— Я мамо, не хотів би з батьком зривати, хіба би не можна було инакше… Я ще спробую по-доброму.
— Тобі би з цим порадитись у нашого єгомостя.
— Певно, що пораджуся, а завтра поїду до міста і поговорю з о. Ясиницьким. Він опікуном моєї Гані, і розумна голова…
— Так сину, ти людий розумних радься, але і свій розум май.
З того дня в хаті Пандяків настала сумна година. Всі ходили наче предчуваючи якесь велике лихо, що їх має стрінути.
Другої днини поїхав Василь до міста і в першу чергу зайшов до о. Ясиницького. Розповів йому зараз свою розмову з батьком.
— Я знав, що до такої розмови мусить прийти, лише я не припускав, щоб розмова таку різку форму прибрала. Ваш батько очевидно небезпечний чоловік і упрямий. Але ви не беріть собі цього до серця і не припускайте собі до голови зараз найгірше. Я вже мав одну розмову з ним і йому таку альтернативу поставив, яка бачу з його розмови з вами мусіла влізти йому в голову.
— А що це за альтернатива?
— Вибачайте, але поки що, я вам цього сказати не можу, бо це би похрестувало витичену дорогу. Скажу вам потому. Я ще раз з ним поговорю на розум, і надіюся, що поступиться.
— Я би теж хотів поладнати діло по доброму і з батьком не зривати, бо все-ж то мій батько.
— Гарно воно, що ви так думаєте, але знову тоді повинуватися батькові в таких дурницях і забаганках. Богач лише про богацтво думає.
— Я догадуюся, що в справу вмішався якийсь посередник. Батько має ріжні інтереси будівляні в ріжних околицях. Певно піддали батькові думку на якусь богату попівну і хоче поторгуватися…
— І це може бути, хоч такі маклярства дуже погані і не достойні священика.
— Як же ми тепер поведемо діло?
— Ми зробимо так: я скажу моїм ученикам в Гордині, щоби за вашим батьком зорили, а коли появиться, то щоби його до мене запросили. З другого боку хай о. Городиський уговорює його також.
— Батька тепер нема дома…
— А коли вернеся?
— Того ніхто не вгадає.
Доперва від о. Ясиницького пішов Василь до Поліських. Його прийняли як звичайно радо. Та Василь не міг успокоїти себе від послідньої розмови з батьком. Він був сумний, хоч як змагався показувати з себе веселого. Його помішання завважала і мати і донька. Перша відгадала причину його смутку, друга не знала нічого.
Пані Підміська рішилася розмовитись сьогодні з Василем на розум. Коли би Василь справді пішов за думкою свого батька і торгувався за посаг, вона поклала собі зараз заручини зірвати, і вицофатися з цьої забави з честю. її донька не сміє бути предметом торгу. Правда, що про її заручини знали всі, і таким зірванням вона би опозорила себе, але кожен її виправдає, що вона нічого у цьому не винувата. Останеться старою панною, то і такі живуть якось на світі. Але на сам спогад стародівства зробилося їй жаль дитини і слеза з ока капала. Таке було не раз од хвилі тої прикрої розмови з старим Пандяком. Але хай буде що хоче, та вона ніколи своєї дитини не упокорить.
Пані Підміська вислала за чимось дочку з кімнати і остала сама з Василем.
— Пане Василю, всі знають, що ви заручені з Ганею. Я по ваших освідчинах вважала це так певним, що не робила з цього перед людьми секрету. Пригадую вам, що за посяг ми ніколи словечка не говорили, ви не зачинали такої розмови, а я вам нічого не обіцювала. Бо ви знали добре, що те все, що я маю, достанеться нікому другому, хіба одній Гані. Мій син Сильвуньо вже давно з цим згодився, бо він вже узяв свою пайку по батькові в тім, що ми його вивели в люди. Я вже стала за вашою згодою ладити до весілля. Аж перед кількома днями ваш батько — ні сіло, ні впало,— став за посаг Гані так брутально і непристойно упоминатися, що я хотіла йому наговорити і випросити за двері. Мене лише одна думка здержувала, чи ви поділяєте бажання батька, чи ні. Ви це добре знаєте, бо ми перед вами з нічим не крилися, що я кромі цього домика нічого не маю. І як довго я живу, цей домик мусить бути моїм. Знаю, що на старість мої діти подали би мені радо кусок хліба, та я на ласці жити не хочу і хочу щось мати до моєї смерти.
