А тим часом на другому кінці торговиці, де людей стало рідше, коли всі задивились на подію з конокрадом, прискочили два конокради, відіпняли від воза два гарні двірські коні, посідали на них і пігнали прямо у Дністрові лози. Фірман біг за ними мов несамовитий і кричав: держи, тримай! Другі побігли кликати жандарма, та поки він пропхався крізь товпу, то за кіньми і слід пропав. Фірман вертав спітнілий та знеможений, що сливу дух переводив, і не міг слова промовити. Жандарм на жалобу фірмана йно руки розвів.
— Що-ж я пораджу? Нас лише двох, а тут би ціла сотня мала що робити…
Жандарм посписував з фірманом, як воно сталося, які були коні, кілько років, і пійшов далі. На відході сказав до людей:
— Пильнуйтеся люде самі, бо сьогодні очевидячки якась злодійська шайка бушує…
По людях пішов страх, і кожний спішився свого добра пильнувати.
Василь, що перейшов усю торговицю шукаючи батька, усе бачив і не міг надивуватись над хитростю злодіїв. Йому знову нагадалось лице окрівавленого злодія і не терпиливився, що не може собі нагадати, з відкіля він його знає…
І батька не знайшов. На ратуши відзвонив годинник пів до першої і Василь попрямував на вулицю Криву до Підміських. Там вже було все приладжено до обіду.
— А що? Не знайшли тата? — питає пані Підміська.— А я знаю напевно, що він тут є, бо сама його бачила.
— Ще трохи підождімо,— каже Ганя,— може надійде.
Василь од довгої дороги та ще більше від ярмаркового крику і шуму був наче приголомшений. Він сидів мовчки ждучи на батька. Та батько не приходив і таки без нього посідали обідати. Ніхто нічого не говорив. Василь почував, що йому дуже спати хочеться. Завважала це пані Підліська теж.
— Ви, Василю, утомлені дорогою, та зараз по обіді лягайте спати. А як батько прийде, то вас покличемо.
— Так воно треба буде зробити. Мені так той сьогоднішний ярмарок і моя цілонічна подорож гуде в голові, що годі думок зібрати.
Зараз по обіді пішов через сіни, роздягнувся з сурдута, відіпняв комірець і поклався на перше ліжко з краю, підібрав руки під голову та дивився в стелю, по якій гуляли мухи. В його голові шуміло і гуділо як в млині, дзвонили в ухах балагульські дзвінки. Він заплющив очі і бачив увесь ярмарок. І знову стануло в його уяві закрівавлене лице злодія, і знову силувався нагадати, з відкіля він його знає? Відтак усі образи стали зливатися в оден туман, наче в хмару, з якої безвпинно сторчала окрівавлена голова конокрада, а далі усміхалось до нього червоне лице цилюрника Презеса.
Василь заснув мертвецьким сном…
Прокинувся аж рано від того, що йому руки під головою дуже потерпли. Зразу не знав, що з ним діється, і де він? Він став машинально терти руки долонями поки очуняв зовсім. В сінях чути було притишений голос пані Підміської. Опісля вона відхилила потихоньки двері кімнати і заглянула туди. Василь зразу устав з постелі.
— Добрий день вам! Що? Ви навіть не роздягались!
— Та я й не повернувся на бік, а спав увесь час мов камінь горілиць, так як учера поклався. Я і не думав, що так твердо засну, гадав, що лише трохи подрімаю поки батько прийде.
— Батька зовсім не було, даремно ждали…
— А може він зовсім до Самбора вчера не приїздив?
— Як же? Я його вчера бачила на власні очі, пізнала і його і його коника і парубка Максима.
Василь нагадав собі, що і Презес вчера його бачив у себе…
— Дивне диво. Що воно таке могло статися, що батько тут був і не прийшов. Побоюсь, чи що йому не приключилося і тому я зараз вибираюся пішки до дому…
— Та що вам зараз лихе привиджується? Де ж на таку страшну спеку пускатися в дорогу? Побачите, що батько непремінно приїде сьогодні.
