— Та хіба ти думаєш, що коний вовк поїв? Не-бійсь, як наша жандармерія зачне шукати, то під землею знайде. Ти вернешся до дому, скажеш вокомонові, а він панові, пан пішле письмо до жандармерії, і робота піде, мов запалив. У нас все так. Де-ж так можна, щоби серед дороги коні крали, та ще до цього панські.
— А як не знайдуть тих,— каже Семко,— то пан виховає собі другі, не журись, пан граб’я пішки ходити не буде.
Парубок зміркував, що з нього собі жартують.
— Добре вам жартувати, а мені пан не подарує і каже двайцять п’ять канчуків вчистити…
— Та за що?
— А що я коний не припильнував, лишив їх самих і пішов до корщми грітися?
— А ти на правду був би такий дурний і признавався до цього?
Парубок видивився на Панька.
— Слухай, я тебе навчу, як маєш говорити. Ти за коршму не кажи нічого, а говори, що було дуже темно, що ти їхав поволи, що там в тім терневім ліску тебе задержали якісь люди, скінули з візка в болото, а коні займили. А щоби тобі повірили, то ти перед самими Конюшками покачайся в болоті, замази собі лице, батіг кинь геть, скажи що і батіг тобі забрали. Легче тобі буде потім випрати з болота одежу і вмитися, як дістати двайцять п’ять.
Парубкові така рада подобалася. Він одразу перестав плакати:
— А Бігме, що так буде добре.
— А бачиш! Варто воно за панськими кіньми плакати? Дідько пана не візьме, хоч би йому всі коні забрали… На! випий ще горілки.
— Ой правда! Є у пана коний досить…
— Буде з двайцять?
— Що двайцять?! А шістьдесять самих форнальських, а шість цугових, а під верх для старого пана, для молодого панича, для пані.
— Але пан коний пильцує і на ніч не посилає пасти.
— Та де! Держить в стайні.
— А стайня розуміється добре замкнена, певно є собаки.
— Стайня не замикається, бо є собаки, а в стайні сплять все два форналі на зміну.
— А другі форналі де?
— Вони сплять далеко від стайні в форнальській хаті.
— О, то пан таки добре пильнує, певно і фузію має…
— Е! що там фузія. Злодій не дурний вести коні по під панський двір. Там можна вивести задними дверми, лише кусок дрантивого плота поза кератом виломити.
Обірванці слухали уважно цього говорения, тай не лише вони, але і Шалапінда відхилив двері і наставив вухо.
Парубок попращався, подякував за почастунок і добру раду і пішов до дому.
— От дурень!
— Може й не дурень, а навіть потішився би, коли б ми його панові облегчили клопоту з кіньми.
— І ми це, певно зробимо,— обзивається через відхилені двері Шалапінда.
— А ди! Як слухав черевань! — Всі стали сміятися.
— Ей, чи наш Черупа не попав в яку лапку… Якраз сьогодні треба йому було там лізти.
— Го-го! не з таківських він, щоб у лапку лізти,— каже Панько.
В коршу війшов потихонько бойко так, що його ніхто не покмітів, аж станув біля стола.
— Когут! — шепнув.
Зараз погасло світло. Всі скочили до ванкіра, відчинили вікно, і повискакували в лози…
Мошко з жінкою повилазили на вижку і витягнули за собою драбину.
Дорогою від Долубова надійшов жандарм. Від світла, яке блищало від печі на дорогу, можна було його добре бачити. Прийшовши під коршму застукав у двері, що були замкнені на засув:
— Гей там! відчинити зараз!
В коршмі було тихо. Жандарм пішов поза коршму аж до відчиненого вікна в ванкирі. Сюди він встромив голову і перехилився на коршму через вікно.
— Що! Ніхто не обзивається? Відчиняйте двері, бо їх виважу…
Не договорив цих слів, як його ухопила із заду за руки і ноги якась медвежа сила та стягнула з вікна на землю. Йому митью заткали рота ганчіркою і зв’язали мотузом на руках і ногах.
— От фриц-дурень,— говорив гугнавим голосом бойко.
