Павлиха дуже була рада гостям і стала зараз змітати фартушиною порох з стільців.
— Гостенькі мої любі, чим же я вас прийму? — вона цілувала обидвох єгомосів по руках.
— Нічого, не турбуйтеся, ми прийшли по ділу до вашого чоловіка, бо він одмовився прийти до мене,— сказав о. Городиський.
Вона поглянула питаючо на чоловіка, та він не бачив цього, бо нахмурився мов хмара і дивився в землю. Павлисі було дуже соромно, що її чоловік такий нечемний супроти гостий, та ще й духовних осіб.
Пандяк присів на лавці не винимаючи з рота своєї люльки. Прижмурив по свойому одне око, і ждав аж до нього заговорять.
— Ви певно знаєте, господине,— говорив о. Ясиницький,— що я є судовим опікуном панни Гані Підліської…
— Знаю…
— Ото-ж ми прийшли в такім ділі, що коли ваш син з нею заручений, то треба про весілля умовитись, а коло Різдва господин Василь поїде до ординації…
— Най їде.
— А весілля?
— Весілля не штука, але перед весіллям треба списати добру інтерцизу передслюбну. Потім були би без цього ріжні клопоти, а я цього не хочу.
— Між честними людьми інтерциза не потрібна, бо вистарчить слово.
— А мені вона потрібна. Слово піде з вітром, письмо лишиться все.
— Вона вам не потрібна, бо не ви женитесь, а ваш син.
— За мойого сина я говорю, на те я йому батько.
— Вибачайте, тату,— каже Василь,— але я вас не уповажнив за мене говорити, а я вже повнолітний, і про свою долю сам хочу рішати…
Василь був страшно схвильований. Він бачив, що його приятелі з батьком не договоряться до путнього кінця і хотів діло покінчити від разу. Він побагрянів на лиці і руки у нього дріжали, так само губи, котрі хотів прикусити зубами.
— Ти дурний, тай годі,— сказав Пандяк грізно,— як старші говорять, то мовчи.
О. Ясиницький обурився те-ж.
— Як можете в такий спосіб говорити до скінченого богослова?.. Йому лише поріг переступити і буде священиком…
— Овва! Хіба-ж між священиками нема дурнів? Я сам таких бачив…
— А між селянами,— каже о. Ясиницький доведений до пасиї,— суть хами і свині, і я таких те-ж бачна
— Єгомость! До кого п’єте? — питає Пандяк заскалив своє око — вважайте, що то в моїй хаті, і я тут господар.
О. Ясиницький спалахнув гнівом і вже мав його вилаяти як відізвався о. Городиський:
— Мені соромно за вас Павле, що-би мій парохіянин так нечемно поводився з гостями і то ще з духовними особами.
— Гості не прошені, не кликані,— то не гості. Тепер виступив Василь
— Позвольте, отці духовні, шкода говорити одне слово. Я жадної інтерцизи не бажаю, а моє весілля відбудеться, так як було умовлено, перед Пилипівкою.
— А як ти так зробиш, паничу, то ти мені не син, а я .тобі не батько.
— Без такого батька я обійдуся,— крикнув Василь. У нього зайшли очі кров’ю, увесь дріжав стискаючи судорожно кулаки…
— Ти щенюку! — засичав Пандяк, устав з лави і став до сина поволі наближатися. Притім вп’ялив у нього свої колючі очі, начеб хотів його на скрізь провертіти. Василь від цього зору наче скаменів. Кров у ньому застигла, руки та ноги задеревіли, не міг з місця рушитися.
Павлиха скочила і станула між батьком і сином.
— Павле! Ти хіба осатанів! Ти хочеш сина, і ще такого сина зневажити?
— Марш мені з хати! — крикнув до Василя показуючи на двері.
Василь наче провинившийся школяр похнюпив голову, вийшов до сіний не сказавши слова.