— Ні, добродійко, я таки неспокійний і піду. Мені не першина. Не раз я і дві милі перебіг пішки…
— Як собі хочете, коли вже наважились, але перед обідом я вас не пущу. Опісля трохи похолодніє.
Пані Підліська вийшла за своїм ділом, а Паранці казала принести води для панича вмитися. Пані Підліській також було загадочним, чого старий Пандяк до них не поступив, як це робив кожнього разу, а особливо вчера, як сподівався, що Василь приїде…
Василь вмився, поснідав і пішов до міста. Там впевнили його знайомі жиди, що тато був в Самборі, робив покупки ще до обіду, а пізніше вже його ніхто не бачив. Притім розказували йому про ріжні злодійські штуки вчерашнього дня.
Між иншими одна подія була така незвичайна, що Василь мусів нею зацікавитись. Вже над вечером стояла бричка з кіньми о. Стебницького коло готелю Бреннера, де звичайно заїздили дооколичні священики. О. Стебницький вже мав від’їздити, аж стрінув його давний товариш шкільний, а тепер інспектор міської поліції Каспшицький. Пішли оба на пиво таки до Бреннера. Не вспіли випити по шклянці, як прийшов там піддячий Гаврило, що все з єгомосцем їздив, і залепортував:
— Прошу єгомостя, прийшли два поліцаї і забрали коні з бричкою на поліцію, казали, що на вулиці з кіньми стояти неможна, що так наказав пан інспектор.
о. Стебницький видивився на свого товариша.
— Я такого приказу не видавав, хіба, що коні полишені були би без догляду. Може ти де пішов, а коні лишив самі?
— Ні, прошу пана,— каже Гаврило,— я сидів на козлах і держав віжки в руках, бо наші коні бистрі…
О. Стебницький занепокоївся і хотів виходити. Його задержав інспектор.
— Не хвилюйся, то якась помилка, непорозуміння. Коний тобі на поліції не з’їдять, ще вип’ємо по шклянці, бо я сьогодні страшно спрацювався… З тими злодіями ярмарковими, з конокрадами, то страшна морока.
На спогад конокрадів обом зробилося страшно, огорнуло їх якесь лихе прочуття. Вони вже не пили другої шклянки, а поспішали оба на стражницю по-ліційну в ратуши. Та тут довідався інспектор, що не лише жадних заариштованих коней нема, але ніколи й не було…
— Чому-ж ти йолопе не держався коний? — питає інспектор.
— Бо мені казали піти сказати єгомосцеві…
— Пропали мої коні,— голосив О. Стебницький, крізь сльози…
— Підожди, ми пошукаємо,— каже інспектор.
Змобілізували усю поліцію, нічних стражників, жандармерію і стали шукати. Люди бачили, як двох поліцаїв в мундирах їхали бричкою і добрими кіньми, та поїхали попри млин на бліх. Туди пішла погоня, якою кермував сам інспектор. Перешукали всі закутини, пішли далі на новий світ. Подорозі приказав інспектор переглянути жидівський цвинтар, і диво! Коні найдено на цвинтарі між гробами, в кущах пов’язані на всі чотири ноги. Так само найшли васаг брички без коліс. Знайшли потім і колеса. Жидівський грабар нічого не вмів сказати, бо його з вечера не було дома, а як прійшов, то ворота окопища були, як звичайно замкнені. На велику радість о. Стебницького коні знайшлися. Але злодіїв не зловили, з того дуже лютувавсь інспектор, що злодії так безкарно підсшиваються під його фірму. Про ті події люди цілий тиждень ще говорили, розбігаючи його на всі лади. Крім цього розказували ще про інші річи, які мали місце перед роками, і не тут, та божилися, що це сталося якраз минулого четверга в Самборі.