— Пані добродійко,— сказав врочисто Василь цілуючи її в руку.— Мені дуже жаль і соромно, що батько мій проти моєї волі, і без мого відома зважився вмішатися в не своє, а моє, діло, виключно моє. Я стою на тім самім становиску, що і перше і посаг є у мене річ побічна, котра не то що рішати не буде, але взагалі не буде про нього мови. Я на посаг не полюю, а на доказ цього скажу це, що за увесь час моїх богословських наук моя нога не станула ані в однім домі, де суть посажні дівчата. За неделікатність мойого батька я дуже перепрошую. Прошу мати на увазі це, що мій батько мужик-дук, що усе мірить на гроші і побогацьки думає. Я сам і при помочи прихильних мені людий буду старатися батька по доброму уговорити, а коли би мені це не повелося, то не зважаючи на жадні наслідки, піду проти його волі за голосом мойого серця і сумління. Панни Гані я не покину за ніщо в світі.
Його голос дріжав зі зворушення. Пані Підміська прослезилася. Василь цілував її руку, а вона поцілувала його в голову, а відтак обняла її своїми мозолистими руками начеб благословила. Вона вважала тепер справу за покінчену, вона бачила, що небо у неї прояснюється, переконалася, що її Ганя з таким чоловіком буде щаслива.
Тепер можна буде Гані все сказати і повторити розмову зі старим і з Василем. До тепер вона свій тяжкий смуток перед Ганею ховала, хоч дівчина кілька разів помітила, що мама має якусь журу і питала її про причину.
Тепер як раз Ганя вернулася в кімнату, і побачила, що мама втирає сльози, а Василь стоїть перед нею зворушений. Василь знову думав, що Ганя вже все знає. Він приступив до неї, узяв її за обі руки, і каже:
— Моя найдороща Ганю, запевняю тебе, що жадна сила нас не розлучить, я твій на віки, так мені Господи Боже допоможи!
Ганя дивилась на маму питаючи, що це значить?
— Я тобі дитино потому усе поясню. Ти щаслива, що тобі Господь такого чоловіка посилає.
Василь зробив таку тверду постанову в послідній хвилі. Коли сюди йшов, думав лише над способами, як би батька задобрити і приєднати. Рішуча мова пані Підліської вирішила все відразу. Душа його подразнена нахабностю і неделікатностю батька збунтувалася, нагадала йому, що він власновільний, має право сам про своє рішати, і він рішився.
Тепер усім полегчало на серцю, лиця прояснилися наче по тяжкім томлячім вижиданюю великої бурі-тучі, якої не було, бо її буйний вітер розвіяв і пігнав на ліси на гори. Розмова пішла давним ладом весело. Василь забарився тут ще часок і поїхав до дому.
Ідучи він думав собі: “Я зробив добре, так треба було зробити зараз, і було би біді край. А хіба ж я хоч хвилиньку думав, що зроблю инакше? Одне, що я хотів батька придобрити і не зривати з ним, а що буде опісля, того я ще не розібрав. Тепер вирішено і те. Женюсь, слова не зломлю тай кінець, а батько хай собі робить, що хоче. Коли йому воля, то хай мене і виречеся, мені байдуже. Досі я зносив терпиливо всі його примхи, тепер не буду…”
Пані Підліська по від’їзді Василя розказала Гані, про що воно йшло. Ганя споважніла відразу і почувала себе обидженою.
— Шкода, що мені мама від разу цього не сказали. Було б це вменчило вам клопоту і смутку.
