Жив та був одного разу бідний чоловік, і звали його Костакіс. Всі дні він працював зі сходу до заходу сонця, а в неділю виходив у свій садок, сідав під яблунею, з’їдав хороший обід, а потім до вечора грав на сопілці і так відпочивав. Було у Костакіса добре серце: ні на кого він жодного разу не розсердився, ні з ким ніколи не посварився.
Раз у недільний день, коли він грав на своїй сопілці і муркотів пісеньку, виповзла з затишного куточка змія і, хитаючись-кланяючись, почала танцювати перед ним у такт музиці. Спершу злякався Костакіс, а потім заспокоївся. Отож воно так і було — він грав, а змія танцювала. Нарешті, змія вклонилася востаннє і зникла, а там, де вона танцювала, побачив бідняк мішечок золотих монет. Бідолаха від радості ледве в танець не пустився, а потім і каже дружині:
— На другу неділю я знову заграю на сопілці, тоді побачимо, чи приповзе вона знову. Дивись лише, нікому ні слова! Адже це не проста змія, це добрий дух нашого дому!
— Про що ти говориш! Хіба я розум втратила, щоб балакати про таке! Звичайно ж, це добрий дух нашого дому, у переказах про нього недаремно говориться. Чула я, що змії люблять музику, може їй подобається, як ти граєш?
— А ти, дурна, з мене глузувала і тікала щонеділі до сусідок, щоб не чути моєї гри! Тепер бачиш, що вийшло!
Так у розмовах минув тиждень, а в неділю вони знову побачили змію. Цілий рік так тривало, і щоразу змія залишала Костакісу мішечок золота. Дивувався народ, що бідняки почали жити в достатку. Пішли плітки та пересуди. Тільки й розмові — як би довідатися таємницю Костакіса! І раптом змія зникла!
Чекав бідняк, чекав, грав на сопілці, грав — все марно: не виповзає змія!
Тоді вирішив Костакіс відшукати зміїну нору. А коли знайшов, побачив у ній мертву змійку, що згорнулася клубком. Засмутився бідолашний чоловік, заплакав гірко і закопав змійку в саду біля огорожі. А за кілька днів виросло на тому самому місці деревце дивовижне, ні на яке інше у світі не схоже. Підрив Костакіс трохи корінь і побачив, що деревце виросло на зміїних кістках. Тоді прикрив він коріння землею, а деревце про себе назвав зміїним. Всі дивувалися деревцю, а його таємне ім’я, зміїне, ніхто не знав. Костакіс навіть дружині своїй не сказав, що виросло деревце на кістках змії.
І ось у неділю біля деревця почали збиратися люди та ставити заклади. Але завжди програвали, адже вони не знали таємного імені деревця. Приходив один, ставив заклад і питав:
– Це яблуня? Це груша? Це мірабель? Підходив інший і починав:
– Це гранат? Це персик? Це смородина?
Підходив третій:
– Це абрикос? Чи це інжир? Це помаранч? Ніхто не міг вгадати назву деревця, і бідняк виграв безліч суперечок.
А жив у тому селі один хитрий і жадібний торговець, і вирішив він довідатися про секрет у дружини бідняка. Ось набрав він вишивок, усіляких дрібничок, прикрас із підробленого золота, приніс і продав їй дешево. Стали вони друзями. Раз торговець і каже:
— Невже ти не знаєш, що за дерево росте у вашому саду біля огорожі?
— Не знаю. Таїться чоловік і від мене!
— А ти впроси, вмов його. Подарую тобі тоді капці, золотом розшиті, з шовковими шнурками. Та дивись скажи не мені, а назви деревце голосно два рази у своїй спальні. Я сховаюся під віконцем і почую. От і не будеш ти сумувати, що видала таємницю.
Другого дня сховався хитрун під вікном. А жінка почала допитуватися у чоловіка:
— Скажи, як називається наше деревце, що біля огорожі?
— Навіщо тобі це знати? Хіба погано вигравати нам у суперечках?
— Про що хвилюєшся, Костакісе, чи я комусь розповім? Ти мене знаєш? Ти мене зовсім не любиш?
Подумав трохи бідолаха і відкрив секрет.
— Давно б так! Значить, це зміїне дерево! І виросло воно на кістках нашої змійки! Люба наша змійка, ти й мертва нам допомагаєш! — І щоб почув її торговець під віконцем, гукнула:
— Зміїне дерево! Зміїне дерево! У неділю знову зібрався народ сперечатися. Прийшов і торговець у квітчастому жилеті. Ось програли двоє, програли троє, тоді вперед вийшов торговець і каже:
— Ставлю на суперечку все своє майно! Став і ти все, що маєш, Костакісе!
