Як війшли в хату Павлиха вже очуняла. Вона лежала на постелі і важко стогнала. Дочка сиділа біля неї на лавці і плакала прикладаючи мокре полотно до голови. Василь сидів при столі сперши голову на руки. Долонями прислонив лице і так важко задумався, що не й почув, як Городиські війшли в хату.
— Ой єгомосценькі мої солоденькі! От чого я діждалася! Такий сором! Якби я була знала, що я жінкою конокрада, була би руки на себе наложила, втопилася. Боже мій, Боже, за що така на нас важка кара? — Вона стала плакати.
— Заспокійтесь Павлихо,— уговорювала її їмость,— та ж увесь світ знає, що ви без вини, ніхто про вас лихого слова не скаже. Просіть Бога, щоб вам силу дав, це горе перенести. Пам’ятайте, що у вас є діти, а особливо ваша Параня потребує ще вашої опіки, та помочі…
— Ой діти, мої діти! бодай я вас була малими в сиру землю поховала! Неслава батька ходитиме за вами ціле ваше життя. А мою бідну Параню хто візьме? Хто схоче женитись з дочкою конокрада? Ой Господи!
Василь наче б не чув того всего, наче б скаменів. Про що він думав?
Він сам цего не вмів би сказати. В його мізгу щось вітлувало, варилося. Недокінчені думки перебігали одна за одною. Нагадав собі, що вже друга його оповідь вийшла, що в слідуючу неділю має станути під вінець. Та от, яке йому весілля рідний батько справив!
Василь побачив у своїй уяві свойого батька обдертого, скрівавленого. Таким він його не бачив ніколи. В своїм батьку бачив він упертого, зарозумілого, завзятого, але мудрого чоловіка, хоч не доброго для него, для сина, але не злодія, не злочинця.
Яким лицем він посміє тепер станути перед своєю вибраною і сказати до неї: “Ходи моя подруго зі мною в дорогу нашого життя на долю і недолю, на тернистий чи гладкий шлях, який нам доля визначить, житимемо разом до смерти,— пристань до моєї родини, як своя дитина”, коли його родина погана, подла, його батько конокрад який нажив майна з людської праці. Чи має він право так сказати своїй любій дівчині? Правда вона йому заручена, йому призначена по добрій волі,— та тоді, як це сталося, вона і всі так думали, що він син чесного чоловіка. Тепер все змінилося, горі корінем вивернулось. Він не сміє Гані світу вязати, щоб відтак люди показували на неї пальцем: “То ця дурна дівчина, що вийшла за злодійського сина!”
Його положення видавалось йому таким страшним безвихідним, він бачив себе на дні пекла. Що йому тепер робити? Він був безрадний, знав лише, що жадна робота нічого не поможе, бо вороття немає.
О. Гордиський поклав руку на його голову і заговорив по батьківськи, мягко:
— Василю, ви мущина. Не пристоїть вам тратити голови в прикрій ситуації. Чоловік мусит з кожного положення знайти вихід, дорогу на ясне місце, на сонце.
Василь підвів очи на о. Городиського і поцілував з пошаною його руку.
Це, що йому зараз сказав о. Городиський, було справді продовженням його думок, було як раз відповіддю на його питання, котрого неміг зразу розвя-зати, кудою, якою дорогою вийти йому на ясне місце, на сонце…
— З моєї ситуації виходу немає, я попав в пекло на саме дно.
— Гріх вам таке говорити. Чоловік за життя у пекло не попадає, бо на сім світі пекла немає. Тут буває свого рода чистилище, де Господь насилає своїм людям ріжні хрестики на пробу їх витрівалости. І ви мусите витрівати. Заспокійтеся лише, станьте паном
І своєї волі, і своїх думок, а способи і дороги мусять зна-
йтись. Попадати в розпуку тоді, як ділати треба, не ялось.
— Отче, що тут поможуть усі потіхи, як справді виходу немає? Я цего пятна ганьби навіть власною кровю не змию. Моя доля вже раз на все припечатана. На мені пятно Каіна, якого нічим не зітру.
