Повість
І
Скільки разів вертався зі Львова до Самбора Берко-балигула, все викликав своєю появою в місті сенсацію. Він вертав прямо з столиці і привозив багато новин, привозив приватні листи, на які люде терпеливо ждали, привозив і подорожніх.
В тім часі желізної дороги ще не було, а оплата почтова на листи була висока. Тому-то люде, або переказували собі усно, або писали листи, які передавали через такі оказії як балигула, за маленькою заплатою.
Свій в’їзд до міста звіщав Берко пекольним дзвоненням у дзвінки ріжної величини, котрі начіпляв і до дишля і на шию трьох сухих мов драбина коней.
Те дзвонення чути було дуже далеко, як зближався до міста і люде цим цікавилися, знали, що то Берко вертаєся.
Берко-балигула, знана в Самборі особа і кожна дитина могла показати його оселю на “бліху”, себто в жидівській частині міста. До Львова їздив він при-вильно що суботи по шабасі літом і зімою. Як лише відправив свої борухи, запрягав коні і їздив по місті збірати своїх пасажирів. Зачинав від менше упривіліованих, і, зібравши цих, їздив далі нераз до одинацятої години ночі. їздив великим, довгим возом, вкритим плетеною з соломи будою. На верху протягнене було грубе полотно, напоєне дохтьом. На возі були чотири широкі сидження, кожне на чотири особи,— по дві обернені до себе плечами. Таке місце платилося ріж-но, залежно від цього, чи людина сиділа лицем до коней, чи було подальше оси воза і т. п. По обом бокам були в буді отвори, заслонені полотняною завісою.
Таку сенсацію викликав приїзд Берка одного серпневого четверга 186… року.
У той час верталися зі Львова університецькі студенти, тому-то Берко виїхав по них аж двома возами відразу.
Як станули вози на Берковім подвір’ї, стали із возів наче з Ноєвого ковчега вилазити пасажири. Вони були помучені довгою дорогою, невиспані і обсипані курявою так, що лиця не було їм знати. Кожний спльовував, обмітав з одежи куряву, витягав з під лавки свій клунок і йшов до міста.
Між подорожніми, що цього дня приїхали, був оден молодий високого росту чоловік, одягнений зверху в полотняний халат, у високім капелюсі “циліндрі” і в чоботах з халявами. Лице у його було без вусів і зараз можна було пізнати, що він належить до духовного стану.
Подорожний витягнув з натугою з під лавки деревляну білу скринчину, в другу руку взяв палицю і парасолю та пішов до міста. Пішов бічними вулицями на вулицю Ткацьку, а звідси завернув минувши св. Івана на вулицю Криву.
На цій улиці стояв невеличкий домик пані Марії Підміської, вдови-попаді. Домик був собі звичайний з високим сторчачим дахом і однісеньким димарем. Такі домики міщанські стояли тут скрізь поза серединою міста. Зараз за цим домиком стояла стайня на корову, хлівець на свинку, курник і комора на дерево. За подвір’ям був великий огородець з яриною та малий садок. В середині дому було всього три кімнати і кухня. Одну кімнату, найбільшу, призначила пані Підліська для школярів, що у неї мешкали на станції.
Пані Підліська жила у цім домику з невеличкої вдовичої пенсії, та з школярів, які у неї мешкали. По трохи помагав їй син Сильвестер, що був парохом на Підгіррю недалеко Самбора. Вона жила з дочкою Ганею, якій було двацять літ, не більш. Не було в них великих гараздів, але і біди не було. Навпаки вона була своїм положенням вдоволена, молилась за свого покійного мужа, що спромігся для неї сей домик купити, та придбав для неї власний куток на старість.
Того дня, як це оповідання зачинається, пані Підліська пішла рано до міста на торг за покупками. Ганя остала вдома з наймичкою Паранею. її післала обійти корову, а сама прятала в хаті. При тім вона деколи заглянула до кімнати, де сиділа найнята швайка, що шила білизну для Гані на віно. Бо у Гані лагодилось на цю осінь весілля. Вона була засватана за богослова Василя Пандяка, що якраз цього року кінчив богословські науки, і якраз сьогодні мав приїхати зі Львова. її сватання не було принагідне, нагальне, як часто з богословами водиться. Василь Пандяк мешкав у Підміської в семий і восьмий клясі гімназії, у неї склав матуру, вони пізналися, полюбили одне одного, як Василь покінчив другий рік теольогії, таки заручилися. Він був сином селянина-дука Павла Пандяка з недалекого села Сокирчиць.
