— Я, отче, мрію проте, щоби дістати сотрудництво в Самборі відразу…
— Гм… мій любий, без протекції в Перемишлі такого сотрудництва не дістанете.
— Я саме на таку протекцію числю. Вуйко моєї дівчини, рідний брат пані Підміської є в консистори крилошанином…
— Ага! Справді, я призабув. Господине,— говорив о. Городиський гладячи його по руці — такий вуйко, то стане за два посаги.
— Тільки отче, пробі! Не гадайте, що я для жінчиного вуйка висватав панну Підміську, я по серцю вибір зробив…
— Не гадав і не гадаю. Впрочім був би це не дуже певний рахунок, бо це лише так довго тріватиме, як довго він в капітулі. Впрочім то чоловік старший і може минутися…
Знову розмова переходила на домашні справи. О. Городиський зміркувався і спитав:
— А поза співом яка ваша спеціяльність?
— Проповідництво. Я вже пробував у Львові і мені гратулювали такі, що на тім розуміються. Радили працювати над собою. Говорити плавно, то ям міг ще як ученик гімназії. Я не зле декламував, у мене й голос є. Те все треба вихіснувати. Треба вправляти пам’ять. Воно з цим буде чимало праці, а я ці перешкоди мушу побороти.
— От це гарно! Це вже так скоро не минеться, як голос. Щасть Боже! У нас так мало проповідників, а підручників до проповідів ще менше. Треба користати з німецьких та росийських, бо наших дасть Біг… Тішуся…— О. Городиський ходив по хаті в задумі. А далі станув перед Василем і каже:
— Господине! Коли вже зійшла бесіда на таку цікаву для мене тему, так може-б я вас попросив до мене на слідуючу неділю з проповідю. Буде це у нас
— сенсаційна новість. Ви свіжий чоловік, так сказати б, що лиш з голки, ви тутешні. Це парафії заімпонує. А мені старому вже й концепту не стає. Моя проповідь не робить такого вражіння, як ваша, бо я їм вже
трийцять літ проповідую. Щоби я золотоустим був, то трийцять літ обробляти ті самі теми на ріжні лади, то тяжко… Отже приймаєте запросини?
— Дуже радо, отче, і згори дякую за довіря. Я лише буду просити о які підручники.
— Але-ж добре, у мне є декілька, дам вам і євангеліє на неділю, а часу буде у вас доволі… сьогодні второк…
— Яв четвер поїду до міста, щоби мою скринчину привезти там моя реверенда є, а без цього годі.
О. Городиський подивився на Василя мірячи очима його стать:
— Ну, моя реверенда на вас не придасться. Пішли зараз до шафи з книжками і стали вибирати.
Зібралося кілька.
Василь взяв їх під паху і хотів відходити, як йому заступила дорогу їмость Городиська, що верталася як раз від господарства.
То була старша вже жінка з сивим волоссям, одягнена по домашньому. Голову перев’язала білою хустиною по під бороду.
— От і маєш! — говорила, — я спішуся з роботою, щоб з вами привітатись, а ви вже втікаєте? Ні, не позволю, вибачайте, лишіться ще, поки не нап’ємося кави.
їмость взяла від Василя книжки і поклала на комоду…
— Я вас вже так давно не бачила, не говорила з вами,— що-ж ваша мама? Певно дуже тішиться, що буде мати сина єгомосцем.
— Моя мама безвпинно клопочеться господарством, а тепер ще і жнива, усе на її голові.
— Славна господина на цілу околицю і у всім сама собі раду дає… Не знаю чи вас тато так дуже на своїх будівлях заробляє… То я гадаю, до ґаздівства… гарне воно, велике…
На те вмішався в розмову о. Николай:
— Так не можна говорити,— кожний сам найліпше знає, як йому краще. Здається, що так краще, як тепер, бо Павло заробляє великі гроші на своїм підприємстві, що року то якусь нивку докупить…
— Правда, що нема чого чужими справами колопотатися,— говорила їмость махнувши рукою…— Ви вже по теольогії…
— Вже і по іспиті, можна вже і виординуватися…
— То як? Не вженившись? Хай вас Господь боронить.