— Лише підождати, успокоїтися, а Дух святий осінить нас якоюсь гарною думкою, вкаже нам дорогу, кудою вийти буде можна, лише заспокій-тесь, бо це ні нащо. Ви сьогодня ще нічого в роті не мали. Охлянете зовсім, опадете на силах. От напийтеся чарку вина бодай. А вам Павлихо теж не повадить.— О. Городиський присилував обидвох випити.
Настала знову прикра мовчанка. Павлиха охкала посвому. Паранька плакала сидячи коло мами, а Василь попав знову у глибоку задуму.
О. Городиський полишив жінку тут, а сам пішов до дому. Казав наймитові запрягати коні до візка і післав його до Луки за жандармами. Сам узяв палицю в руку і пішов дорогою до коршми на Бандрівщині.
Прийшов якраз по другім пункті операційної про-
грами, в якім злодіїв повизували і били киями в пяти
“по турецькі”. Але Черупі ще перед тим добавочно
І вчистили нових двайцятьпять за це, що опозорив
свойого сина перед світом і запаскудив йому долю. За це всі присутні страшно йому докоряли. Павло Чепура зносив муки не скривившися. Не видав з себе стону наче б то не його били, а якусь колоду. Затяв зуби і терпів. Він на нікого не дивився. На Василя лише раз глипнув оком і зараз відвернувся.
О. Городиський став перед коршмою. Люди познімали шапки і розступились. За увесь час, як він тут парохував, ніхто його в коршмі не бачив.
Він вішовши в коршму поздоровив всіх:
— Слава Icy су Христу!
— Слава на віки!
— Мир вам мої любі парохіяни! — Всі замовкли, стало тихо.— Ще вчера мені і не снилось, що стрінуся сьогодні тут з вами при такій прикрій нагоді. Піймалисте злодіїв, що легким способом хотіли по-живатися людською працею, забувши заповідь божу: не кради, не побажай власности ближнього свойого. Страшні часи! Там, де добрі люди сіють добре зерно, діявол підсіває свій кукіль. Ми всі немало зчудувались, коли прихоплено на крадежи цего чоловіка, якого всі вважали за чесного і шанували його. Злий дух завів його на манівці, і за це жде його по закону кара, яку поставив сам цісар. До того поставив він суди, щоби карали, а нам самим злочинців карати не вільно. Дво-їх кар за оден злочин не може бути. Люди добрі! Я знаю, що вас це болить, як хто посягає рукою за вашою працею, але памятайте, що Господь більш терпів, його більш боліло, а простив своїм ворогам. Молитесь що дня в отченашу “состави нам довги наші, як і ми оставляємо довжником нашим”. Ото ж я ваш душпас-тир покликуючись на ці слова упоминаю вас, і прошу: простіть їх ви і перестаньте їх катувати. Вони відповідять за своє перед судом, котрий немає права нікому прощати, але ви маєте і право і обовязок прощати ваші кривди, коли хочете, щоби Господь вам ваші гріхи простив.
— Та ми чужих коний не крадемо,— обізвавсь оден ґазда вже під чаркою.
— Я же нерозумно говориш, мій сину! Тобі здається, що поза крадіж коний инчого гріха немає? Суть сину. Суть ще тяжші гріхи від крадежи, такі, за які цісарські параграфи не карають. А вони вопіють о помсту до Бога, щоб їх було покарано. Коли хто скривдить вдову, або сироту, коли задержить наємни-кові платню, то це ще тящий гріх від крадежи коний, хоч за це криминалу нема.
Люди стали бентежитись. Ніхто вже не посмів з єго-мосцем перечитись, а він говорив далі:
— Послухайте мене, не знущайтесь над цими окаянними, а віддайте їх зараз туди, де їм належиться. Вже оден гріх поповнено, не поповняйте ще друго-гого і не каляйте своїй души. Коли-би ви, люди, тепер мене не послухали, ви би мені зробили болючу прикрість. Ви би мені показали, що моя трийцять-літня праця над спасениям душ ваших була даремна.
Не знати, чи люди були би справді його послухали, та бодай в його приявности ніхто би не поважився злодіїв бити. Тому то проволікав о. Городиський свій одхід, як міг найдовше. Він випитував людий про цілу подію подрібно. Хвалив старого Козака як взір доброго парохіянина, що ніколи не пожалував ні для бідних, ні на хвалу Божу. Справив своїм коштом чашу і плащеницю до церкви в Корналовичах. За це благословить його Господь на майні, на роді, на дітах, бо Господь милує людий богоязливих.