— Більше він за конокрадами хатрувати не буде,— шепотів Шалапінда,— а ну хлопці поможіть мені положити його на ознак, а я його трохи поскобо-чу попід шию.
Шалапінда витягнув ізза халяви довгий блискучий ніж.
Бідний жандарм задріжав усім тілом. Він напружив ще раз усі сили, щоби порвати шнури, та не вдіяв
нічого. Він важко застогнав в передсмертній трівозі. Конокради поклали його горілиць, оден сів на груди і придержував, другий держав за буйне волосся і тягнув взад. Шия випружилась. Шалапінда прикляк з ножем, достоту, так як жидівський шехтер, що кошерних телят ріже.
— Дивіться хлопці, я його заріжу так, щоби було “кошер”…
Та зараз сталося щось ненадійного. Якась залізна рука хопила Шалапінду за обшивку і відкинула в зад так сильно, що жид аж ноги підвів в гору.
— Ти вдурів? — засичав твердий голос.— Чоловіка різати як барана?
Шалапінда закляв по-жидівськи і мов розлючений бик кинувся з ножом на свого противника. Та в цю мить дістав так кулаком межи очи, що знову впав на землю, і ніж випав йому з руки.
Всі пізнали Черупу, який наспів в саму пору, щоб перешкодити душегубству.
— В ростічі — засичав крізь затиснені зуби.
Всі пропали в лозах. Черупа порозтинав шнур, яким жандарм був пов’язаний і сам скочив в лози, наче б під землею провалився.
Жандарм устав, витягнув ганчірку з рота і став спльовувати. Відтак пошукав напотемки капелюх і кріс і надяг на себе. Господи слава тобії Навіть не знаю, кому маю подякувати за своє спасіння. Бачу, що тут небезпечно самому ходити, був би я пропав ні за цапову душу. Чи йти ще раз до коршми? Хіба що ні. Але ж бо то я не осторожнийі Навіть залепортувати цього не можу бо дістав би пуцівку як дріт”!
Нагадавши ще раз цю подію, він задріжав усім тілом. Почалапкав далі дорогою до Конюшок.
За ним зорив пильно Черупа, і коли жандарм віддалився, він псикнув з легка, і з лозів стали вилазити товариші. Всі поперелазили через вікно до ванкіра. В ванкіри заблимало світло. Черупа стояв посеред них дивлячись грізно.
— Ви псурбати! — засичав,— послухали цього паршивея і помагали різати христіянську людину. Свині!
З тим словом став бити по пиці своїх товаришів. Панько аж під стіну заточився, Семко став виправдуватись…
— А ти паршивий, не грай зі мною,— каже до Шалапінди,— бо тобі твоє товсте черево розіб’ю і тельбухи випущу… Знаєш, що за це грозила нам усім шибениця, що й цісар би тобі не подарував… Ти гадав, що як одного жандарма заріжеш, то вже конокрадам спокій буде? Як ти смів таке зачинати?
— Ти Черупо, замкни хавку,— каже Шалапінда,— бо я і на тебе знайду спосіб…
— Ти ще смієш мені грозити? Думаєш, що я твоєї спички злякаюсь? — Черупа підступив до Шалапінди з затисненими кулаками. Стояли напроти себе мов два півні, що в оден мент мають розпочати з собою завзяту боротьбу. Черупа палив його очима, які світилися фосфорично. Шалапінда цілий кіпів зі злости. їх товариші дивились залюбки, що з того вийде, і хто кому поступиться. Шалапінда схилився блискавкою до хaляви за ножом. Та Черупа блискавкою вдарив його п’ястуком мов довбнею в потилицю, і жид повалився на землю.
— Буде того доброго,— каже бойко,— перестаньте, не годиться своїм людям битися.
Черупа тим вдоволився:
— Всі врозтіч! Роботи сьогодня не буде.
— Як то не буде? — говорив Шалапінда встаючи з землі.— Чого ж ми тільки чекали? — Він стояв біля Черупи, начеб нічого між ними не було.