— Я тобі, дитино, хотіла заощадити турботи, поки справа не виясниться, а воно бачиш, як раз добре вийшло…
— Я була би, мамо, час цієї вашої і моєї турботи вкоротила. Я була би з паном Пандяком довго не роздобрювала, о. Ясиницькому голови не клопотала, а від
разу поговорила з Василем. Чи ви. мамо думаєте, що я би стерпіла таке упокорення, щоби за мій посаг такий Пандяк торгувався як за шапку на ярмарці? Тоді я не годна була б назватися вашою донькою. Я наслухалась доволі від вас, як ви з покійним татунцем подружилися. Там про посаг в мою душу запало. Тут все залежало від Василя, коли б він справді поступився батькові і хотів на його дудку про посаг фати, я би була цілою силою здавила мою любов і сказала йому: почтеніє, господине. Я бачу, як ви мене любите, женіться з посагом, та не моїм.
Пані Підліська похитала головою і каже:
— І пішла-бись дитино по моїй смерти до Сильвуня жити…
Дівчина огнівалася.
— Що? Я на ласці жити? Ніколи! Остати старою попадянкою як богато инших сиріт робить? Бавити братові діти, пильнувати чужих курей та гусят, давати малим поросятам їсти, видавати коням обрік, пильнувати хати, порядку, латати стару одежу, та братовій приносити рано свіжу каву до ліжка? Ні, мамо, краще мені з моста та у воду. Ні, мамо, я мала би своє ремесло і не була ні від кого залежною, не була би посміховищем челяді. Я би заміж вже не вийшла, бо я лише раз полюбила і то одного Василя, але я би жила самостійно і незалежно…
— Пішла би ти в мої сліди і держала студентів на станції, то гіркий хліб…
— Про це я навіть не думала.
— Ну, що ж ти таке видумала, ти моя розумна голівко? В инших краях йдуть дівчата до урядів служити, у нас цього ще нема. Та й се дуже гіркий хліб, бо дівчина наражена на ріжні небезпеки… Лишається одна семінарія учительська, та тебе би давати ще до Львова до школи на чотири роки, а я не мала би на це спромоги.
— І це, мамо ні. От я зараз скажу мамі мій план. Та це властиве не план, бо я не знаючи про розмову мами з старим Пандяком не мала потреби таких планів складати. Я лише собі так не раз думала дивлячись на нещасну долю старих попівен, тих нещасливих тіток, Мінців, Кундзів, Сабців і т. д., що на старости літ роблять роботу, яку я вище змальовала та мусять відповідати своїм братанкам на такі питання: чому тета не має чоловіка? чому мамуньця вчера сказала, що тета дурна і т. д. Тоді прийшло мені на думку, що я зробила би так: я би поїхала до Львова на якийсь час, вступила би на науку крою і шиття до якої перворядної кравчині. До цього допомогли би мені мама і Сильвуньо, хочби навіть у формі позички. Я би цього ремесла гарно вивчилась, і приїхала знову сюди і тут заложила свою власну робітню, яку би я старалася вести солідно. І думаю, що при невсипучій пращ і ретельности, я не лише сама жила би достатно і не залежно, але ще примістила би при собі не одну бідну посестру сироту, якій не хотілось би остати тепер Сабцею, чи якою другою. Цей домик ваш, дорога мамо, як раз надавався би на таку робітню, а поки не вивелися би пані, що люблять гарно вбіратися, я би з голоду не вмерла…
Пані Підліська слухала цих слів залюбки. Вона не могла з дива вийти над практичностю такого пляну.
— А ти мені Ганю, ніколи цього не говорила.
— Бо не було потреби. Все говорилося, що я виходжу заміж за Василя. Я вже казала, що цього плану я не складала для себе, але коли тепер мало-мало не порішилася моя доля инакше, що я мала остати старою панною, то такий план і мені міг станути в пригоді. Ваш домик мамо був би для мене опорою і з відсіля мене би ніхто не рушив. Правда, мамо, що не було чим так дуже турбуватися, що тут нагородив той пан Пандяк. Признаюся вам, мамо, що останнього разу, як він
тут був, він мені страшно не подобався. Приглядався мені так страшно, що я почула його колючий погляд на свойому тілі наче кропиву. Дививсь на мене наче б мене перший раз в життю бачив а дививсь так як на тварину, яку хочеся на ярмарку купити. Бідний Василь, що такого батька має… Але я за нього не віддаюсь лише за сина і мені байдуже, який він, і хто він.
— А все ж то Василя батько.