Василь мусів повірити людям, що в повіті бушує якась невидима дуже проворна шайка злодіїв, яка не то краде, але і розбиває людей по дорозі та грабує. Нарікали на непорадність жандармерії і ремстувували, чому уряд не вживає до того війська і не освободить околиці від такої язви. Василь зміркував, що в місті заволоділа усіми паніка. І знову занепокоївся про батька, чи і йому чого від злодіїв та розбишак не приключилось по дорозі. Це знову закріпило в ньому постанову, щоби негайно вертатися до дому.
Пані Підліська сказала рішучо, що його перед обідом не пустить. При обіді розказував Василь, те що чував в місті про злодіїв, та що сам вчера на ярмарку бачив. Хотів також сказати про загадочний погляд пійманого окрівавленого конокрада, та в тій хвилі нагадав собі відразу, що той чоловік минулого року служив за наймита у його батька і він з ним стрічався, коли побував на феріях. Василь закусив зуби і вдарив себе по чолі долонею. Він якраз хотів розповісти паням за цього злодія, та нагадавши відразу це, над чим вчера мозолив свій мізок, він здержався і замовчав. Йому стало соромно признаватись, що такий поганець служив у його батька. Василь сам не міг собі витолкувати, чого властиво йому соромитися, що наймит злодій на злу дорогу ступив і вийшов на коновода.
Пані Підліська трохи затрівожилась. Навряд Ганя сміялася з того і каже:
— Нам, мамо, нічого злодіїв боятися, бо у нас нічого брати…
— Говори здорова, а коли б так вивели нашу корову, або порося, то таки мене дуже підтяло би.
— Але ж мамо, та вони лише коні крадуть, а коров не чіпають.
— Злодій все вкраде,— каже Василь.
— А чого ж ви їх називаєте конокрадами, чи пак коноводами?
— Ну, так воно, бо вони переважно крадуть коней, але не покинуть і корови, якби трафилась.
Пані Підліська стала міркувати, як би себе забезпечити перед таким нещастям. Прийшла до висновку, що на злодія нема ні замка, ні колодки, що навіть чуйний пес не встереже, бо його можуть злодії отроїти, що не лишається нічого, як здатись на волю Божу і піддати себе під Божу опіку.
Зараз по обіді вибрався Василь в дорогу. Скринчи-ну полишив у Підліських, скинув із себе сюртут і надяг полотняний халат, взяв палицю в руку. Лишив і парасоль, бо небо було погідне і нічого було дощу боятися.
Та не минула ще по його відході година, як на Кривій вулиці заторкотів віз. Жінки виглянули вікном і побачили старого Пандяка, Василевого батька на візку заприженім одним конем. Він відчинив собі ворота, заїхав на подвір’я і припняв коневі торбу з вівсом.
— Ато причта! — говорила пані Підміська до доньки,— коли би Василь ще трохи підождав, був би з батьком стрінувся.
Старий війшов в хату:
— Слава Йсусу Христу!
— Слава навіки! А ви Василя не стрічали? Та він лиш що перед годиною пішов пішки.
Пандяк перш усього поцілував їмость в руку, а потім сказав:
— Що? Його справді тут нема?
— Так, як кажу. Василь не покоївся за вас тому, що ви вчера по нього не поступили, ми з обідом на вас ждали.
— Я не міг вчера ніяк бути… І — Але я вас бачила…
— Мене? Бачили? — каже недовірчиво…
— Я присягла би… на скруті Львівської улиці… —— Так… Бачите, їмость, я вчера не міг зайти сюди,
бо дуже спішився до дому… Хтось вчера пустив в міс-
, ті поголоску, що в Сокирчицях пожар. Я покинув все і гнав до дому, трохи коня незаморив. Аж в Кориловичах довідався, що це не правда. Але вже небуло змоги до Самбора вертатися, бо кінь ледве ногами волік, приїзд відложив я до нині, а що в полуднє дуже парило, то я вибрався аж з полудня.