— Слухай, Юцю, май розум. Сьогодні велика хастранка за нами. Постягали когутів аж з Дрогобича і
Перемишля. Всі шляхи обставлені. Як хочеш, щоб тобі зробили цурес, то йди. Я не піду, ви жида не слухайте, а ховайтеся, поки цілі.
Черупа задув світло і вийшов. Всі зробили те саме. Коршма стала пуста. Мошко з Сурою позлазили з вижки, позачиняли двері і полягали спати.
Не минули дві неділі від того страшного вечера, як розійшлась поголоска, що в конюшецькім дворі покрали всі коні. Рано найдено форналів, що спали в стайні мертвецьким сном, що годі було розбудити, обі собаки за стайнею торгали по огороді коров’ячі тельбухи, за стодолою пліт був виломаний. Форналів зливали водою, щоб їх до пам’яти привести. Вони оповідали, що якийсь проїзжий дохтяр почастував їх горілкою. За кіньми слід пропав.
Василь прийшов до дому пізно вночи перемоклий до сорочки. Мама ще не спала вижидаючи його приїзду. Вона надіялась, що верне з батьком, тому немало здивувалась побачивши його самого.
— Господи! Що з тобою Василю? А де тато?
— Я тата не стрічав. Чекав од учора. Чи тато були вчера в місті?
— І вчера був, і сьогодні по полудні поїхав. Вчера вернувся ранше.
Хтось пустив поголоску, що в Сокорчицях пожар, а сьогодні поїхав нарошно по тебе… Та ти, дитино, таки добре змок… Господи! То ти лише в цій полотнянці йшов? А де-ж твої річи?
— Все оставив в місті. Було дуже горячо, я не думав, що така слота настане.
— Та підожди, тобі передягнутись треба. Десь я тут маю одно твоє білє чистеньке, пошукаю, а ти тим часом роздягнися.
Вона пішла до комори, а Василь став роздягатися гріючись при печі, де горів огонь.
— Ти певно голодний, що-ж тобі дати? От є тепле молоко, напийся.
Павлиха була середних літ жінка, гарна з лиця. Була одягнена по селянськи в чисту сорочку з нашивками на раменах і звичайну мальованку з грубого домашнього полотна. Була боса На голові носила кибелку, яку обв’язала червоною хустиною.
— Мамо, ви так мною турбуєтеся, а я ще з вами не привітався.
Він поцілував маму в руку. Вона обняла його голову, приклала до грудей і цілувала, то знову гладила по голові та лиці своїми грубими мозолястими руками.
— Як воно добре, синку, що ти приїхав. Я сама, самісенька, до нікого слова промовити, нікого порадитися…
— А де-ж Ганя?
— Та то ще дітвак, набігалась за дня і заснула.
— А тато все гостем дома, як і перше? Коли ж вже ті будівді покінчаться?
— Е! таке буде либонь до смерти. Одне покінчить, друге зачинає. Правда, він зарoбляє в цім великі гроші, та я-би і за це подякувала… живу сама мов удовиця.
Василь передягся в сухе, надів батькову свитину і зі смаком заїдав тепле молоко з пшеничним хлібом.
— Але чому тата досі ще нема? — заговорив згодом.
— Та з ним все там, що не знаєш ні дня, ні години.
Василь був дуже знеможений, тому не ждучи на приїзд батька пішов через сіни до другої хати і спати ліг. Павлиха просушувала його мокру одежу біля печі і ждала на чоловіка.
Старий вернувся аж по півночи. Говорив, що по дорозі сталася йому пригода, зломилося серед поля колесо і ледве привалікся до дому.
Зараз рано заложив до свого візка нове колесо і знову поїхав. З сином не бачився.
Для Василя почалося одноманітне вакацийне життя на селі. Ще два дні була слота, опісля став дощ вменчатися. За той час треба було сидіти дома. З нудьги узявся Василь переписувати якісь ноти… Книжки не було в селі у нікого, хіба у місцевого пароха о. Николая Городиського. Тепер серед нудної одноманітности сільського життя почув Василь потребу читання.