— Та що з того? Хай він буде добрий чоловік, то я признаю у ньому батька, хоч він мужик, хоч би і наймит. Але то богач скупендяга, зарозумілий на своє богацтво і кожного чоловіка цінить на гульдени… От бачите, що иншого Василева мати. Я її люблю. Людина проста, але щира, з отвертим серцем. Я певна цього, що її за мій посаг ані сниться. Побачите, мамо, що так, я це предчуваю.
— Доню моя, я тебе не пізнаю. Я тебе вважала за дитину, а ти цілком доспіла жінка. Звідкіля то все у тебе так перемінилося?
Ганя усміхнулася і стала до матери пеститись.
— Ніколи я з тобою про це не говорила, та я бачите, мамо, дещо прочитала потай вас, про завдання і права жінок. То було по німецьки, а мама тої мови не знають. Цю книжку дала мені моя товаришка ще зі школи, жидівка…
— Доньцю! Може там які безбожности, богохульства в цих книжках? — сказала пані Підліська дуже налякана.— Бійся Бога! В нашому роді все були люде релігійні…
— Успокійтесь мамо, там про релігію не було ні слова, а були такі богохульства, як це, що я перед хвилею говорила: Завдання і права жінки. Завдання, що жінка призначена на жінку і матір, але нам не вільно мужів ловити і першому ліпшому на шию вяза-тися. Значить, що богато дівчат цього завдання сповнити не може. І що ж їм лишається? Або остати старою панною, не потрібом на ласці родини погородженою і висміваною людиною, яка з часом стається справді смішною, або дбати самій про себе і зарабляти на себе честно. І ті бідні невибрані ніким з мущин повинні тим другим шляхом йти. Під впливом цих книжок я зложила той план і ніхто мені не може закинути, щоб ця книжка була гірша і для мене не відповідна. Правда мамо?
— Правда, моя дитино, та бачиш я наплакалась. Я вихована в попівському роді. А знаєш, як нас вчили? Аби вийти заміж, та попадею бути, це було найбільше бажання в моїй сфері…
— О то-ж дорога мамо, ми мусимо з цьої задушної темної сфери вийти на ясний божий світ…
— А чи ти говорила коли про цю німецьку книжку з Василем?
— Ні, бо він певно тої книжки не то що не читав, але її не бачив. Взагалі, як я помітила, що він кромі своїх фахових книжок та романів, і то мало, не читав нічого. Його душа то біла книга, в якій можна дуже богато дечого написати. І я це зроблю. Він тепер вважає мене за звичайну собі попадяночку, та я його виведу з блуду, але аж по вінчанні. Тоді я йому вкажу, що йому читати треба, бо те, що він знає, то дуже мало, щоб вважати себе освіченою людиною. Я з цього дуже рада, що знайду матеріал необроблений і я його оброблю…
— Доню, я боюсь за тебе, щоб ти душі не погубила.
— Не погублю, мамо, а піднесу її ще вище до Бога… Мама не говорила вже нічого, а дивилася в свою
дитину мов в святий образок. Ганя справді виглядала під ту хвилю гарно. її біляве лице сіяло рішучостю, енергією, певностю своїх сил. Очи блистіли радостю, а білява коса довгого волосся надавала її вигляд якоїсь вищої істоти. Мамі здавалося, що Ганя в цій хвилі була на ангела похожа, якого на образках малюють.
— Поясни мені ще одне моя Ганю: чи ти справді полюбила Василя, і що ти в йому бачила достойного любови? Я собі зображаю, що женщина може полюбити лише такого мущину, в якім бачить ідеал мущини…
— Мамо, де тут ідеалів шукати! А коли дехто в звичайній людині ідеал бачить, то треба признати, що його вимоги на ідеал дуже маленькі. Я скажу вам, що мені у Василя подобалося. Хлопець гарний, здоровий, статечний, не п’є, не грає в карти, розумний, і мене справді любить. Це як раз прикмети на доброго мужа і товариша до смерти.
— Але мущина як голова жені повинен від неї стояти вище освітою, знанням, то що…
— Таких богато нема. Коли би прийшлося лише такі подружжа складати, то було би цього дуже мало… Я гадаю так, що Василь згодом буде більше освіченим, більше матиме знання, чим я, бо він має сильніший підклад до цього. Він же вчився чогось в гімназії і в семінари, а я самоучка, дещо лише прочитала…
— Чи то все Ганю, що ти мені тут говорила, стоїть в цій німецькій книжці?