Обидва пан-отці повставали і вийшли з хати теж не попращавшися.
О. Ясиницький аж дріжав зі злости, бурмотів під носом і лаяв по польськи: мурга, хам, свіня, дай му обухем в леб, то бендзє гржечний. Доперва згодом вгамувався, відсапнув важко і каже до о. Городиського.
— Знаєте, що серед таких обставин, то можна забути на четверту заповідь божу!
— Так, так, та що тепер робити далі з тією справою, в яку ми оба встрягли і звантажувалися. Старий Василя прожене з хати, як же він проживе критичний час до ординації?
— Скажіть, що він його вже прогнав, бо я би Василеві дуже взяв за зле, коли би він до хати старого вернувся. А що до того, як проживе, то нічим журитися. До весілля хай живе у вас. Хліба у вас не переїсть, а хати не перележить. За це буде що неділі і свята проповідати Я взяв би його до себе, та знаєте скільки у мене дітий, а місця мало. У Підміської також не можна.
— Та я радо його прийму. Ми ж не такі бідні. Але знаєте, я старого боюся…
— Гадаєте, що вам Пандяк парафію збунтує, чого вам боятися?
— Парафії він не збунтує, бо ніхто за ним не пійде. Він від усіх не люблений, та ціле село його боїться. То чорт, не чоловік, по ньому можна всього сподіватися. Побачите, що тут щось страшного станеться…
О. Ясиницький задумався і так йшли мовчки:
— Бійтеся Бога, та ж не живемо в американських пралісах, а в державі, маємо жандармерію, суди…
— А все-ж держава не може собі ради дати з гільтаями… В решті… воля Божа. Я Василя прийму до себе. Побачу, що старий скаже. Та коли би він заявив мені, що цього не хоче, так вибачайте, але я би не міг супротивитися. Я на старі літа хочу супокою…
О. Ясиницький лиш плечима здвигнув. А далі нагадав собі щось, і завернув до хати Пандяка.
Василь, як його батько з хати прогнав, вже там не вернувся. Пішов до комори і став складати свою мізерію в скринчину. Пішов відтак з нею на вулицю.
За ним вибігла мама:
— Васильку, май розум, не роби сорому на усе село.
Потерпи, побачиш, усе буде добре, тато висапається і подобріє.
— Хай той соромиться, хто до цього довів. Я не вернуся. Коли мене рідний батько з хати прогнав, так нічого мені тут робити. Я в світі не пропаду, але ногами себе доптати нікому не дозволю.
— Так ти мене сину, покидаєш на все? — Вона стала плакати.
— Мене би Бог побив, як би я вас, мамо, покинув. З вами я частенько стрічатися буду, то инше діло. Ви мені нічого злого не робили…
Він поцілував маму в руку і пішов далі.
Старий Пандяк сидів на лаві і на те все дивився крізь вікно. Хотів підслухати, що жінка з сином говорить, та не чув нічого.
Війшла заплакана Павлиха в хату:
— Опозорив ти нас небоже. Дивись, щоб коли цього не жалував, як буде вже за пізно…
— Хочеш, щоб я пішов його перепрошувати? Коли •нема в мене червоної шапочки…
— Так би слідувало зробити, бо він нічим не провинився, не обидив тебе ні словом.
— Обидив мене тим, що моїй волі спротивився. За це чим він тепер є, лише мені має дякувати. Я старався, посилав в школу, дбав про все, а тепер він мене не потребує, і фиркається… Але я його ще так приборкаю, що на колінах мене проситиме вибачіння…
— Усе село з нас буде сміятися…
— Овва! мені це байдуже. Село вже не від нині на мене чортом дивиться, та це мені байдуже. Коли б мене не боялися, то давно би мене з села прогнали мої любі сусідоньки.
Тим часом Василь йдучи улицею стрінув о. Яси-ницького.