Усі сусіди і знакомі завидували Гані такого щастя, бо всі знали, що пані Підліська крім цього домика немала нічого і великого посагу для своєї дитини скласти не могла.
Недиво, що Ганя, надіючись сьогодні Василя, була схвильована, хотіла припрягати хату так, щоб все було в ладі більш як у будень. Заставила Параню вимести подвір’я. Тимчасом пішла через сіни у комнату пере-дягтись, бо до тепер ходила у старій спідничині, білім кафтанику, боса.
Вікно було відчинене на садок, звідкіль заносило пахощами літної горячої днини.
Аж почувся на вулиці сильніщий хід, відтак скрипнула хвіртка від вулиці і в сіни війшов Василь Пандяк. Він став завзято стріпувати куряву з одежи, чоботів і капелюха, що аж посірів від пороху. До того він сильно зіпрів несучи скринку.
Ганя не вспіла ще передягтись, і кликнула крізь зачинені двері:
— Прошу на другий бік перейти, бо сюди не можна.
— Добрий день, Ганю, здорові були! Я не хочу йти в хату, бо я страшно запорошений.
Ганя виглянула крізь вікно на подвірря, де Параня замітала і виспівувала пискливим голосом якусь коломийку.
— Параню, покинь трохи роботу та поможи паничеві обчиститись з пороху.
Параня знала, про якого панича говориться, покинула мітлу серед подвір’я і побігла в кухню за щіткою.
— Здорова була, Параню,— каже Василь обтріпуючи з одежи куряву.
— Цілую руки! Ей, та з такого чищення нічого не буде. Най панич роздягнуться, я зараз подам води вмитись і одежу вичищу гарненько…
Ганя покінчила свою тоалету і вийшла до сіней запаленіла уся мов рожа.
Звитались мовчки. Василь пішов зараз в ту саму кімнату, де Параня принесла умивальню з студеною водою. Треба було аж два рази зміняти воду, бо з рук, з лиця, голови і шиї аж болото злазило.
Василь обертаючись розглядався по хаті. Нічого тут не змінилося від того часу, як був тут то гід, як тому чотирі роки тут мешкав і вчився до матури. Ті самі картини на білених стінах, ті самі деревляні чотирі школярекі ліжка, той самий стіл, покраяний берегами ножем, ті самі деревляні крісла.
За той час Параня внесла вичищені чоботи і одежу. Василь виняв з скринчини чисту сорочку і митью передягся та причесав своє густе чорне волосся.
Василь був гарним здоровим парубком. На його правильнім лиці не було нічого замітного. Звичайний тип молодого чоловіка без вусів.
Він пішов зараз на другий бік через сіни і знову з Ганею звитався цілуючи її в руку. Вона дала знак головою, що вони не без свідків, бо в бічній комнатці сиділа швайка над шитвом.
— Чи вже по всьому? — питає Ганя.
— Думаєте іспит? Так, я вже покінчив теольогію, вже не треба вчитися аж до конкурсового іспиту.
У нього була наука чимось нелюбим, неприємним начеб панщина. Та нема чого дуже дивуватись. Наука мертвих догматів, у якій невільно слова переіначити так само як акторові в приписаній ролі, до того ще в мертвий латинський мові не може чоловіка захоплювати. Таке вчення на пам’ять через чотири роки може найпильніщому навкучитись. Тому-то в семінари тільки “скартів” в науці і при іспитах. Кожний дивиться, щоби лише переплисти через іспит наче через студену воду, а перепливши раз, не хочеться в друге вертатися в таку студену купіль. По духовних семінарах дивилось начальство пильно, щоби инших книжок не було крім теольогічних. Через те молоді люде, щоби зайвий час чимось заповнити, занималися ріжними спортами, які з наукою не мають нічого спільного. Одні заводили спів, другі музику на ріжних інструментах, складали орхестри, инші спеціялізувалися в танцю і доводили до мистецтва, а ще инші вишивали дрібними пацьорками “обойчики”, які в давнину наші священики носили, гаптували, шили чоботи, грали в карти. Все це було вільно, аби лише питомці не читали заборонених богопротивних книжок, котрі своїм дія-вольським змістом можуть “ісковеркати” душу молодого священика.
