В одного чоловіка померла жінка, лишивши по собі доньку. Чоловік одружився знов, і друга жінка привела з собою ще свою доньку. Мачуха ненавиділа пасербицю, не могла її терпіти в хаті. Тож вона взялася намовляти чоловіка, аби випровадив її кудись.
Батько не хотів проганяти доньку, і тому в хаті часто зчинялися сварки. Раз, і вдруге, і втретє; нарешті таки дойняло чоловіка. Тоді він сказав жінці спекти плескача. Мовляв, як заведе дівча кудись у гущину, то кине того плескача з горба і скаже дівчинці принести його; сам тим часом заховається, а вона залишиться в лісі.
Зачувши таке, мачуха швиденько замісила плескача з висівок, сяк-так спекла, вкинула в торбу і дала чоловікові. Той гукнув доньку і повів її в дрімучий ліс.
Вийшли вони на горбок, батько дістав з торби плескача і кинув його вниз, а дочці сказав знайти того плескача й принести, щоб мати що до обіду. Дівча побігло за плескачем, а батько сховався між дерев і повернувся додому.
А дівча не знайшло батька і почало гукати його. Гукало й плакало, гукало й плакало і все блукало лісом. Проблукало до смерку, та так і не знайшло дороги з лісу.
А недалечко жила баба. Почула баба: людське дитя плаче, вийшла із своєї хатинки й гукнула:
– Гей, хто там? Чи ти чоловіче, чи жіноче? Коли жіноче – ходи до мене, коли чоловіче – йди геть з очей.
– Жіноче, бабцю, жіноче, – відгукнулося дівча.
– Як жіноче, то ходи сюди!
Вийшло дівча до баби, та завела його до хатинки, нагодувала і спати поклала.
Вдосвіта дівча прокинулось і, доки бабця ще спала, прибрало у дворі, підмело.
Згодом і бабця встала. Вмилася і зібралася до лісу.
А було в неї нетрохи дрібноти – змійок та ящірок, – і все такої, що люди її лякаються. Доручила бабця дівчаті напарити висівок і нагодувати оту дрібноту.
– Тільки не бійся моїх зміючок, – мовила старенька, – вони не кусаються.
Дівча напарило висівок, зачекало, доки прочахнуть, і нагодувало змійок. А було в неї намисто; дівчинка розібрала його і знизала кожній тваринці по намистечку.
Як повернулася бабця, змійки зустріли її і одна поперед одної стали хвалитись:
– А подивись-но, бабо, яке намистечко знизала мені старша сестричка!
А бабця милується та приказує:
– І баба зниже сестричці намисто! І баба зниже сестричці намисто!
Біля хатинки текла річка. По обіді бабця повела дівчинку до річки і сказала, щоб та поськала їй (пошукала комах у волоссі).
Почало дівча ськати, а бабця каже:
– Я можу заснути, а ти поглядай на воду. Як потече червона – не буди мене; потече синя – не буди; потече чорна – теж не буди; а як потече жовта, тоді збудиш!
Бабця скоро заснула, і дівча, ще трохи поськавши їй в голові, побачило, як річкою потекла червона вода; далі потекла синя, а тоді зелена, чорна… Коли це наповнилась річка жовтою водою. Збудило дівча бабцю. А та вхопила її за косу й турнула в річку, примовляючи:
– Хапай, дівко, що можеш! Хапай, дівко, що можеш!
Дівча вхопило, що потрапило під руку, і коли бабця витягла його з води, воно тримало в руках скриньку, повну золота.
Сказала бабця дівчинці, щоб ішла тепер додому і ту скриньку забрала з собою. Провела її через ліс, показала дорогу і вернулась назад, а дівчинка далі пішла сама.
Батько і мачуха дуже здивувалися, побачивши дівчинку такою вродливою – вона стала золота і аж сяяла вродою.
Віддала дочка скриньку батькові, і той ще дужче зрадів, як побачив, що та скринька вщерть повна золота.
А мачуха від заздрощів місця собі не знаходила. От просить вона чоловіка, щоб і її доньку завів туди, куди свою водив, аби й та стала багата і вродлива.
– Добре, – сказав батько.
Тоді жінка замісила плескача з найкращого борошна, пересіявши його двічі. Спекла плескача, дбайливо загорнула в чисту хусточку, поклала в торбу і дала чоловікові. Той узяв торбу і повів дівчинку на те місце, куди перше водив свою доньку. Там кинув плескача з горбка і сказав дівчинці принести його. А сам, ховаючись поміж дерев, пішов додому.
Шукала дівчинка батька, гукала, та не знайшла; заплакала й пішла лісом, куди очі дивляться. Надвечір зачула її плач та сама бабуся.
– Гей, хто там? Чи ти чоловіче, чи жіноче? Коли жіноче – ходи до мене, коли чоловіче – іди геть з очей.
– Жіноче, бабо, жіноче! – відгукнулася дівчинка.
– Як жіноче, то ходи сюди!
Дівчинка підійшла до баби, та завела її до хатинки, нагодувала і спати поклала.
Вранці дівчинка не вставала, доки не прокинулася бабця, а коли встала, не заходилася прибирати й підмітати, як зробила її зведена сестра.
Прокинувшись, бабця вмилася і зібралася до лісу. Доручила вона дівчаті напарити висівок та нагодувати дрібноту, сказавши, щоб не лякалася змійок, бо вони не кусаються. Дівчинка напарила висівок, але не ждала, доки ті висівки прочахнуть, а зразу почала годувати зміючок та ящірок, і вони геть ошпарилися тією їжею.
Як повернулася бабця, змійки зустріли її плачем:
– Бабо, мене старша сестра ошпарила! Бабо, і мене старша сестра ошпарила!
– І баба її ошпарить! І баба її ошпарить! – відказала їм бабця.
По обіді повела баба дівчинку до річки, щоб поськала їй. Коли та почала ськати, бабця мовила:
– Щось мене на сон хилить, мабуть, засну. А ти, як зробиться річка червона, не буди мене; побачиш, що стала зелена, – не буди; біла вода потече – також не буди; і жовта потече – не буди, а от коли потече чорна, тоді й збудиш мене!
Скоро дівчинка побачила, як річка стала червона, тоді зелена, біла; потім потекла вода жовта, як золото. Що вже гарна була золота вода, так сподобалась дівчинці, аж та не втерпіла і ткнула у воду мізинчиком. І враз мізинчик став золотий. А після золотої води потекла чорна. Тоді збудила дівчинка бабцю, а та вхопила її за косу і турнула в чорну воду, приказуючи:
– Хапай, дівко, що можеш! Хапай, дівко, що можеш!
Ухопила дівчинка якусь скриньку і цупко тримає. Та скринька була повна змій та ящірок, але ж бабця не казала, що в ній.
Потому бабця вивела дівчинку туди, звідки вона вже сама могла дістатися дому.
Коли дівчинка прийшла додому, мати ледве не померла з розпачу, бо вернулася дочка чорна, як чортеня.
А вже як одкрила скриньку – леле, аж вона повна змій і ящірок! Як кинулися всі бігти від них, хто куди.
Кричить тоді мачуха чоловікові:
– Хапай свою дочку та забери в неї сукню золоту!
Побіг батько за дівчинкою, а та від нього.
Побачила дівчинка, що батько її аж ось-ось наздожене, злетіла вона вгору та понеслася над хатами, над горами.
Злетіла до самого неба та стала в ньому місяцем ясним.
От відтоді кожної ночі вона з’являється в небі та заглядає у кожну хату, свою рідну домівку шукає.