— Ні, мамо, суть ріжні книжки, що про це пишуть, я вже їх декілька прочитала.
— Моя доню, я боюсь за тебе, щоб ти недочиталася якого лиха. Я тебе старалася виховати в страсі божім, берегла чистоти твого серця і твоєї душі, як мойого ока.
— Повірте, мамо, що моє серце і моя душа є чисті, непорочні. Лише, що я все знаю, і зле і добре, і тим легче мені зберегти себе від злого. Воно ж ясне як сонце, що треба робити. Хіба-ж дитину не остерігає перед огнем, що пече і показується йому, який вогонь?
Мені не раз аж смішно було, як мамуньця, коли що такого говорилося виправляла мене з хати, щоб я не-слухала.
— Не роби мені Ганю з цего докору, бо я так вихована, що в присутности дівчини не вільно було вимовити слова: штани або гачи… я так і тебе хотіла виховати.
— Мамочко, я вам докорів не роблю, але по нинішній нашій розмові не вважайте мене дитиною, лише за людину доспілу і не закривайте передімною нічого.
— Ти ще така молода…
— Мені вже двайцять літ минуло, а жінки ранше доспівають ніж мущини.
В тій хвилі відчиналися двері і війшов о. Ясиниць-кий.
— Чи був у вас Василь?
— Був, лиш що поїхав.
— Чи говорив, що був у мене?
— Ні, але про саме діло говорив. Ганя знає вже все. Він побожився, що щоб воно ні було, він Гані не покинеться, хоч би прийшлося з батьком всі зносини зірвати.
— А то славно! Прошу вас, я пообіцяв йому, що з його батьком ще раз на розум поговорю. Йду я через ринок і стрічаю старого Пандяка. От думаю, зроблю це зараз. Він удавав, що мене не бачить. Так я заступив йому дорогу і прошу до себе на кілька слів, бо маю до нього діло. І що ви на це скажете, що той хам мені одмовив. “Як каже, у єгомостя є до мене діло, то прошу до мене прийти, така сама дорога”. Бачите, яка свиня! Так мені ще ніхто не відповів… Прямо шкандал!
— Жаль мені, що о. професор задля нас наразили свою особу на таку неприємність, а по сім, що не давно у нас сталося, шкода було трудитися.
— Ні, не шкода. Що Василь додержить слова, то я це знаю, але і я додержу, в половині дороги не стану, і з ним мушу поговорити. Як воно є, так є, але краще би Василеві з батьком не зривати і діло поладнати по доброму. Старий є упертий неотесаний брус, але беручи річ льогічно, він має рацію, що я повинен до нього прийти, як я маю до нього діло.
— Чи о. професор говорили може сьогодні Василеві, що коли би він зірвав заручини, то не буде висвячений?
— Ані слова! Це би виглядало на грозьбу, на силування, а я цього не хочу. Краще, що він рішився з доброї не вимушеної волі.
— А знаєте, о. професоре, який мала би плян що до своєї будуччини Ганя, як би була розручилась?
— Я цікавий. Певно пійти до брата на ласкавій хліб, це не був би мудрий план…
— Ні, навіть учителькою не хотіла би бути, а ось що.
Пані Підліська росказала усе подрібно, що від Гані почула.
— А, це славно! — каже о. Ясиницький подобрівши зовсім,— це мені подобається, і поки не вивелись дурні сойки, що люблять строїтися — а вони не виведуться ніколи — мала-б з чого жити. Ти Ганю славна дівчина, і за це тебе мушу похвалити.
Ганя засоромилась, що її так хвалять і вийшла. З цього користала пані Підліська, щоб в чотири очи поговорила з о. Ясиницьким.
Вона знову посумніла і каже:
— О. професор, я до вас у всьому так, як до ріднього за порадою. Я уже побоююсь про Ганю. Вона читає якісь книжки німецькі, і цей плян вона після цих книжок собі склала.
— Дуже похвально, що вона читає і дбає про своє знання.
— Ті книжки бере вона від жидівки…
— Не бійтеся, цих книжок ця жидівка сама не писала.