Пані Підліська попросила гостя сідати, а сама пішла зладити для нього почастунок.
У хату війшла Ганя і звіталася…
— Не могли-сте, паннунцю ще трохи Василя здержати, а то хлопчисько розтопиться на цім горячу геть на смалець…
— Коли ж бо дуже наважився йти, що й говорити собі не дав…
Павло Пандяк дуже замітна особа. Мужик середнього росту, дуже кремезний і сильний. Мав не більше 50 літ і ні одного сивого волоска ні на голові, ні в довгих вусах, обриси лиця цілком правильні і на перший погляд так що до селянського одягу, як і що до довгого в кружок підтятого і гладкого причесаного волосся виглядав на типового багатого мужика дука. Лише очі були у нього дуже замітні, незвичайні. Вони прямо кололи шпильками. Коли ними Павло на кого глянув, то від них аж морозило. Вони мали в собі щось котячого та вовчого, бо світилися фосфорично. Здавалося, що тими очима можна так добре бачити в ночі, як і в день. До того Павло, коли був злий, прижмурював очі, та говорив крізь затиснені зуби. Тоді він був страшний. Чоло морщилось, брови стягалися майже у купу, а вираз лиця був такий рішучий, завзятий. Було видно, що той чоловік перед ніким не уступить, нікого не злякається, що перед жадною жорстокістю не здрігнеться. Коли ж він подобрів і злість його минула, тоді знову ставав лагідним, повільним мужиком, який і мухи роздавити не в силі. Він говорив спроквола, цідив по слові, то знову слова відрубував мов сокирою.
Хто він був? А вже-ж статочний, розважний, заможний сільський ґазда, а притіч зручний сільський майстер. Вмів робити вози, борони, колеса, до цього мав у себе цілий варстат. Але від якогось часу закинув це ремесло, і взявся за будівлю церков, прихоцьких домів і сільських шкіл. Будував лише з дерева, безвпинно їздив, а в дома був гостем здавши ціле своє ґаздівство на жінку. Ті будови вів Павло в далеких відлеглих повітах так, що ніхто не бачив як він їх веде. Навпаки хоч в найближчих околицях йому такі будівлі давали, він не хотів приймати вимовляючись тим, що не має часу і тільки вже набрав, що ради собі не може дати. Коли побував дома, то до нього з’їздили-ся його підручні майстри, теслі, різьбарі, малярі, з якими розраховувався, і виплачував їм великі суми. Через його руки переходили тисячі. Павло багатів дуже на своїм підприємстві. Що року докупив якусь нивку, щось добудував до свого господарства. Перед людьми все жалувався, що багато тратить, що на своїх підручних не може покладатися, бо вони його шахрують, та тягнуть для себе, що мусить усе покинути і певно це зробить, як лише покінчить це, що понабирав. Тепер зривати умови не може, бо це би його богато коштувало, але зробить це певно на другий рік. Але роки минали одні за другими, а Пандяк усе ставив нові будівлі, усе їздив і ніколи не міг покінчити, так дуже замотався в сю павутину, що не може розмотатись. Люди тому вірили, бо чого-ж би та все швендявся і занедбував господарство.
Пандяк не був родом з Сокирчиць. Зайшов сюди парубком не знати з відкіля. Був одягнений з міщанська. Роздивившися по селу купив за готові гроші хату з огородом і кусок поля. Купив в Самборі начиння і став робити юзи, плуги та борони. Розумівся теж на столярці. Такого чоловіка було в селі треба і зараз стали до нього заходити з роботою. Він був незвичайно пильний і працьовитий чоловік, то роботи мав богато. Треба було принята челядника до помочі. При його запопадливости, при невсипучій праці жилося йому як так. Опісля взявся ставити хати. Потім поставив у сусідньому селі попівство.
Тепер вже покинув колодійство і взявся за будову.