— Не робіть собі Василю з цілої тої дурної авантури нічого. Ваш батько страшний чоловік, але нічого вам не зробить, хоч Ви проти його волі оженитесь. Тепер зробимо так: — ага! куди ви вибрались?
— Хочу поїхати до мого шкільного товариша до Мокрян, де він учителює і там пересиджу до весілля.
— До Мокрян за далеко. Ви мусите мати око над тим, що тут у ваших родичів робиться. На разі жийте у о. Городиського. З ним діло вже порішене, підемо там зараз.
О. Городиський прийшов до дому ранше і все розповів жінці, не висказуючи своїх побоювань на счот старого Пандяка.
їмость була цьому рада, що буде в хаті гість і стане веселіше, а так сидять у двоє і нудьгують.
Для Василя призначено парохіяльну канцелярію на мешкання. Тут стояв великий стіл з метриками, шафа з книжками, одне ліжко для гостя, коли б трафився і кілька стільців. На столі стояв більший хрест, великий каламар, мищина з піском і кілька гусячих пір до писання. В куті при дверях висіла на кілку стара ряса і епітрахиль. На шафі побіч великої купи старих газет визирала ручка від кропила, а при шафі на вбитім цвяху висіла мідяна посудина з свяченою водою. О. Городиський хрестив тут зімою діти, щоби в церкви не позамерзали.
Зараз потім розложився тут Василь а о. Ясиницький вернувся до дому.
Василь стоячи при вікні бачив, як його батько кудись поїхав своїм візком Бачив це і о. Городиський і на душі у нього полегчало, що якийсь час не треба того страшного чоловіка боятися.
Юдка Шалапінда, котрого у шайці конокрадів кликали Юцьом, мав свою оселю в Бережниці над Дністром. Мав тут своє домівство, стодолу, стайню і кілька моргів землі. Ніхто не знав напевно сказати, з чого він жив, так само не знали люди, з відкіля він в Бережниці взявся. Оселю купив на ліцитації, яку перевів Кваргель на однім мужику. Юць буцім то торгував кіньми, волами та коровами, їздив по ярмарках, а ціле господарство полишав на свою жінку Лайку, жидівку страшно нехарну, обдряпану і зателепану, та на дурноватого наймита Дмитра. У Шалапіндів було кількоро дітий також страшно обдертих і нехарних, які вічно пакостили людям по садах і огородах. Лайка була сварлива, пащекувата, що її люде виминали як злючу собаку. Вона не дуже то турбовалась господарством. Ніхто з робучих людий не йшов до неї на роботу, бо не хотіла платити цього, за що згодилась. Але Юцьо вмів собі порадити: йому мужики робили за дармо мов панщиною. Коли Юдка котрому сказав, буцім то попросив, щоби йому зробив це або те, то ніхто не посмів одмовитись. Зразу люди відмовлялись, висміяли його в вічи, та потім жалували того, бо Юдка їм страшно пакостив.
Такий неслухняний чоловік зараз за два дні потім мав в господарстві якусь болючу шкоду. Найменча шкода була, як йому витолочено збіжа, згорів полукіпок або копиця сіна. А то иншому затроєно або скалічено скот, побито гуси, порізано телята. Всі знали, що то Юцева робота, та ніколи не було на це свідків, і хоч Юцьо посидів трохи в слідстві, то через брак доказів його згодом пускали на волю. Навіть такі, що знали дещо, боялися свідкувати і мовчали мов камінь. Тому-то люди помстували на нього, проклинали, але таки корилися і робили жидівську панщину. Найчастіше пакостив Юцьо тим, що толочив людям збіжа і паші. Зіпне було в купу два коні, сяде на одного і поїде в ночі на вибрану нивку. Ніхто не смів приступити, щоб йому у вічі подивитися, бо Юцьо держав велику черешневу палку в руці і небезпечно було до нього зблизитися. Значить, що Юця ніхто у вічі не бачив, і так йому все проходило безкарно.