Відтак вернувся до злочинців:
— Павле! Не краще було ступати тим шляхом, яким Козак йшов? А ти пустився на легкий хліб, забув заповіді Божі, і тепер покуштуєш. Мені соромно за такого парохіянина. Ти став виродним сином перед моїх парохіяльних дітий. Такого сина тобі Господь дав, таку дочку, таку жінку добру з чесного роду, а ти їх так опозорив, і в тій хвилі твоя жінка вмірає зі сорому, почувши про таку ганьбу свого чоловіка.
Ті слова о. Городиського пекли Пандяка гірше цих київ, які дістав.
Ще до вчера о. Городиський говорив до його чемненько, шанував його, а тепер що? Та він поміркував, що о. Городиський останний його порятунок. Як лише він піде, то знову будуть катувати.
Тепер о. Городиський звернувся до Шумила:
— Не сором тобі твого сивого волося? Був хліб у пана графа, та либонь вже не будеш їсти. Треба буде проковтувати арештанцьку зупку та закусувати чорним хлібом. Час би старі гріхи відмолювати, а не нових добавляти. Пам’ятай, що не задовго станути тобі перед Судією Найвищим, справедливим, і здати рахунок з усего твойого життя. Покайся, бо час недалекий, прийми з покорою кару, яку тобі суд наложить. Віддай людям, що у них покрав…
Ще лишився улан. Цьому хотів о. Городиський так довго давати науки, поки жандарм не приїде. О. Городиський поміркував, що своїми проповідами трохи зарізикував, подразнив народ. Ото ж хотів тепер направити, і їх перед гнівом народа врятувати.
Та в тій хвилі затарахкотів перед коршмою візок і пронісся поміж людьми шепіт: приїхали жандарми. О. Городиський дивувався, що хлопець так швидко вернувся. Певно коні зігнав зовсім.
Опісля довідався, що хлопець стрінув жандармську патролю по дорозі до Луки.
— Де злодії?
— А от сидять…
— Післати по війта, щоби зараз прислав стійку. Хто вас так подряпав? — питає жандарм злодіїв.
— Били нас, пануню, били, мужики,— застогнали Шумило і улан. Черупа подивився на них з погордою і ані пари з уст.
— Та хто їх прошу пана бив, то неправда, на них впала стіна, та їх покалічила, усе село бачило.
— То чого ж брешете? — каже жандарм до злодіїв.
Познимали з них пута. Жандарми повитягали з тор-бів блискучі сталеві ланцюжки і покували їм руки. Як прийшли до улана, каже старший жандарм:
— Сервус камраті підеш другу капітуляцію служити під млин, ти, свине, цісарський мундір споганив.
О. Городиський, як лише війшли жандарми не ждав довше ні хвилі, і вийшов прожогом на свіже повітря, бо його вже морочив коршемний сопух горілки, людського поту і крови.
Він сів на візок, і приказав швидко їхати до дому наче б хотів чим швидше втекти з цего місця.
В дома каже до жінки:
— Такої місії, яку я нині сповнив, не сповняв я з роду. Господи! як я знемігся — а що там у Пандяків?
— Однаковісінько, а може і гірше. Як я відходила то Василь, ще з місця не рушився, а Павлиха в жару, говорить не до речі. Побоююсь у неї якого удару на мі-зок, а у Василя божевілля. Він здається теж не при памяті…
— Є! може так зле не є, піду подивитися.
— Та перш пообідай, то вже пізна година, не задовго буде вечір.
— Саме тому мушу поспішати, тих бідних врятувати треба.
У Пандяків застав те саме, що рано. Василь сидів неподвижно при столі закривши долонями лице. Пара-ня сиділа при матері і хлипала, а Павлиха лежала на постелі горілиць і щось балакала.