Василь був співаком. Його голос був замітний у розлогій скалі від низького С почавши в гору. У хорі він був дуже цінний. То-ж Василь віддався спортові, який надавав в семінари найбільше привилєгій. Співаки мали найліпший в семинари на мешкання, могли легче дістати дозвіл на вихід, бо частенько співали на похоронах, в катедральній церкві св. Юра, при парадних владичих обідах. Через свій замітний голос був Василь в ласці у митрополита, крилошан і професорів. Через свій голос митрополит не його пустив на четвертий рік богословя до дієцезіяльного семінара в Перемишли, лише задержав у Львові. Раз митрополит сказав йому навіть, щоби перенісся до дієцезії львівської, а він його радо прийме.
Посторонні люде, що чули його голос, намовляли його, щоби посвятився виключно співові, пішов на науку до доброго вчителя, опісля вступив до опери. Василеві стелилася славна дорога, та він на неї не ступив, виключно через брак фондів. Вправді мав богатого батька, але добре тямив, що батько не дасть на те ні сотика. Батько сказав раз, що Василь має стати попом і від цього не відступить. Василь навіть не посьмів би щось такого батькові сказати, бо він не зрозумів би, що це таке оперовий співак.
У селянина священик був чимсь таким високим і добрим, що поза цим гріх би було що небудь иншого для сина бажати.
У тих часах наш селянин бачив в священику найрозумнішу, найзаможнішу, найщасливішу людину. “Єгомость” ходить в блискучих чоботах і в сукні, не робить хлопської роботи, п’є каву, на похорони їздить фірою, а до міста бричкою, живе в покоях, його цілують всі по руках, поважають, а скільки хліба йому назносять, при ріжних оказіях, повісем, курий, гусий, а кілько грошей напливе в кишеню, хоча б при акафисті.
Отож-ж Василь знав, що і його батько иншої думки про духовний стан не може мати, і на вишколення голосу не дасть нічого, і тому він не послухався ради людий собі прихильних, знатоків, які захоплювались його голосом. Даремне вони говорили йому так:
— Чоловіче, будеш попом на селі, заспіваєш раз на морозі і вітрі тай пропав голос, а того шкода, що це дорогоцінний дар божий, якого на базарі не продають.
— Чоловіче, у тебе в горлі золото, лише навчись його добувати…
— Так воно, а щоби його добути треба доложити ще золота від себе, а я його не маю… шкода говорити.
Василь належав до таких людей, що не люблять стрічати на своїй дорозі перепон, а тим менше їх самому наставляти. Він не любив сходити з витиченого раз шляху. Йти вперед куди раз пустився, не сходити на боки, не скорочувати шляху, хоч би він був найдовший, коби лише рівний.
І мандрував тим шляхом чотирі роки, бо цей шлях вказав йому батько зараз по матурі, як привіз його з Самбора до дому.
— Ти, Василю, підеш до семинарії, а потім попом будеш.
Від такого батьківського вирішення не було апеляції. Та Василь навіть не думав апелювати. Пощо? Хіба попом зле бути? Він чув, як оден чоловік таки у рідному селі говорив: “попои то так, що за кожне “подай Господи” шістки вже в кишені…”
Василь йдучи до симінарії не мав жадних високих забаганок, аспірацій. Кромі цього, що вчили в школі, не знав більше нічого. Книжок, крім повістий і романів, не читав жадних. В семінари кромі теологічно обовяз-кового знання не придбав собі иншого. А в кінці прийшов до цього переконання, що всяка надобовязкова наука то непотрібне обтяжування мізгу. Без цього можна бути розумною і доброю людиною, примірним священиком і дослужитися почестий та відзначень в духовній єрархії.
Василь покінчив теольогію буденною людиною без ідеалів, мрій, високопарних плянів. Його мрією, коли се так назвати би можна, було вженитися з любою Ганею, висвятитися і розпочати практичне попівське життя.