Не надумуючися довго витягнув свій давніший одяг з комори і пішов до пароха.
О. Городиський, чоловік вже в літах з сивою головою, трохи пригорблений з маленькими бокобородами і двома пуклями волосся зачесаного по бокам перед вухами та трохи підкрученими в гору після тодішньої моди. Він парохував в Гордині більш трийцяти літ і знав усіх своїх парохіан добре. В тім часі качували у нас дяківські і церковні школи, а стали заводити етатові залежні від інспектора шкільних і рад з научним модерним пляном. О. Городиський не міг з цим погодитись, щоби зійти лише до ролі учителя релігії. Він брав до себе хлопців та вчив їх вдома церковного письма і співу, бо цього від модерного вчителя не могли навчитися. Пильнував дуже своїх душ перед нахабностю сусіднього польського пароха і зводив з ним за це адміністрацийні спори. Так само пильнував чистоти обраду від латинських примі-шок, та вигоняв з церкви польську молитву, молитвослови і кантички. Приходилося йому це важко, бо в селі було кілька родин латинського обряду в опріч цього малоземельна шляхта вважаючи себе чимось кращим від хлопства любовалася в полських молитвах. Із цьої причини уходив о. Городиський у сильних галицького міра за твердого святоюрця москаля, шизматика.
Городиські жили самітно. Син і зять були вже на своїх парафіях подальше. Часом привезли якого унука на часок, а по за тим не було в хаті нікого. Вони були раді гостям. Тому не мало втішився о. Городиський, як до нього завітав Василь.
— А чому то, господине, не прийшли раніш до свого пароха? Мені це належиться. Я вас хрестив, я вчив вас перший в крилосі співати. Чи ви це забули?
— Не забув отче і ніколи цього не забуду, що лише вам маю за це подякувати, що я нині не сельський парубок, а вкінчений богослов. Ви ж перші піддали думку батькові, щоби мене дав в школу. Та от я вертаючи в слоту пішки до дому троха простудився…
— Ну, ну, нічого, вітайте. То у вас вже по всьому? Дай Боже щасливо, просимо сідати, незабаром прийде моя їмость. Вона теж дивувалася, що ви ще не приходили.
Завелась звичайна в таких випадках так сказати б безпредметова гутірка про все і ніщо. О. Городиський розпитував про львівський семінар, про настоятелів, пригадував свої давні часи, про митрополичний консистор. Василь зміркував, що о. Городиському не-конче в смак теперішний митрополит. На його думку він живе не по-божому, витрачає гроші на широке панське життя, а можна-би їх на що краще вжити. Впрочім, хто зна, які то гроші, бо митрополит тільки грошей не має. Може знову рушать вдовичо-сиротинський фонд, як це недавно мало місце в Перемишлі.
Василь на це ніколи не звертав увагу, бо це було йому байдуже. Він належав до єпархії перемиської. Про фонд вдовичо-сиротинський не дбав, не розумів добре, на що це, бо походив з селянської непопівської родини, та лиш що вступає між духовенство.
— Коли-ж ви женитесь? Ви либонь вже заручені з панною Підліською. Гарне гніздо. Я її батька знав добре. Дай Боже щасливо. Ви дуже гарно зробили, що завчасу заручилися і тепер не треба вам витрачати гроший і часу та шукати жени — сожительниці. Я цього дуже не люблю. Через цілу теольогію возиться з шематизмом, а потім їздить від села до села, розпитує, вибірає, а часом таке вибере з краю, що ціле життя нещасливий. Ви мали нагоду пізнати свою суджену добре і добре ви вибрали.
— Я тою самою думкою руководився,— каже Василь,— і осоружно мені було дивитись, як мої товариші возились з шиматизмами і записували зі слуху те, чого там не було: кілько у священика доньок, як називають, які їх майбутні посаги.
— То, то, то, то по мойому свого рода торг на людські душі, а це для священика не гарно… Ви добре вибрали, ще раз кажу. Не дістанете знатнішого посагу — то правда, бо покійний Підміський ціле життя парохував, по голодівках. Але це пусте. Вам може піти краще, як довго вуйко вашої жени жити буде.
