втерпів, бо бачив, що люди зовсім не знали цього шляху, та як гукне з домовини:
– Не несіть навпростець, бо я позавчора втопив на болоті шкапу, насилу витяг.
Люди полякалися, кинули домовину на землю й відскочили геть; кришка з домовини зіскочила, Максим випав і лежить мовчки. Опам’ятався першим піп, наблизився до Максима та й питає:
– Чого ти, Максиме, лежиш?
– Та я ж вмер!
– Хто тобі сказав, що ти вмер?
– Та жінка сказала, ще й кум сказав, що я вмер.
– Уставай же, Максиме, тепер ти ожив! – говорить піп.
– Та чи справді я ожив?
– Та ожив же, я тобі кажу.
Підвівсь Максим і пішов додому – не на радість ні кумові, ні жінці.