О. Городиський приступив до неї і поклав руку на голову. Голова була горяча мов грань. Очі одкриті широко, блискучі мов шкляні. Лице червоне, наче б уся кров туди збігла. Живчик твердий і швидкий мов молотком бив. Вона лежала неподвижно, лише руками інколи розкидала Вона виговорювала слова без звязку. Вимовляла імення свойого чоловіка, дітий, всміхалася, то знову кривилася мов до плачу. Єгомостя не пізнала.
О. Городиський приступив до Василя і взяв його енергічно за плече:
— Василю! спамятайтесь. Мама хора, треба зараз до Самбора за лікарем їхати.
Василь наче б зі сну про к і ну вся:
— А що мені сталося?
— Треба їхати зараз. Я побоюся удару на мізок. Од цих слів Василь опамятався наче б з якогось летаргічного сну.
В одну мить нагадав все і йому стало важко на души.
— Поїду.
— Подивіться добре на маму, щобисте могли лікареві описати всі симптоми. Хай зараз забере з собою потрібне з аптеки. Як буде питав про причину занедужання, то кажіть, що то сильне зворушення, потрясения. За аферу не говоріть ні слова.
— А ти Параню перестань хлипати, та піди до Іцка різника, най зараз прийде сюди з пявками, кажи, що я його кличу.
Обидвоє вийшли, а о. Городиський остав сам з наймичкою при недужій.
— Принеси, Катрусю, зараз студеної води коновку,, а швидко.
Знову приблизився до недужої і поклав руку на розпалену голову. Хора повернула на него свої очі, але його не пізнала.
— Коли твоє весілля, Василю? А то собі погуляю! — Вона усміхнулася.— Боже мій! Невісточко моя люба, коли ж ти приїхала?… Ой, ой, Павло! Ти нелюде, опозорив мене, опоганив, бодай тебе Бог побив…
Наймичка якраз принесла воду.
— Бери, мочи полотно і клади раз за разом господині на голову. Памятай же, одна стирка в коновці, а друга на голові і так на переміну.
О. Городиський вийшов на двір: “як на оден день на мене старого, то забогато, Господи! як воно скінчиться?”
Василь гнав, що сили до Самбора. По дорозі стрінув корналовицьку фіру, на котрій сиділи поковані в ланцужки конокради і двох жандармів. їх везли прямо до Самбора, бо луцький арешт непевний на таких злочинців. Василь закрив лице полою халата і казав наймитові перегнати фіру з арештантами.
Черупа пізнав свої коні, пізнав сина, що засла-няв лице полою. Йому перший раз зробилося жаль за тим безповоротним втраченим раєм…
З Самбора забрав Василь лікаря зараз з собою, як лише лікар вернувся з аптеки і взяв у склянчині десять пявок від цилюрика.
З поворотом стрінув Василь ще раз фіру з арештантами, вже під самим Самбором. Тепер вже не закривав лиця, щоб не звертати на це уваги лікаря. Черупа побачив, що Василь везе лікаря. Нагадав, що йому говорив в коршмі о. Городиський, і йому ясно стало, що в хаті не добре.
Батько і син стрінулись в переїзді очима. Батько питав очима сина, та стрінувся з таким докором, жалем, який малювався на його лиці і в очах, що не видержав цего погляду і відвернувся.
— Якась нова крадіж,— говорив лікар до Василя.
О. Городиський ждав на Іцка і казав йому зараз поставити по три пявки на висках недужої. Як лікар приїхав то вони як раз повідпали нассавшись добре.
— Ов! Тут вже був якийсь доктор? — каже лікар.
— То я так запорядив — каже о. Городиський — гадаю, що це не повадить.
— Дуже розумно, та шість пявок буде либонь за мало.— Лікар став хору оглядати. Вона не приходила до памяті.
— Добре, що трохи перервалось, але запаління міз-гу таки є. Та то нічого. Жінка бездоганно зложена, серце здорове, видержить. Яка причина тому?
— Сильне схвилювання…
— Буває так. Від хвилювання може бути гірше, бо нагальна смерть. Але то мусіло бути щось дуже велике, бо наші селяни мають на загал беручи сталеві нерви…
О. Городиський побачив, що Василь аж міниться на лиці. Тому заговорив зараз чим иншим.
— Запорядіть, пане доктор, що треба робити, бо попри вас я не берусь лікувати.