На цім шляху поможе йому дуже його голос. Подобається якому каляторові, дістане добру парафію, забогатіє, виведе діток в люде, а понад це нічого собі більше не бажав.
Тепер вертався до дому, щоби станути на другій витичній точці життєвого шляху: оженитися. Він справді Ганю любив. За два роки мав час її блище пізнати. Ганя вдалась в маму. Була роботяча, проворна і розумна. Між матер’ю та дочкою завважав він дуже щирі відносини. З цього маленького домика розходились благотворні проміні домашнього тепла, родинної любови, а це дуже Василя приманювало. В дома він цього не зазнав. З малку держав його батько гостро, так само опісля, врешті батько був гостем дома, усе їздив за ділом по Галичині. Знову ж мама була собі проста селянка без освіти. Вона хоч любила дуже своїх діток, не вміла їм цього на зовні показати, не вміла своєї любови висловити. Між дітьми а родичами не було тої отвертої сердечности, яку у Підміських бачив що днини, на кожному кроці. Він пізнав, що так би краще жити, як у нього в дома. Того тепла родинного він дуже собі бажав.
Від дня заручин пані Підліська і до нього відносилася подібно. Василеві здавалося, що без такого тепла родинного він не міг би вже обійтися.
Та Василь побоювався, що стріне перед цею витичною точкою на важну перешкоду. Його батько здобувши знатне майно прив’язував до нього велику вагу. Він певно захоче, щоби його невістка принесла синові знатніщий посаг. А тут у Підміської не то великого, та навіть звичайного у тих часах посагу не можна було надіятися. Пані Підліська мала всього навсего цей маленький домик вартости на ті часи не більш 600 зл. Звичайний попівський посаг виносив тоді тисячу зл. кромі приданого, а ще треба було звичайно поплатити за пана молодого довги, яких наробив за час побуту в семінари. Василь довгів не мав жадних. Вдоволявся тим, що йому прислав батько. Старий Пандяк знав про такі звичаї дуже добре і тому вимагав би для Василя більшого посагу, саме тому, що у Василя догів не було. Такий рахунок видавався йому цілком простий і кожному зрозумілий. Пандяк довідавшися, що Василь вже заручився, не казав на це ні слова. Василь не знав, як таку мовчанку собі пояснити, чи батько годиться з цим фактом як довершним, чи може не хоче тепер по заручинах цієї теми тикати аж перед весіллям, і того саме Василь тепер побоювався
В подружжі з Ганею виявлювався для Василя ще оден практичний бік справи, котрий в сих часах міг зрівноважити два посаги. Рідний брат пані Підміської був крилошаном в перемийський капітулі. Маючи таку опору в консисторі значило дуже багато, бо без протекції не легко вже тоді було добитися чогось путнього. Та не знати, чи батько на такім інтересі буде розумітися, чи таки краще захоче готових гроший.
Такі мірковання переходили Василеві роєм через-голову в часі його їзди зі Львова. Туркотіння бали-гули, серед пекельного бряскоту дзвінків Василь дрімаючи на своїм твердім трясучім сидженні переходив думкою найближчу свою будучність. Він висвятившися дістане при помочи цього крилошанина сотрудництво в Самборі, може катехитуру при школі, може науку співу в гімназії, і житиме у Підліської в тому любому малому домику. Батько помагати буде харчами з села. Пані Підліська вже не буде держати учеників на станції. А по тім? Хто би тим журився… До того “потім” ще дуже далеко, бо в Самборі можна буде так довго посидіти поки не трапиться яке гарне приходство.
II
Ганя мусіла кілька разів лишати гостя самого і наглядати за ґаздівством, хоч як воно було невеличке. Була в стайні корова і сьогорічна ялівка, була свинка, індики, кури. Тій усій дрібній громаді призначено було тільки життя, що до Ганиного весілля.