Від тепер йому велося все дуже добре, і люди стали його підозрівати, що певно він з чортом злигався і держить в коморі хованця. Справді була у нього одна комора, до котрої нікого не пускав, навіть жінці не дав ключа, а все його носив при собі. Люди стали собі нашіптувати про це всілячину, а далі стали його боятися. Боялися його страшних очей, його зору, котрим кожного прошивав начеб швайкою.
Ті очі мали владу не лише на людей, але і на скот, на мертву річ, на яку лише зі злостю подивився. Одна вдова божилася, що як раз подивився на її корову, що йому зайшла в ниву, то корова цього самого дня таки здохла. Другий знову впевняв сусідів, що раз їхав до млина і не хотів Пандякові з дороги вступитися. Пандяк заскалив на нього зле око, і йому відразу зломилася вісь на самій середині…
Ганя принесла хліба, масла, булки та каву, поставила перед Павлом. Він дуже цікаво придивлявся до Гані, наче б її перший раз бачив. Вона почула його колючий погляд на собі і чим швидше вийшла з хати, їй перейняв жах перед тим страшним чоловіком, котрому доси гаразд не придивлялася,. їй здавалося зараз, що це якийсь инший, не той, якого пізнала як батька свого Василя.
Павло заїдав хліб з маслом, як прийшла пані Підліська і сіла при столі, щоб гостя забавити розмовою. Не знала від чого зачинати.
— Як же там у вас сього року жнива вийшли?
— Здається, що добре, хоч не можу на певно сказати, бо то не моє, а жінчине діло. Я занятий моїми інтересами, що ніколи свобідно дихнути.
— Та вам краще тамті діла покинути, та здоровля свого пожаліти…
— Ет! Що там жаліти, поки воно є. Я мушу покінчити те, що позачинав, та вже більше не прийму, буде з мене.
То була звичайна пісонька, яку Павло співав кожного разу, коли зійшла мова на його інтереси.
— Певно, певно,— підхопила цю думку пані Підліська,— господарство ваше велике, і коли би ви самі тим заорудували, то воно би гарні прибутки принесло.
— І з тим я довго возитися не буду. Сина на господарство посадити не маю, ото-ж або путнього зятя прийму, або продам усе, дочці забезпечу посаг грішми, я сам піду жити до міста.
Пані Підміська не сподівалася такого почути. Вона видивилась на нього широкими очима, і подумала собі: “Що він в місті буде робити?” А в голос каже:
— Такого я би вам не радила. Ви в місті пропадете від скуки. Я довгі літа жила та ґаздувала на селі. Доперва як повдовіла, мусіла в місто перебратися. Гірко мені було зразу привикнути, та мусіла, бо инакше було годі. Та мені що иншого. У мене домашнє господарство, держу школярів на станції. Роботи все повно. Навіть не оглянуся, коли день минеться.
— Мені дивно, чому не йдуть їмость жити на село до сина, коли вам так село подобається? Краще там готові книші їсти, як тут чужими дітьми морочити собі голову…
— Не хочу жити на ласці хоч би у сина, коли ще можу працювати. Моя ціла журба забезпечити долю моєї Гані, з якою либонь до смерти не розстануся.
По довшій мовчанці спитав Павло:
— А коли-ж весілля будемо справляти? — Він дивився зпідліб’я на паню Підміську.
— Василь говорив, що не раньше як восени.
— Гм… саме весілля то не штука… але… я б думав, що перед тим би списати якусьпередслюбну інтерцизу…
— Як ви це розумієте?
— Я так розумію, як між людьми водиться, що перед слюбом списується письмо, і то найліпше у нотаря… Я скажу, що я даю синові, а ви що даєте дочці, який посаг, даймо на то..
Пані Підміській ця мова видалась зухвалою, не приємною, не милою.