Розгубився бідняк, не чекав він такої великої застави, але, впевнений, що ніхто не знає його таємниці, погодився:
— Домовилися! Ставлю все що нажив!
— Домовилися! Це тополя?
— Ні! Програв уперше!
— Це липа?
— Ні! Програв удруге!
— Це… це… — прикинувся торговець, що міркує, міцно обхопив руками голову, ось-ось відгадає назву. — А може, це зміїне дерево?
Застиг Костакіс із відкритим ротом, як громом уражений. В очах у нього все потемніло: щойно він був у достатку, а тепер все втратив!
Довелося йому забиратися з власного будинку: дружина, як дізналася про те, що сталося пішла від нього.
От бреде бідолаха дорогою і вбивається:
— Так мені, дурню, і треба, коли повірив злій жінці!
Зустрілася йому бабуся.
— Здрастуйте, синочку!
— Доброго дня, бабусю!
— Що ти шукаєш тут, де й птахи не пролітають?
—Ходжу шукаю свою долю!
— Доля твоя живе у будинку Сонця.
— Як же туди, бабусю, дістатись?
— Це, синку, далеко звідси. Спочатку пройдеш ти скелю, що висить у повітрі і хитається, а на землю не падає, а потім річку, в якій води трохи, а там уже й до Сонця рукою подати!
Промовила це старенька і зникла. А Костакіс пішов далі. Ішов він, ішов, довго йшов. І ось нарешті будинок, яскраво-червоний, так і горить! А біля дверей жінка сидить, ні молода, ні стара. Зрозумів Костакіс – це ж його доля!
— Навіщо завітав сюди, Костакісе?
— Прийшов я допомоги твоєї просити,— відповідає.— Не можу більше терпіти таке життя! Віддаюсь на твою волю — що хочеш, те зі мною й роби!
— Добре,— каже доля,— я спробую тобі допомогти. Давай дочекаємось Сонця і запитаємо у нього поради.
Ось сіли вони чекати. Як стемніло, закотилося Сонце спати-відпочивати, щоб рано-вранці знову на небо вирушити. Дала йому жінка обід, показала Костакіса і попросила:
— Допоможи, Сонечко, цій бідній людині! Адже це він грав на сопілці моїй дитині — змійці!
Мовило тоді Сонце:
— Повертайся до свого села і посперечайся з торговцем. Нехай він тепер ставить у заклад все своє майно. А суперечка буде ось про що: спитай ти його, звідки Сонце встає. Він відповість, не довго думаючи, зі сходу, а ти кажи з півночі, і нічого не бійся!
— Як мені сперечатися, у мене й для закладу нічого немає!
— А ти пошукай біля коріння зміїного деревця — може, знайдеш щось!
Нарешті дістався бідняк до свого села. Дочекався він ночі, підійшов до свого будинку, переліз через огорожу в сад, копнув землю під зміїним деревцем і дістав мішечок із золотими монетами. Схопив він мішечок, перестрибнув через огорожу і сховався за селом, чекаючи недільного дня.
У неділю на світ з’явився він до торговця.
— Гей, ти чого тут? – здивувався торговець.
— Хочу побитися з тобою об заклад!
— А що поставиш у заставу? Ти ж жебрак! Без застави немає й суперечки!
— Не зовсім я й жебрак. Ось моя застава! Чи тобі не до вподоби?
З цими словами Костакіс потряс мішечком із золотими. Він знав, що заради золота торговець погодиться на будь-яку суперечку. Так і сталося. Побачив торговець гроші, помутніло від жадібності в голові, і, забувши всяку обережність, він крикнув:
— То про що буде суперечка?
— Давай посперечаємось, звідки Сонце встає!
– Ха!.. Ха! Звідки ж ще, зі сходу, звичайно!
— Сперечаємося, що з півночі?!
Подумав торговець, що в Костакіса від горя з головою не гаразд, і вигукнув:
— Та я готовий сперечатися про це бодай тисячу разів, на будь-яку заставу!
— Якщо ти так певен,— відповідає бідняк,— постав все своє майно! А я цей мішечок, більше в мене нічого немає!
Засміявся жадібний торговець: незабаром це золото в його кишеню опиниться!
Ось наступного дня, ще не розвиднілося, піднялися вони обоє і всі сусіди на дах будинку і стали чекати сходу Сонця. У бідолахи серце билося від страху, чи не обдурила його доля, а у торговця серце билося від радості, що скоро золото його буде. Так дивилися одні на схід, а другі на північ. Раптом осяяло небо, і червоне сонячне проміння з’явилося на півночі! Ахнув народ від подиву, а торговець упав без свідомості. Довелося йому, хочеш не хочеш, віддавати все своє майно біднякові. І зажив Костакіс добре, а ми з вами ще краще!
