Василь застукав у двері, увійшов і вклонився:
— Маю честь представитись… прошу пана радника дати мені дозвіл поговорити з деліквентом Павлом Че-рупою… в чотири очі, значиться без свідків…
— Ма-уцта! Просім егомостя сідати… ага! Черупа, Черупа то те цо ми єго сиділі за коне. Єгомость хце го сповідать?
— Маю до його пильне діло.
— Ано, ано! Пане колєгіяшку…
— Напишіть, но дозвіл говорити з Павлом Черу-пою в чотири очи.
Письмо було написане. Махек підписав і вручив Василеві.
— Подьте з тев довлєнков до заржаду криміналу…
— Дуже дякую!
Коли Василь опинився за дверми, почув, як старий заспівав собі чеську пісоньку: А ті, а я, а місме два Місме в єдней весніци (село) крадлісме там слєпіци (кури)
Василеві показав возьний, де заряд вязниць. Пішов бічним вонючим коритаром по камянім помості і дививсь за вивіскою.
В канцелярії вязничній сидів грубий канцелярист за столом, а при бічнім столі якийсь помічник писар в сірій арештанцькій куртині.
Василь подав йому письмо, та звернув увагу, що має дозвіл говорити з деліктентом в чотири очі.
— А то добре, тут зараз побіч є кімната адвокатів, прошу зі мною. Пішли до бічної кімнати склепленої в каблук з одним закратованим вікном, яке виходило на кримінальське подвір’я. Туди прохожались ріжні люди в цивільних одягах і декретові в сірих куртках. Вікно було так низько, що голов тих людий не було видно, хіба ноги та туловища.
В цій келії стояв оден стіл, два стільці, а більш нічого. Василь остав тут сам. Чув, як урядник прикликав ордонанся і післав його під 59 ч. за Черупою.
Василеві забило серце почувши це імення.
Згодом почулось по камянім помості коридору тупання двоїх людий. Відчинились двері і дозорець впустив сюди арештанта, та зачинив за ним двері.
Батько з сином станули на проти себе око до ока…
Василь неміг батька пізнати. Переодягнений в аре-штантцький сірий одяг і деревляні сандали. Оголений на лиці дочиста і з обстриженою до шкури головою.
Черупа присвоїв вже собі цей особливий у вязнів вираз лиця. То була покора, улеглість в суміш з лисячою хитрістю. По колишній буті певности себе і завзяттю, яким Василь бачив все свого батька, тепер сліду не стало. Стояли так напроти хвилю. Жаден не хотів перший зачинати розмови. Василь дививсь батькові в очи наче суддя, і ждав на перше слово батька.
— Я переказував до тебе, Василю, кілька разів, що би ти до мене навідався.
Василь і тут не пізнав батька. Його голос був мягкий, покірний, виглядав на жалобу слабого чоловіка, котрому заподіяно кривду.
— Чому не переказали від разу, чого вам треба?
— Мені треба було оборонця згодити…
— Це могли ви самі краще за мене зробити, бо я на тім не розуміюся. В решті я не мав часу, у мене роботи доста, та й недужу маму треба було пильнувати.
— А як мамі тепер?
— Мама хоріла тяжко на удар мізговий, як почула, що її чоловіка зловили в чужій стайні на крадежи коний…
Черупа спустив очі на долівку і похилив голову:
— Сину, Василю, не осуджуй мене так суворо, поки я перед тобою не висповідаюся.
— Вас осудив суд і я немаю права цего робити. Так само не маю права вас сповідати.
— Так, мене осудив суд, і свою кару я покутую, та коли переживу, то зачну инче життя… Мені вже більше цего робити не треба, бо я вже свого допняв.
— Що-ж ви такого допняли?
— Тебе я вивів в люде… Так, так Василю, я це і для тебе робив, що б ти не був хлопом, мужиком темним, а вийшов в люди… Як ти лиш на світ прийшов, то я тоді ще був худопахолок. Пять моргів грунту, всего на всего. Я дивлячись на тебе подумав собі: Що з него вийде? Бідак, як богато инших. Буде мучитися мов ро-бучий віл, тай нічого не доробиться. Я поприсяг собі над твоєю колискою, що ти не будеш мужиком, не будеш кожному уступатися, перед кожним леда-ром коритися, кланятись… Я думав над способами, як добути гроший на це, щоб мій плян виконати. Зразу взявся водити коні. У мене була щаслива рука. Мене ніколи не зловили. Я мав щастя а моя слава пішла луною поміж конокрадами. До мене стали впрошуватися кумпани, а я з цего користав і дорожився на більший пай. Зробилася велика спілка і я був у неї ватажком. У мене були ріжні люди, було кількох жидів. Я держав всіх коротко, немилосердно я карав неслухняних, бо з ним инакше не можна. Я мав свої правила. Красти у богатих, а не рушати бідних. Та жиди і цигани крали, де попало на власну руку. Як я про це довідався, то карав, а вкрадене, як воно що було тут, я казав віддавати. Одному конокрадові я зломив два ребра за це, що поважився у вдови вкрасти корову… Я богатів, та лише коштом богатих, бо бідних я щадив. Ті гроші я вживав щоб мої діти забезпечити. Я для себе їх не вживав. Я не пропив, не змарнував грайцара, хіба що бідному якому поміг так, що він і догадався, з відкіля поміч прийшла. Повір мені, сину, що я більше, в десятеро більше роздав між бідних, чим мені лишилося.
— Гроші добуті легким коштом,— завважав Василь з докором.