— У нас знову так водиться, що жадних інтерцизів не потреба. Що я маю, цього в могилу з собою не заберу і все оставлю моїй дитині, а вона у мене одна…
— О то-ж то, я би рад знати, що ви своїй дитині лишите, та щоб це було забезпечене у письмі. Бо у вас є ще син, який по вашій смерті може і має право за своє упом’янутися…
Розмова ставала що раз прикрійша для пані Поліської. Нахабність того зарозумілого мужика її дратувала.
— Бо я випосажу мого сина так, що має право з декамівною женитися, не то що. А коли я що дам, то його жінка повинна у двоє тільки в хату принести.
— Шкода, пане Павле, що ви давніще такої розмови не розпочали, було би може так далеко не зайшло…
— А як воно далеко зайшло? — спитав Пандяк і так обидливо заморгав очима, що пані Підліська обидилась і встала:
— Я з вами нічого не договорюся. Лишіть це краще вашому синові, чи буде він з таким посагом, який має моя дитина женитися, чи ні. Він вже повнолітній…
Вона встала і хотіла вийти.
— Ей імость! Нема чого сердитись… По людях ріжно буває. Та я вам кажу, що мій син хоч і повнолітній, проти моєї волі женитися не буде. У нас такий хлопський звичай, що не молодята за посаг договорюються, лише їхні батьки…
— А я за хлопа дочки не даю, лише за священика, то ж не буду на хлопські звичаї зважати,— сказала сердито пані Підміська і вийшла до кухні оставляючи Пандяка самого. До кухні війшла така схвильована, що у неї аж руки дріжали…
— Що вам, мамо сталося? Чого так подратувались?
— Нічого. От шкода, що Василя трохи довше не придержали, був би з батьком поїхав і не пікся тепер на сонці.
Пані Підміська не хотіла, щоби Ганя зараз стрінулася з старим, тому післала її за чимось до огороду. Та Гані теж не хотілося з старим стрінутись. Вона не могла забути того страшного колючого погляду, яким її перед хвилою обкинув.
“От показав ріжки? Цього я не сподівалась по ньому,— говорила собі пані Підміська.— Треба поговорити ясно з Василем, та виміркувати, чи він не в змові з тим хамом? Коли Василь не скаже батькові: зась! не твоє — діло, то квіта з нами. Старий очевидно загнув собі закарлючку на цю мою бідну хатчину. Хіба ж я не бачила, як він недавно тому оглядав усе скрізь наче б її хотів купувати? Коли б так старий вимусив на мені запис на цю хатчину, яка-ж була би моя доля опісля? Шкода, що тут нема Сильвуня, він би мені щось порадив… Та правда! Піду ще нині до опікуна о. Ясиницького, він певно найде на це раду”.
Та в тій хвилі почувся гострий хід в сінях, і в хату війшов наче б прикликаний о. Ясиницький катехит гімназії, і з порога заговорив своїм тубалним голосом:
— Слава Ісусу Христу!
Пані Підміська побачивши його, дуже зраділа.
— Слава на віки! Просимо, ми дуже раді — Господь вас привів до мене як раз тепер, отче професоре.— Вона зачинила двері і говорила притишеним голосом.— От як раз приїхав старий Пандяк, так і зараз зачав, ні сіло ні пало, розмову про посаг для Гані, та говорив так по хамськи, обидливо, що я з хати вийшла. Коли би тут не йшлося про щастя Гані, я би була його викинула з хати і заручинам зробила кінець.
Вона подрібно розповіла цілу розмову з Пандяком і додала:
— Старий очевидно має якісь пляни на мою хату. Говорив, щось, що хоче до міста перебратись жити, що господарство покине, а хату то недавно оглядав наче б її на ліцитації хотів купити…
— А то славно! не бійтесь, пані кумо, я моїй по-хресниці не дам кривди зробити… Чи він вже поїхав?
— Ні, сидить там в школярській кімнаті.
— Ми зараз зробимо розправу.