— До висвячення не треба бути жонатим,— говорив Василь усміхаючись…
— Говоріть здорові, а ви знаєте, що я думаю? Я вас спитаю інакше: Коли ваше весілля?
— Ми радились перед Пилипівкою, а ординація буде либонь по новім році.
— Ваша дівчина з доброго гнізда птиця, вдалась цілком в свою маму, дай Боже щасливо.
їмость стала накривати стіл обрусом і виймати ложочки з комоди. Наймичка принесла на підносі каву та хліб з маслом і всі посідали за стіл.
Невдовзі по тім Василь став збіратися до відходу. Він хотів зараз взятися до роботи…
— Чого вам так спішно?
— Треба мені приготовитись на неділю з проповіддю.
— Господин Василь обіцяв мені в неділю проповідь сказати в нашій церкві.
— То гарно, я дуже цікава. Василь забрав книжки і вийшов.
— Гарний хлопець,— каже о. Городиський до жінки,— шкода, що такого батька має…
— А хіба батько що? — питає жінка.
— Хіба ти його не знаєш? Тільки всього, що богатий, а по за тим чоловік зарозумілий.
Василь кромі того, що в четвер поїхав до міста за своєю скринкою не виходив нікуди до неділі і приготовився. Читав, робив виписки з підручників і складав в одну цілість.
В неділю випала проповідь дуже гарно. Василеві дріжав голос зі зворушення, коли зачав говорити перший раз в свойому селі до своїх сусідів старших і молодших. Нарід був захоплений, хоч не все гаразд розуміли.
І о. Городиський був вдоволений. Він подякував Василеві і предсказував йому на цім полі великі успіхи.
— Та я вас, отче, прошу о щиру батьківську критику…
— Усе було добре…, лише я би вам зробив одну увагу: пам’ятайте про це, що в “отченаші” кромі цих гарних справ не от міра сего, є ще мова о хлібі насущнім… Цього не можна забувати в проповідях до простонароддя.
— Вже розумію… в проповідях треба присвячувати увагу темам щоденного життя і його потреб.
— Так воно справді. Ці теми здадуться дуже добре погодити з божеськими, а коли вони будуть з собою в згоді, то людська праця піде по Божій волі…
VI
Жид із цьої честної кумпанії з Сугота, що його товариші для довгої шиї прозвали гусаком, укравши коні з перед коршми на Сиготі поїхав прямо до Дністра. На міст не в’їздив, лише поїхав прямо до Дністра. Тут коні випряг, а візок трутив з берега в річку. Води в Дністрі поки що було мало, та при такій зливі можна було надіятись, що прибуде, і або візок забере і понесе світами, або примулить його зовсім. Гусак поспинав коні до купи і манівцями далеко від публичного шляху, поцвалував до Самбора. Дорогу він знав дуже добре, знав де можна з жандармом стрінутися, або бодай з людьми, котрі би потім показали дорогу, якою їхав. В той спосіб переїхав без перешкоди. Дощ ляв наче з відра, ніхто не показувався, всі по хатах сиділи. Гусак бічними переулками переїхав на “бліх” і тут над млинівкою не далеко спусту станув перед одним жидівським домівством і легенько застукав і зашарахкотів пальцем по вікні. В хаті хтось прокінувся, вихілився через вікно забурмотів жидівське слово. Гусак йому відповів. Згодом відчинилися ворота від подвіря і туди гусак перевів коні. Ворота зараз зачинились. Серед дощу і пітьми забовдуріла якась стать, приступила до коний і стала їх нащупувати від хребта і голови аж до ніг.
— Фін а дідич? (чи двірські?)
— Йо.
— А фейнес гоуль… (гарні коні).
