Жив собі на світі бідний старий чоловік. Був у нього один-єдиний син та одна яблуня в саду. Щороку на верхівці яблуні дозрівало однісіньке яблуко. Старий з’їдав те яблуко й одразу ставав молодшим. Та якось ранньої осені, коли єдине те яблуко ще й не дозріло, хтось невідомий зірвав його й зник. На другий рік старий уже пильно стеріг яблуню, та все ж якось задрімав, і яблуко знову зникло. Ще через рік старий послав свою стару стерегти яблуню, але й вона заснула перед світанком, і яблуко хтось украв. Минув ще рік. Цього року яблуню стеріг уже син. Він не спав усю ніч і перед світанком бачить: сідає на яблуню золотий птах і починає довбати яблуко. Хлопець вистрілив з лука, та на землю впала одна лиш золота пір’їна. Показав він батькові ту пір’їну та й каже:
– Піду шукати золотого птаха.
Осідлав хлопець коня й вирушив у дорогу. їхав він, їхав, аж поки дістався до роздоріжжя. Лежить посередині камінь, а на ньому напис: «Ліворуч повернеш – сам пропадеш, праворуч повернеш – кінь пропаде».
«Хай краще кінь пропаде, ніж я маю пропасти»,– подумав собі хлопець і рушив дорогою праворуч. їде він день, їде другий, сам уже зголоднів, і кінь його вибився з сили. Аж вибігає йому назустріч величезний вовчисько. Хлопець скочив з сідла, зарізав коня й віддав його вовкові.
– Велике спасибі тобі за те, що ти сам зарізав свого коня й нагодував мене. Коли так – сідай на мене, миттю довезу тебе, куди ти тільки скажеш,– каже хлопцеві задоволений вовк.
– Шукаю я золотого птаха, – мовив юнак.
– Сідай на мене й заплющуй очі.
Сів хлопець на вовка й очі заплющив. Довго мчали вони по крутій дорозі через гірські перевали. Коли ж юнак за наказом вовка нарешті розплющив очі, він побачив велике місто й зіскочив на землю.
– Птах ось у цьому палаці. Тихенько проберися туди, схопи птаха й мерщій повертайся. Та лови його не за ноги, а хапай за крила,– каже хлопцеві вовк.
Зайшов юнак у палац та й забув вовків наказ: схопив золотого птаха за ноги. Дзвіночки на ногах птаха голосно задзвеніли, почула їх сторожа, і юнака схопили.
Наступного дня, коли хан допитував хлопця, він розповів:
– У мого батька є яблуня. Щороку він з’їдав єдине яблуко, що дозрівало на її верхівці, й одразу молодшав. Останні ж чотири роки те яблуко з’їдає золотий птах, і мій батько геть занепав на силі.
– Ти дбайливий син. Я віддам тобі золотого птаха, але тільки тоді, коли приведеш мені золотогривого й золотохвостого коня, що його має сусідній зі мною хан, який живе ось за цим перевалом, – сказав хан.
Сумний і невеселий повернувся хлопець до вовка й розповів йому ханову умову. Посадив вовк хлопця до себе на спину й знову помчав.
– Розплющ очі,– наказав йому вовк, коли вони зрештою зупинилися.– Бачиш стайні, тут їх сорок, а он далі окремо стоїть одна. В ній і прив’язаний золотогривий та золотохвостий кінь. Іди й виводь його, але не веди за вуздечку, берись рукою за гриву.
Пішов хлопець, але знову забув застереження вовка й узяв у руки вуздечку. Задзвенів дзвоник, сторожа схопила хлопця й повела до хана. Розказав юнак, чого прийшов. Вислухав його хан та й каже:
– У мого сусіда-хана надзвичайної вроди донька. Приведеш її до мене я віддам тобі свого коня.
Ще дужче засмутився юнак і розповів усе вовкові. Знову мчали вони кудись. Починало світати, коли вони зупинились, і хлопець розплющив очі.
– На цей раз піду я сам, – сказав хлопцеві вовк.
Уранці вийшла ханова дочка на прогулянку: поперед неї йде сорок дівчат, а позад неї – іце сорок. Побачив хлопець ханову дочку й закохався в неї.
Тим часом вовк сховався за деревом, підстеріг красуню, схопив її й кинувся бігти, узявши на себе ще й хлопця.
Поки їхали, хлопець з дівчиною покохали одне одного. Стали вони благати вовка:
– Тепер ми не зможемо жити порізно. Зроби так, щоб ми не розлучались ніколи.
– Не побивайтесь, я ладен усе зробити для вас, – пообіцяв вовк.
Коли під’їхали до міста і хлопець та дівчина скочили на землю, вовк перекинувся дівчиною незрівнянної вроди. Хлопець привів її до хана і сказав:
– Ось та красуня, про яку ти мріяв.
Хан подякував юнакові і віддав йому золотогривого та золотохвостого коня. Сіли хлопець з дівчиною на того коня й поскакали далі.
Підійшов хан до красуні, хотів обняти її, але дівчина раптом стала вовком; клацнув той вовк зубами… і роздер хана.
Коли вовк наздогнав дівчину з хлопцем на золотогривому коні, той попросив вовка:
– Не хотів би я втрачати й цього коня. Хай він залишається назавжди моїм.
– Виконаю ще й це твоє бажання,– погодився вовк.
Коли під’їжджали до міста, вовк обернувся конем, хлопець
повів його до хана. Хан подякував юнакові й віддав йому золотого птаха, юнак разом з дівчиною сів на коня й поскакав далі.
Хан того ж дня осідлав коня й рушив з джигітами на полювання. В горах пустили вони своїх коней пастися, самі полягали спочити та й поснули. А коли прокинулись, не було ні їхніх коней, ні золотогривого та золотохвостого коня… Довелося ханові з почтом повертатися додому пішки.
Тим часом вовк догнав хлопця й дівчину верхи на золотогривому коні з золотим птахом і попрощався з ними. Молоді повернулися до батьків. І знову батько щороку їв єдине яблуко з єдиної своєї яблуні, вирощував насіння й зажив собі радісно й щасливо.