Двом тутешнім шляхтичам, братям Хлопецьким, які за ніщо в світі жидівської панщини не хотіли робити, так пакостив, що обидва продали свої оселі і перенеслись на десяте село. А жив там кремезний шляхтич Теодор Волошинський. Цей таки і панщини не робив і не хотів з села вступитися, хоч Юдка своїми пакостями доводив його до розпуки. Затроїв йому корову, скалічив вилами коня так, що тельбухи вийшли і треба було його добити, а вже що збіжа та трави натолочив, то й не злічити.
Волошинський надівся, що Юцеві прийде колись кінець, а сам із батьківщини таки не вступиться, але кінець йому не приходна
— Вам би сусідо, таки з цим чортом помиритися,— говорили, було, сусіди.— Ви йому нічого не зробите, а так то хіба підете слідом за Хлопецькими…
— Ну, ну, ще ви побачите, що я йому зроблю, щоби я мав на шибеницю піти.
Волошинський пильнувався перед його злобою, та нічого не вдіяв, бо пильнував звичайно не там, де Юцю зробив йому діймаючу шкоду.
Одного разу піймав Волошинський на молодій озимині ціле стадо Юцевих гусий. Инший би вигнав, та ще перепросив Юдчиху, що не дозволив їм пастися. Волошинський заняв усе, загнав до хліва і замкнув на колодку. Це було з рана. Волошинський потім поїхав в поле, оставляючи дома жінку і недолітка синка. На нещастя Юдка був того дня дома. Як йно Волошинський виїхав з дому і люди з села повиїздили теж, Юдка впав на його домівство, розбив колодку, випустив свої гуси, а ціле стадо гусий, що на подвіррі в калабаньці пливало побив до одного палицею. Жінка хотіла не давати, хлопець верещав, ґвалтував. Юдка вибив одне і друге і пігнав свої гуси до дому.
Як Волошинський вернувся вечером до дому і про це довідався, аж заскреготів зубами зі злости.
— Ну, ну, Юців рахунок у мене росте що раз більший…
Сусіди радили завести жінку і синка до суду на оглядини, зробити жалобу за напад, за шкоду та побиття та Волошинський лиш руками замахав:
— Шкода заходу, що з того вийде? Нічого. Ніхто знову не схоче свідкувати, бо його бояться. Він знову вийде чистий, а я лише гроші та час втрачу. І ще з мене сміятися буде…
— Ви сусідо, хіба з села втечете так як Хлопецькі…
— Не діжде цього той злодій, щоб я батьківщини покидався…
Минуло від цьої події дві неділі. То було вже в початках жовтня. Було ще тепло і худоба паслася по стерні.
Одної неділі в ранці дітваки, що вигнали пасти худобу, побачили на одній нивці з молодою озиминою якогось лежачого чоловіка. Прийшли блище і дуже налякались. На озимині лежав Юдка мертвий, а не далеко нього паслися два його коні зіпняті разом. Зі страху діти блище не придивлялися, стояли з далекі і кількох пігнало до села дати знати громадській старшині.
По селу наче б запалив. Люди хрестилися, діти плескали в долоні, а всі раділи страх, що вступився Юдка найтящий воріг села. Тої неділі пішли до церкви хіба старці та бабусі, бо усе раде було побачити неживого Юдку і великою юрбою рушили в поле.
Юдка лежав на землі лицем до долу. Від шиї виходив наперед довгий тонкий шнур, з якого роблять віжки, засилений на петлю. За ним простягався слід у витолоченій озимині. Юдка держав в закостенілих руках жмутки зірваної трави, очевидно хотів рятуватися в той спосіб і придержуватись трави. Прибігла і задряпана Юдчиха з великим вереском, криком і проклонами. Вона припала до трупа і хотіла його обернути, та війт не дозволив.