Тепер вже гусак повів коний сам до позадньої будівлі, поприпинав до жолоба, підсипав вівса і не пішов у хату, поки не повитирав віхтем соломи всі троє коний. При цій роботі намучився, аж зіпрів. Усе робив на помацки так справно начеб у білу днину. Відтак замкнув двері і пішов у хату. Йшов так осторожно, так ступав по болоті потихоньки, мов кіт, що йде на лови.
В хаті було ще темнійте як на дворі. Гусак знову на помацки відчинив скриню, виняв сухе білє і пере-дягся, бо перемок до тіла.
— Шльомки, вус тіс-ді? (що ти робиш?) — питає з леговиска якийсь старечий голос.
— Передягаюсь в сухе.
— Де ти був?
— На Сиготі в коршмі.
— То з того, що нині мало бути в Білинці?
— Ні, це я взяв по дорозі.— Він оповів старому про свою штуку, а цей сміявся з дотепу Шльомка аж закашлявся.
— Ті коні твої, не на спілку.
— Я їх забрав сам, але ділитися треба…
— Ді біст а гоїшер нар (ти хлопський дурень) На що ділитися, як ти взяв сам? З тими шітефами (спільники) нічого не можна доробитися, а все ділися.
— Ти знаєш, тате, які у нас постанови, все до спілки, чи я сам візьму, чи з другими, то все спільне. Що вони нині в Білинці зароблять, то також буде спільне, хоч мене там не було. Все-ж мені сьогодні легча робота припала.
— А чи вони тої ночи що заробили?
— Не знаю. Як я там був, то ще не рушалися, бо не було ще Черупи.
Шльомко поклався на банкбетлі і заснув зараз.
Той старий жид, якого Гусак назвав татом, Мошко Кваргель загально відомий торговець збіжем. Він мав великий магазин збіжа таки біля свого домівства на Бліху над самою влинівкою в цьому місци, де був спуст зайвої води. Тут був безвпинно такий шум наче під лотоками в млині, що не було слова чути. Оселя була околена високим парканом, на якім понабивано горою цвяхів, щоб ніхто не переліз. З переду стояла звичайна жидівська хата осіла від старости в землю з двома малими віконцями на вулицю. Було тут усього три низькі страшно вонювані кімнати, в яких жив старий Кваргель з родиною т. є.: з двома жонатими синами і зятем. Скільки від них мав унуків не міг сам відповісти не надумавшись.
Старий Кваргель людина старезна, зів’яла і суха мов сушена риба. Замітний у нього був ніс, подібний до яструб’ячого клюва. Через брак зубів борода сторчала високо в гору і стояла не далеко носа. Поморщене лице поросле було ріденькою сивою бородою.
Мошка знали дооколичні селяни, яких він не відказувався “ратувати” у скрутну годину, позичав їм то гроший то збіжа на високий лихвярський бариш. Неточних у віддаванні він процесував немилосердно і продавав їхню землю на ліцитації, а кому на велику просьбу відложив екзекуцію, то на те тільки, щоб його ще більше у свою павутину заплутати.
Мошко мав щасливу руку, що у своїй ділах ніколи не втрачав. З панами він не заходився, лише з мужиками, а поки котрому що позичав, то перш розвідав про нього добре, оцінив докладно поза це, що йому без втрати можна було дати, не поступився.
Мужики лізли до нього, як нетлі до світла, законів проти лихві не було тоді і Мошкові йшов інтерес знаменито, і він богатів.
Та цего по ньому не можна було пізнати. Мешкав все вбого, ходив обдертий як послідний прошак, а його святочний атласовий жупан, ще старі люди тямили. До того він ще перед людьми все нарікав, жалувався, що інтерес йде зле, і він втрачає. Жиди знали краще Мошка чим ті жертви, що до нього лізли. Вони його виминали, навіть зі школи його викинули, і він мусів дорого вкупитися до школи побічної маленької, устроєної для кількох родин. Кого якого знакомого жида було спитати, хто є Мошко, то він кривився, гладився по бороді і оглядаючися на боки, чи хто не підслухує, говорив одно слово: ганеф (злодій) та спльовував на бік.