Аж вернулася пані Підліська з міста. Вона змучилась і зіпріла, несучи велику торбину з закупленою всілячиною. То була жінка не більш 55 літ віку, здорова і кремезна з правильними чертами та добродушним виразом лиця. Вона дивилась на світ з такою думкою, що так як є, є добре і нічого собі більш бажати не треба, щоби Бога не ображати, бо є далеко більш людей, бідніших за неї. Треба лише дякувати Господеві за його ласку, а своє життя і його вимоги треба до теперішних обставин примінювати. Була з свого положення вдоволена і почувала себе щасливою.
Пані Підліська пішла прямо до кухні і тут од дочки довідалася, що приїхав Василь.
— Про обід ти, Ганю подумала? Треба зараз розвести вогонь під кухнею, а де Паранька?
Ганя закликала Параньку крізь вікно, і казала принести дров під кухню.
— А корову ти обійшла?
— Ая, прошу їмости, випрятала гній і принесла корові трави.
— Добре. Сьогодні корова не пасовисько не піде, бо то четвер, буде в місті богато худоби, то може де корова або телиця пропасти. А де Василь?
Василь почув голос пані Підміської і вийшов привітатися.
— Вітайте, вітайте, бачу, що ви дуже словні. Як написали Гані, що приїдете сьогодні, так і приїхали.
— Коли би сьогодні не приїхав, треба би знову тиждень ждати, бо Берко аж за тиждень приїде другий раз, а почтою їхати то богато коштує.
— От зараз нині побачитеся з батьком. Коли б лише приїхав…
— Я його якраз бачила. їхав своїм коником з тим парубком, що завше з ним їздить. Та ви собі молоді балакайте, а мені до кухні пора, бо й так забарилась я в місті довше, як бажала — ага! а ви їли що?
Ганя сапаленіла вся. їй соромно стало, що як господиня не подумала про це.
Мама відразу відгадала, тай каже:
— Е! ви молоді, молоді, і про їду забули! Чому-ж ви Василю не упом’янулися? Іди ж, Ганю, і почастуй гостя. По такій тяжкій подорожі то і умерлий би зголоднів.
Ганя поставила на столі хліб, масло, а Паранька принесла з льоху холодного кислого молока. Йому спішно було до міста за батьком пошукати.
Він вийшов, а пані Підліська кликнула у слід за ним, що обід у них о першій годині, щоби не забарився.
Василь вийшов на вулицю Ткацьку і попрямував в ринок. По дорозі стрінув кількох знайомих, привітався з ними і пішов далі.
На ринку був великий ярмарковий рух і глота. Селянські фіри стояли рядком зі збіжем і яриною, поміж фіри ходили міські поліцаї і порядкували, куди фірам заїздити і де ставати. Поміж возами снувались жиди покупці збіжа, оглядали пересипуючи з одної долоні на другу зерно, торгувались за ціну.
Серед ярмаркового гомону відбивались пискливі голоски жидиків, що снувались поміж фірами, викрикуючи; “а ну, сіріки файне, свіже, гей!”
Василь розглядався поміж рядками фір за батьком. Його тут не було. Нагадав, що треба б обритися і пішов на Перемиську вулицю між цилюриків.
Тоді ще теперішних можних фризієрів не було. Цим ділом труднилися цилюрники, які вміли крім того пускати кров, рвати зуби, ставляти п’явки, заходити недужих. Усі вони мешкали рядком при Перемиський вулиці. То були дві фамілії Люстрів і Презесів, які були до того між собою споріднені. У кожного над дверима, як вивіска, стояла жовта мосяжна тарілка. Поза це не було нічого більше, жадної написі або реклями. Василь зайшов до знакомого собі старого Презеса, кремезного жида рум’яного на лиці, з дуже сильними мов довбеньки руками. Звиталися.
— Чи вже “єгомость”?
— Ще ні, я лиш що скінчив теольогію, а висвятять мене аж коло Різдва може.
— Дай Боже щасливо! Тож то ваш тато буде радіти, як матиме свойого єгомостя. І справді є чим радіти.
— Я якраз за батьком шукаю, я лиш що недавно з Берком приїхав.
— На що богато шукати? Він тут був у мене може перед годиною, я його обрив…
— А в котру сторону пішов?
— Мені здається, на кінську торговицю.
— То-ж обрийте і мене хутенько, і я туди піду.
— Я вже давно вважаю себе за фамілійного вашого цилюрика,— сказав Презес усміхаючись.