— Я про посаг ніколи не говорив з панею Підліською. У мене це теж побічне діло.
— І це похвально, що ви за маєтками не гоните, бо… впрочім ви і без цего будете богатим… Тільки я не знаю… ага! а чи ви говорили коли про це з батьком?
— Що я заручений, це батько знає, мама те-ж, бо нераз про це говорилося в хаті, але про посаг батько ніколи не згадував.
— Ну, так, але може батько відкладає обговорення посагу на пізніще на слушний час. Він говорив до мене кілька разів про вас, і каже: мій Василь самостійний чоловік і коли чепиться якоїсь думки, то будете мали твердий горіх…
— Я також самостійний і повнолітний. Я женюся для себе не для батька і за своїм потрафлю постояти рішучо.
— Гарно воно, так бачите, важко було би вам батька на себе прогнівити. Як би ви пішли проти його волі, він би вам цього не вибачив.
— Та що там! Як у мене чисте сумліття, то решта мені байдуже, і з четвертою заповідю я в колізію не прийду. Чи раз таке в родині трапиться, що синові треба з батьком зірвати всі зносини, навіть не признаватися до його.
— Такого не дай Боже вам дожити — говорив о. Городиський підносячи палець в гору.— Це вже проти природи. Четверта заповідь не знає виїмків.
— А я гадаю, отче що знає. Кожна заповідь, що нормує відносини між ближніми знає виїмки. От наприклад, не убий! Але коли я зроблю це в конечній обороні мойого життя, то вільно вбити. “Не кради!” Але як я вміраю з голоду, а бачу чужий хліб, то мені можна вкрасти з застереженням, що верну цю шкоду власникові. Так воно і з родичами. Що робити дитині, коли батько недобрий, ледачий, знущається над нею? Тоді дитина повинна вступитися батькові з очей, хоч би прийшлося піти в світ за очи.
— А коли би такий лихий батько потребував помочі?
— То треба йому помогти, хоч би з наражуванням свого “я”. Ось я візьму себе під розвагу. Я батька все поважав і поважаю, любив та слухав, вірячи в його розум, досвід і любов до мене. До тепер не приходило між нами до жадної сцісії. Тепер я загадав женитися по серцю. Батько супротивляється тому, бо батько хоче такого посагу для мене, якого вона не має. Маю-ж я слухати, не женитисі і бути ціле життя нещасливим? Що батькові з цього прийде? Хіба-ж він буде її удержувати і кормити та зодягати? Та ми навіть разом жити не будемо. От колись зійдемося кілька разів до року, а може й те ні, тай тільки. Ні, отче, я стою на тій точці, то навіть проти волі батька піду з чистою совістю під вінець.
О. Городиський дививсь на Василя з цікавістю. Цього він не сподівався почути, бо Василь був все слухняним сином і поводився більше пасивно ніж цього було треба.
— Та я гадаю, отче, що до такого не прийде,— говорив Василь далі.— Мій батько за мудрий і за делікатний, щоби через посаг ставив справу на вістрю ножа.
Та о. Городиський був иншої думки. Він знав старого Пандяка добре, що то сельський автокрам, деспот, упрятий зарозумілий, що в його души чорт сидить.
— Воля Божа! Та коли-б справа справді на цій точці загрязла то числіть на мою поміч.
Розмова на цю домашню тему ставала для обидвох осоружна. Тому о. Городиський завернув на друге.
— Якій спеціяльности ви віддалися в семінари?
— Я співак, бас-барітон.
— Правда, правда, у вас все був замітний голос. Але мій любий господине, це довго не потріває. У мене теж був замітний тенор, та незадовго пропав на селі серед задушної церкви, серед вітру на цвинтари. Таке буде і з вами. Голос у нашого брата це капітал лише серед семінарських мурів. Він дає йому всілякі полегчі, привілеї яких безгласні “фіши” не мають, а опісля хіба би до міста дістався на сотрудництво, опісля на яку катихитуру, а поза тим нічого.