— Легким? Ти думаєш, що то легка праця? Вона тяща від найтящої, бо кожної хвилі може нога похов-знутись і попастися, наразити своє здоровля, коли і не життя. Які то пляни треба було придумувати, скільки ночий не спати, скільки напсітися на слоті і морозі. То лише так говориться: легка праця…
— Краще було при такій праці вибрати собі инший спосіб зарібку…
— Инший? Може кращий? Чи ти думаєш, що ті пани, богомілці, купці, касиєри, банкери, що вони чесним способом животи собі випасають? Вони гірш конокрадів, бо вони крадуть нерозбіраючи із кого. Найбільше з бідних, несвідомих, які за своєю кривдою постояти не вміють. А вони в гонорах, хоч всі знають, які вони злодії. Ні, сину коли на те, то такий конокрад як я, то супроти цих драбугів — ангол.
Василь слухав того цинічного оповідання з відразою, а далі не втерпів:
— Чого ви мені це все оповідаєте?
— Тому, що ти цего не знаєш, і не знав би. Ти живеш у тумані, як і богато инших. Всі вірите в чесність, але зверха, в душу не заглядаєте. І коли мені так у всім велося, що я лише задумав, то я вірив в це, що сповняю волю Божу. Та видно, що Бог цего не хоче більше, бо мені на Козаку нога поховзлася. Господь сказав мені через це: досить, і я від тепер моєї руки на чуже не протягну.
— Господь не міг такої роботи благословити.
— А бачиш, що благословив. Я не маю страху станути на суд Божий. Та ж там важать анголи добрі і злі вчинки кожного, а хто зна, чи в мене добрих не більше… Що тобі богато говорити? Я цего року вратував життя бідному жандармові, якого нехрист хотів зарізати мов барана… Я цего року спрятав Шалапінду…
— То і душогубство за тобою?
— Душегубство? Хіба такий драбуга душу має? То був звір, людське нещастя. Коли би тобі розповісти, що він виробляв, тобі волосся дубом стало б.
— За Шалапінду судили инших: Волошинського і ще другого.
— Я це знаю. Мені смішно було, як цих двох не-дотепів можна за таку штуку обвинувачувати? Я чимало собі голови наломив, заки таке вигадав.
— Вони невинно терпіли…
— І нічого їм не сталося. Я знав, що їм нічого не станеться. Потерпіли трохи, то за це мають нагороду. Люди їх шанують і славословлять, як справжних справників, а це моє діло, то моя рука кинула Шалапін-ді на шию петлю, і як вправно кинула, ані не зіпнув. А треба було так конче зробити. Він мені нераз відгро-жувався, що мене заріже, та я його не боявся, бо я сильніший був за него.
— Все ж воно називається вбивство.
— Хіба я його вбив? Він згинув собачою смертю на стричку як йому належалося. Він був для людий небезпечніший скаженого собаки. Я знав, що ці два шляхтичі сидять за дармо, та годі мені було вилазити з укриття і кричати: то я зробив. Зо мною мігби суд поступити инакше. Були би сказали, що я це зробив з помсти із заздрости…
Василь слухав цеї сповіді байдужно. У його своя думка була на умі:
— Ви мене опоганили на ціле життя, я нещасливий через вас…
— Коли б навіть це, що я робив було справді злим, так як люди говорять, а ти за ними, то це тобі, сину, жадна кривда не зробилася, кромі хвилевої прикрости. Що тобі це шкодить? За коні засудили Павла Че-рупу, а Василеві Пандякові нічого до того. Він висвятиться, буде попом, тай годі.
Василь видивив на батька очі. Це якраз була порушена справа, про яку він мав питатися, і головно за цим прийшов сюди.
— Як воно сталося? Я цего ніраз не розумію.
— Цілком просто. Я виступав так сказати би у двох особах: серед конокрадів я був Черупа, а між тими, як ти кажеш чесними людьми, я був Пандяком. Це імення я лишив тобі. Воно і так не моє, пози-чине. Як ще я служив при инжинірах, я знайшов клунок. В нему були папери, трохи біля то що. Там була метрика Павла Пандяка. Рік уродження минався з моїм небагато, так, що метрика могла і для мене придатися. І я її заховав на всякий припадок. Та це назвисько подобалося мені краще чим моє власне, і тому я записався в Сокирчицях Пандяком. Його так завели в метрику при моїм слюбі, а відтак при твоїм хрещенні. Черупою я лишився для конокрадів, а також для суду, коли би цего треба було… Ото-ж я тобі, Василю, батько лише по крові, а не по назвиску. Я не хотів наражати тебе на людські язики. Тепер як би тобі скруто стало в Самбірщині жити, то вженившись піди собі звідсілля геть.
— Чого ви так наставали на інтерцизу передел юбну?
Василь хотів одним заходом розвідати все.
— Це було для нас обох потрібне, а для мене особливо пекуче. Я знав, що ти при помочі того каноніка дістанеш якесь добре приміщення і підеш з Самбора кудись і візьмете тещу з собою. Тоді я засяду у цій хатині і заверну до того, від чого зачинав. Буду робити вози. При моїх засобах грошевих я поставлю великий верстат. Зачну нове життя і позатираю за собою всі сліди колишнього. Стану, як ти кажеш порядним чоловіком…
— Ви мені тільки жури спричинили…
— Бодай би ти більш жури не знав. Ти мені не стільки жури наробив, та я нічого не кажу.
— Що-ж я такого вам зробив? Я не почуваюся до нічого.