Бо Мошко, кромі цього інтересу лихвярсько-збіжевого, з яким перед світом не крився, мав ще другий потайний, про який дехто знав, та боявся зраджувати. Він враз з своїми синами і своїм сватом, що держав Пинявську велику коршму, належав до великої злодійської компанії конокрадів. Ся спілка вела свої діла виключно в Галичині і удержувала богато агентів і спільників за межами Галичини на Угорщині і в Росії, де перепродувала крадені коні, відбирала подібний товар за кордоном і продавала тут по великих ярмарках в Улашківцях, Мостисках і т. і.
Організація спілки була знаменита і зраскова. Члени мали до себе взаїмне довірря і ніхто нікого не посмів ошукати, коли не хотів ранше, як йому було писано, помандрувати на той світ. Не ведено жадних книг торговельних, ні записок, та що видав. Організація була така, що її члени не знали себе взаїмно, хіба ті що працювали блище себе, так як колісцята одного довгого ланцюга, ті що побіч себе. Ніхто з членів не знав головного. Деякі спільники вели попри те ще оден інтерес: пускали в обіг фальшовані гроші. Цей товар мав свої особливі назви. Сандерваре (товар Александра) звалися фалшиві рублі (Александер II тоді царював) — Францесваре були фалшовані австрійські гульдени (від цісаря Франца Иосифа).
Спілка була інтернаціональна на галицькім ґрунті.
Там належали всі народности навіть цигани.
Про істновання спілки знала краєва жандармерія, та не могла нічого порадити. Як повелось її піймати злодія, то це було лише спорадичним місцевим випадком, на власну руку. Спілки ніхто не прихопив. Пійманий злодій не богато знав, а товаришів не видав. Коли би це зробив, не жити йому поза криміналом на світі. За свою діскрецію він мав право на поміч спілки. Знав, що з голоду за решіткою не згине, а відбувши кару не буде журитися з чого жити бо все знайде готове.
Мошко Кваргель був важним огнивом в тім злодійськім ланцюгу. Не то що сам був “кутий на всі чотири ноги” і він потрафив видумати спосіб у найкритичнішім положенні. Мав двох одчайдушних синів, якіби і самого чорта не злякались обікрасти. Такого самого зятя, і такого самого розумного і хитрого свата, що держав Пинявську коршму. До того Кваргель видумав в Самборі такий штудерний сховок на вкрадені коні, яким можна було між спільниками повеличатись. Іменно у цім збіжевім магазині був оден переділ над самим берегом річки, добре замаскований перед людським оком. Тут ніхто би його не догадався, бо гній можна було від разу пустити на воду, а серед безвпинного шуму води на спусті не чути було тупоту кінських ніг по деревлянім помості, ані їх ірзання, коли би їм цього захотілося. Конокради, що це місце знали, а таких було лише кілька вибраних — лиш язиком цмюкали на Мошкову проворність. Кваргель маючи з грішми до діла міг деколи при купні збіжа убгати неопитному чоловікові фальшивий австрийський банкнот зовсім непомітно.
Кваргель працював лише головою. У всьому виручався своїми синами. Жиди від нього сторонили, та він складав це на счот жидівської конкуренцийної зависти і цим бляхманив людям світ.
У тім часі, як ці події відбувались, спілка стояла на вершку свого розцвіту. Нічого її не загрожувало. Вона розтягалася від Карпат до Збруча. Що було тут вкрадено мандрувало ночами за найближчий кордон, і пропадало безслідно. Не сама спілка, але й спільники конокради мали великого ворога в мужиках.
Як який конокрад попався в хлопські руки, то бажав собі лише як ангела, щоби з’явився жандарм і його перебрав, або щоби ціла хлопська операція над ним скінчилася лише на поломаню ребер. Бо звичайно його так справили, що як не вбили на смерть, то виходив з їх рук немічним калікою. Мужик уважає за найбільшого свого ворога конокрада і палія.