— Я боюся, щоби душі не погубила, бо в книжках ріжне написано, а я її виховувала в страсі божім.
— А які-ж ви хочете, щоб вона книжки читала, самі релігійні? Хіба-ж вона попом буде? Хай читає все. Завіряю вас, що в книжках які наша молодь читає, у цих розповсюджених романах французьких тільки мерзости, спокуси, гріха, богохульства, що плюнути не варто. Припускаю, що Ганя читає книжки научного змісту популярно написані. Німці у цьому мистці, і жадної бляги не напишуть. Із цього пляну, я уявляю собі, що ця книжка говорить о обовязках і правах женщини. Я щось такого читав, лише як раз не можу нагадати… Але з відкіля дівчина на стільки німецьку мову знає?
— То мій покійний муж вчив її від малку німецького, а так само на феріях. Все говорив, що знання німецької мови то ключ до освіти.
— Правда, я дуже з цього радий, що Ганя виб’ється своїм знанням по над пі наші дурні гусочки, що поза молитвослов, і лихі романи нічого не читають. Я з моїми дівчатами роблю те саме, вчу їх по німецьки, бо в школі не навчаться нічого…
— Та в школі вчать по німецьки…
— Вчили перше, а від коли завели польську научну мову, то тої науки німецького тільки, що кіт наплакав. Знаєте польську пословицю: учил Марцін Марці на…
— Спасибі о. професоре, що заспокоїли мою совість що до Гані.
— Не бійтеся нічого. Хай читає, як найбільше. На романи хай і не дивиться, бо це дрань, лише голову макітрить, і душу затроює. В польських романах
Крашевського лише про панів говориться, а у нас панів немає. З французьких знову такі річи, що зовсім не для нас, то погань — тфю! Та що порадиш? — О. Ясиницький вийшов. Пані Підліська заспокоїлась, пішла до Гані і стала її цілувати.
— Моя доню, як я тішуся, що ти така освічена…
— Мамо, не говоріть так. Мені до освіти ще дуже далеко. Тепер у мене лиш так, що я засвітила сірника, а мамуньці здається, що то сонце світить… Але все я тим, що знаю, зроблю мому чоловікові несподіванку. Він засоромиться мене і стане також над собою працювати над поглубленням свойого знання. Я цим дуже тішуся.
О. Ясиницький написав до о. Городиського листа, щоби зараз як вернеся старий Пандяк до дому прислав по нього коні.
Воно так і сталось. Пандяк приїхав за кілька днів до дому, а перед мешканням о. Ясиницького з’явилася бричка о. Городиського.
Як о. Ясиницький приїхав, о. Городиський післав зараз піддячого до Пандяка:
— Скажи Петре, що приїхав хтось з Самбора і має до Павла діло, щоби зараз прийшов до мене.
— Скажи, що його проситься, не забудь! — докинув о. Ясиницький.
От і не оглянулись, як піддачий вернувся з такою відповіддю: “Коли той хтось з міста має до него діло, то хай прийде, дорога однака”.
О. Городиський аж побагрянів і закусив губи з досади. Такої нечемности від свого парохіянина він не надіявся.
— Шкода заходу, нічого не вдіємо…— каже.
— Так не можна казати, як ми ще не пробували. Тепер таке: Не прийшла гора до Магомеда, так він мусить пійти до гори. Ходім зараз.
— Дуже прикра місія каже,— о. Городиський.— Не побачив би він мене в своїй хаті, і я би його упокорив при найблищій нагоді. Але, як ви рішилися йти, то ходімо…
Стрінули Пандяка на оборі і звіталися.
— Ми прийшли до вас по ділу, бо ви не хотіли до нас прийти…
— Прошу в хату.
Пандяк був вдоволений, що по його стало і аж двох попів упокорив. Мусіло їх дуже припекти, коли аж сюди прийшли. Тепер можна твердо держатися. Посаг мусить бути забезпечений на письмі і то у нотаря. Ця хата в Самборі ліпша чим півтори тисячі готівкою, бо хати підуть з часом в гору в ціні.
В хаті була Павлиха і Василь, який нічого не знав про це, що батько, відповів піддячому.