— Зараз поставимо, ще по дві пявки — ну — строга дієта: молоко, курячий росіл, а що найважній-ще, безумовний спокій, Частенько відчиняти вікно. На голову класти холодні оклади. Коли прийде до пам’яті, то не можна вести при ній деприміючих розговорів, і про цю зворушаючу тему, яка була причиною катастрофи, ані слова не згадувати. Треба її пильнувати, бо може в жару буде схапуватися. Не боюсь цего, щоби вибігла на двір, але може з постелі впасти. Я ще припишу лік, який треба давати що дві години ложку. Тут годинник є, то добре. Ліки забере фірман, що мене відвезе. Мені треба тут бути частіще… Так, що третий день.— Звертаючись до Василя каже:
— Будьте за маму спокійні. Коли не знайдуть якісь несподівані комплікації, то мама видужає, лише доглядайте її добре.
— Тут треба прикликати стару Варвару, щоби пильнувала,— говорив о. Городиський.
— Я мами не відступлю,— сказав Василь твердо,— а Параня буде мені помагати.
— Будете пильнувати обоє, а Варвара таки буде тут. Тепер прошу пана доктора до мене перекусити дещо.
Лікар вклонився.
— Для вас, пане Василю, пришлеться каву сюди… По дорозі питає лікар:
— Що тут такого трагічного сталося?
— Тут сталась справді трагедія, але виключно фа-мілійна, якої я не маю права виявляти.
По від’їзді лікаря, каже їмость до чоловіка:
— Такі два удари відразу на бідного Василя, то справді за богато.
— Вони не склалися відразу, а другий послі першого, і це якраз, на мою думку, добре. Коли би так при першім ударі було остало, то Василь міг збожеволіти. Тепер почуття обовязку супроти недужої матері може його поставити на ноги і від першої трагедії увагу його відверне.
Через цю ніч Павлиха спала спокійно, але до памяті не прийшла.
О. Городиський намовив Василя, щоби негаючись поїхав до Самбора і розмовився з о. Ясиницьким а опісля або сам, або через о. Ясиницького з панею Підліською. Серед таких обставин весілля мусить бути переложене на пізніще, бо ж годі, щоби мами на весіллі не було, а вона так зараз не піднесеться.
Василь усміхнувся болючо і каже:
— Я поїду і поговорю отверто з ними, але з цего нічого не вийде і не те що весілля відложиться, але його ніколи не буде. Обставини зовсім змінилися. Я вже не Василь син селянина, поважного і богатого господаря, лише син конокрада, який несміє вязати світа дівчині чесного роду…
— Но, но, то така ваша думка, а залежати буде все від цего, що скаже друга сторона. Ми цего не знаємо і мусимо її поспитати, і ви мусите їхати зараз.
А собі подумав о. Городиський таке: “Недам тобі, небоже, довго в дома засиджуватися. Чим більше будеш повертатися поміж людий, тим краще для тебе, це тебе краще вилічить, як яка небудь медицина. Знову не бачу причини до зірвання заручин. Хіба син за батька має покутувати? То вже о. Ясиницький поладнає добре”.
У Василя була зломана воля, і він у всему слухав о. Городиського мов мала дитина, не надумуючися, чи воно добре. Він вибірався до Самбора не знаючи гаразд, що має о. Ясиницькому сказати і від чого зачинати розмову.
О. Ясиницький знав, що з старим Пандяком сталося. Той самий ученик, якому доручено довідатися, коли Пандяк буде в Самборі, сказав о. Ясиницькому по годині про усю пригоду. Це він довідався від товариша з Корналович. О. Ясиницький викликав того ученика і розпитав про усе подрібно.
“Бідний хлопчисько певно в розпуці, і буде соромитись зі мною стрінутись, а це є конечно, щоби я з ним поговорив”.
Аж нараз являється Василь.
О. Ясиницький побачивши його аж злякався. Виглядав страшною Лице запалося, почорніло, очі почервоніли, уста чорні, спечені горячкою. До того небрите від кількох днів лице мало вид старечий, утомлений. Виглядав наче б устав із тяжкої недуги.
— Господи! А з вами що? постарілись о кілька літ — сідайте!