Та мужики виступали ворожо лише тоді проти них, коли кого піймали на горячому вчинку. Поза тим поводились пасивно. Мужик шукав лише за своїми вкраденими кіньми, а далі до вислідження злодія не мішався боячись його помсти. Він конокрада, якого не зловив не видав. Він навіть складав конокрадам жертву, щоби його не дразнити. Богатші мужики орали злодіям землю, виручали їх, складали їм збіже, як річний гарач.
Таких слухняних хлопів конокради “щадили”. Траплялось таке, що коли слухняному мужикові справді вкрадено коні, він йшов жалуватись до свого конокрада, а цей або йому сказав, де суть заховані вкрадені коні, або сам йому приводив їх на другий — третий день.
Конюшецький граб’я повідомив зараз жандармерію про крадіж коний і візка на Сиготі, та заки вона розпочала слідити, то люди з Закуття вже знайшли сторчачий з води візок, що дишлем забився в дністровім намулі, а коні були вже на Уграх. Бо зараз другої ночи проворний Шльомко повів їх в Карпати ноччу, так само не помітно, як їх сюди привів. Жандарми не вислідили нічого. Той жандарм, що його Шалапінда хотів зарізати не сказав нікому слова про свою пригоду, боячись догани від своїх зверхників за неосторожне, легкодушне поведения. Вдоволився тим, що поприсяг собі помсту на конокрадах, а коли який в його руки достанеться, то відпокутує вже і за того, що хотів його життя збавити…
VII
Павло Пандяк вернув з своєї мандрівки до дому аж по тижневи. Вернув злий. Нарікав на своїх підручних, що то дурні, нероби, що не можна на них покладатися, що замість путньої роботи псують йому матеріял, і через це має великі втрати. Ось як раз в одному селі поміряли зле дерево, так його й порізали і все попсували.
Пандяк воркотів цілий день. Відгрожувався, що нарік вмиє від усього руки, і жадної більше роботи не прийме хоч би навіть для ріднього брата. Порозганяє всіх дармоїдів од себе і буде пильнувати лише свого ґаздівства. В дома з цього дуже раділи, хоч і не зовсім цим погрозам вірили, бо частенько таке від Пандяка чули, кожного року.
Пандяк пересидів того разу в дома кілька неділ. Раз тільки виїхав до Підбужа за купном дерева, але лише на коротко. За той час він обробив поле, засіяв озимину, а люди з села не могли надивуватись побачивши Пандяка при роботі в полі, бо вже давно цього не було.
Василь помагав батькові, як іноді, коли як школяр гімназії побував на феріях. Передягався в полотнянку, надів старі чоботи, або таки босий, і ніхто би у йому не догадав покінченого богослова, співака і доброго проповідника.
Одного разу в неділю при обіді заговорив батько:
— Що-ж ти, Василю, чи довго будеш так вислугуватися нашому попові цими казанями?
— Хіба-ж я вислугуюсь? Священик на мені не заробляє, бо за проповіді нічого не береся, а я радий, що мені позваляє проповідати і вправлятися.
— Я це знаю, але це він повинен робити, не ти. Ти його виручаєш, а він з цього хіснує.
— Кажу вам, що я з цього хісную більше як він.
— І це я розумію, та я би рад знати, як довго воно ще буде і коли ти зачнеш вже робити сам на себе?
— Поки не стану священиком сам.
— О то-ж то хотів я тебе спитати.
— Та я вже не раз вам казав, що ординація буде аж по новім році.
— А коли-би тебе владика не хотів висвятити?
Таке питаннє почув Василь перший раз од батька і не мало счудувався, з відкіля йому таке прийшло на думку.
— До цього не має владика правної причини.
— А ти знаєш, які то можуть бути причини, щоб владика не висвятив?
— Ріжні суть причини. Взагалі, коли богослов показався би негідним вступити у священичий стан.
— От так, даймо на то, як би не посплачував своїх довгів.
— Буває і таке, та я жадних довгів не маю.