Посадив Василя на стілець, намилив лице, потягаючи бритву по ремінці, говорив далі по німецьки. В хаті було кількоро людей, що ждали своєї черги.
— Коли ж єгомость ваше весілля?
— Ще не знаю, мабуть перед Пилипівкою.
— Файну будете мати жінку, дай Боже здоровля, з доброго гнізда дитина. її батька я знав добре. Вона буде дуже добра господиня, бодай такі на камені родились… Ну, що до посагу, то там не конче багато його буде… та це пусте… її вуйко канонік…
— А ви-ж його знаєте?
— Як не знати? Він сюди минулого року приїздив до нашого старенького каноніка, і мешкав у своєї сестри пані Підміської, а мене кликали його брити. Файний чоловік, нічого казати. А вже як є свій канонік в консісторії, то більше значить, як чотири посаги відразу. Тепер не будуть вас гонити по яких вбогих сотрудництвах, і потому добра парафія найдеться. На що вам великий посаг. Нівроку вам і по батькові достанеться, богатий чоловік.
— У мене ще сестра є.
— Я знаю, я все знаю. Що то сестра? Вона всього не візьме…
І так балакаючи Василь і не стямився, коли його Презес гладко обрив і обмив лице, та причесав волосся. Презес як кожний цилюр був балакучою людиною і знав багато людий, а особливо знав увесь Самбір дуже добре.
Василь заплатив за роботу і вийшов на вулицю. Чим блище було до торговиці тим глітніще ставало. Місцями годі було пропхатись поміж юрбу селян та жидів. Василь підвів голову в гору і розглядався за батьком. Та не то що не найшов батька, але нікого із Сокирчиць.
На торговицю позганяли люди богато коней на продаж. Тут був більший гомін і метушня, як на ринку, де продавали зерно. Покупці ходили поміж коні, оглядали, виводили потім на просторе місце, проганяли, пробували на всі лади. Коло кожної партії снувалась купа жидів баришівників, які прихвалювали, або ганили, дораджували, або відраджували, годили ціну.
Василь пристанув придивляючи до тої метушні. Нараз недалеко цього місця, де він стояв, зчинився великий галас і метушня. Люде стали кричати: злодій, конокрад, держіть, тримайте!
З гурту вирвався на вільне місце якийсь мужик і став втікати. Йому підставив хтось палицю поміж ноги і він впав на землю в куряву та в кінський гній. Зараз його піймали і стали бити, куди попало, і чим хто мав. Митью його окрівавили, з носа потекла кров, яка мішалася з курявою в кріваве болото. Зібралася велика юрба людей, кожний хотів конокрада вдарити. Притім дісталось і другим. Жидики, що продавали сірнички, стали верещати ганеф, ганеф! поліцай! Згодом з’явився поліцай з палицею, став крізь товпу протискатися. За ним прийшов другий, а за тим жандарм в повній збруї з когутячими перами на капелюсі. Усім тром з бідою довелось дібратися до злодія. Поліцаї підвели злодія з землі і взяли поміж себе. Він страшно йойкав, держав себе за бік і кричав, що в нього ребро зломане. Його повели до ратуша. Йшли мимо Василя і він споглянув на цього чоловіка без шапки з окрівавленим лицем і розбитою головою, з якої спливала кров.
Злодій поглянув на Василя і їх очи стрінулися. Злодій вдивлявся настирливо в Василя, наче б ждав від нього помочи, порятунку. Лице видалося Василеві якесь знайоме, лише не міг нагадати, де він цього чоловіка бачив?
Поліцаї вели злодія попідпахи, а жандарм йшов позаду обганяючися прикладом кріса від юрби, яка хотіла ще злодія бити. Аж тут при виході з торговиці якісь два роззвірені мужики зайшли зпереду, видерли поліцаям злодія з рук, кричали, що вони самі зроблять з ним розправу. Відвели його трохи далі, тут знову люде зглотилися, злодій скочив між юрбу і пропав в натовпі. Почувся крик: лови, держи, тримай! Поліцаї з жандармом не знали собі дати ради. Потім піймали якогось иншого чоловіка, та зараз показалася помилка і його пустили.