— Так, так, бо я тобі все посилав і довгів не треба було робити, а коли-би ти хотів висвятитися не оженившися?
— Це ніяка перешкода, бо суть священики безженні. Та я не розумію, на що ви мене таке питаєте?
— Але я це хочу знати,— говорив Пандяк очевидно подразнений,— я знаю, що ти заручився, хочеш женитися перед Пилипівкою. А чи ти знаєш кілько попадя дасть тобі посагу за донькою?
— За те не було між нами ніколи мови. Дасть, що зможе, я і так бідним не буду. Посаг то у мене дрібниця.
— Певно, що дрібниця, як батько надбав, і є готове, але ти на це не дуже рахуй, бо ріжно в світі буває…
— Про мене, тату, не давайте мені нічого, а я таки про посаг з панею Підліською не буду нічого говорити.
— Ти хіба дурень,— крикнув Пандяк, і вдарив кулаком по столі,— а я тобі кажу, що як тота твоя панна не положить на стіл півтора тисячки, або не запише у нотаря хатчини твоя теща, то весілля не буде.
Василь аж задеревів:
— Тату, що вам до голови прийшло зачинати сьогодні при святі таку розмову? І до чого воно? Я женюся для себе, і тут вже так буде, як я схочу.
То була перша суперечка сина з батьком, перша опозиція проти волі батька.
Пандяк затяв зуби і заскалив на сина око, начеб хотів його на скрізь провертіти…
— Як підеш проти моєї волі, не дам батьківського благословенства і з мого майна нічого не понюхаєш,— процідив крізь затиснені зуби…
— То мене Бог поблагословить, бо я не дав причини, щоб мені батьківського благословеньства відмовляти…
— Файний з тебе піп буде, як ти таке говориш…
— Який буде з мене піп, це осудять другі, що на цім краще вас розуміються,— сказав обиджений Василь і поклав ложку на столі…
— Слухай, хлопче, вважай, бо за таке говорения, то я тебе краще висвячу, як біскуп, ти певно ще тямиш, яка у мене тверда рука, і реверенда тебе не заступить…
Василь був схвильований до крайности. Такого він ще не чув. Як воно? Йому покінченому богослові грозить батько биттям начеб дітвакові? Василь встав від стола.
— Спробуйте! А я не завагаюсь піти до суду пожалуватися за побиття, бо я сам руки на вас не піднесу, тому, що ви мій батько. Побачите, що вам на суді скажуть…
Такого знову Пандяк не сподівався. Він пополотнів на лиці мов стіна. Павлиха перестала їсти теж. Мала Параня стала плакати. Павлиха ще таким свого чоловіка не бачила. Що йому сталося? Вона ніколи чоловікові не противилась і говорила мало. Тепер почувши, як він Василеві грозить, вона не втерпіла:
— Павле? Що ти говориш? Бог тебе відступив? Та ти би підняв руку на Василя, що за пів року буде священиком?
— Мовчи дурна! Ти цього не розумієш. Кажу вам, що так буде, як я хочу, і баста!
Він устав від стола сердитий, надяг свиту і вийшов. За хвилю побачили, як запряг свій візок і поїхав.
— Що татові сталося?
— То чиясь намова,— каже Василь.— Тут чорт вложив свій палець. Я гадаю, що якийсь фактор піднявся мене з богатою засватати, та цим богацтвом татові голову замакітрив.
— Але ти Василю цього не слухай і своєї панни не покидай. То така добра дитина і мені дуже по серцю. Як вона мене вже тепер шанує. Не зважає на це, що я собі проста баба з села. А друга то може би у кухню не приняла. Я знаю, як між людьми водиться. За богацтвом, сину, не побивайся. Воно само прийде, коли Бог поблагословить, а коли ні, то і готове розточиться. Нераз я думала над тим, яка я буду щаслива з такою невісточкою як приліпочка. Не слухай сину тата, то все минеться. Він вибурмочеся, викричиться, а потому таки пристане. А хоч би і ні, ну то що? Хіба-ж ти для батька женишся?