— Так мусить лишитися, поки не приїде судова комісія.— Війт казав людям відтрутити жидівку, хоч вона дерлася і верещала як навіжена.
Війт поставив коло трупа варту, а до міста післав письмо до суду. Зараз виделєгувано комісію, яка приїхала другого дня зрана: судія слідчий з писарем, двох лікарів і сам прокурор.
Він довідавшися, що сталося аж підскочив, так втішився. До свого товариша каже:
— Ми того драбугу мали богато разів на своїм варштаті, тай нічого йому не могли зробити, видно, що той якийсь мав щасливійшу руку. Ну — слава Богу, будемо мати трохи менче роботи.
Поперед усього пішла комісія на місце і стали рисувати ситуацийний плян. Убійство було поповнене на полі вдови Конопчохи, старої вже жінки. Вона певно цього не зробила. Шалапінду піймано на петлю. Шнур мав десять метрів довготи скручений з конопель. При тім кінці, де петля намазано шнур милом, щоб петля легче затягалася. Шнур як раз такої грубости, як хлопські віжки.
Петлю закинено із заду і так його стягнено з коня, і волочено на 55 кроків по озимині. Вимірковано місце, де він упав, правдоподібно він впав на ознак, а опісля поки втратив пам’ять повернувся і хапавсь трави, яка була в його закостенілих руках. В тім місці, де його звалили, лежала груба черешнева палиця. Всі пізнали, що то Шалапіндова. Лежала тут ще недокурена люлька також Шалапінди власність. До комісії збіглося усе село і два жандарми не мало мали роботи відганяючи людей, щоби не пхалися. Лікарі казали повернути трупа горілиць, та не було кому цього зробити, бо люди стали тікати. Відразу як позамітав. З тяжкою бідою жандарми привели двох мужиків до роботи, за обшивку. Як повернули Шалапінду і люде його побачили, то аж скрикнули з остраху. Він виглядав страшніше, як живий. Очі повилазили на верха як баньки, язик висолоплений як у зарізаної товарний, лице посиніле як сукно, петля затягнулась і так здавило товстку мов у бика шию, що можна було чотирма пальцями обняти.
Всі стояли мов скаменілі мовчки. Прокуратор каже:
— Нераз я його бачив при розправі і почував перед ним респект. Але коли б він тепер ожив, то ми би всі перед ним втікали.
— Правда, прошу панів,— каже війт,— за життя був він страшний, але тепер в десятеро страшніщий.
Згодом люде привикли до того виду, стали до трупа придивлятися і жартувати поміж собою.
На приказ війта приїхала фіра з села, щоб забрати трупа. Приїхали нарошно возом, на якому возять гній з поганими дощаними побічницями.
Коні побачивши трупа стали форкати і лякатися.
— Як коні занюхали зараз конокрада,— обзивається хтось з гурту.
— Певно,— каже другий,— кінь так само боїться конокрада як вовка.
Всі стали сміятися. Та зараз взялась звідкись Лайка, вона присікалась до людий з писком:
— Конокрад? Хто його піймав з кіньми, і коли? Ти пащекуватий шляхтичу, ви всі злодії, розбійники, душегуби, то ви його позбавили життя і осиротили моїх дітий, вас не мине шибениця, шляг би вас трафив…
— Та ти Лайко не шлякуй, бо як їх шляг трафить, то вже шибениці не буде потреба.
Всі знову стали сміятися з безсильної злости жидівки. Вона ще дуще стала кричати і ганьбити усіх, аж жандарм узяв її за плече і повів поза громаду.
Знову не було кому класти Шалапінду на віз, знову жандарми мусіли людий до цього силувати. Деяким вже було досить дивитись на те “стерво” і пішли до дому.
— Ще присниться в ночі, пек би йому та осина!
З тяжкою бідою витаскали трупа на віз, заложили побічницю і повезли.
За возом йшла комісія та юрба людий.
— А то будуть мати дідьки з чого сало топити. Товстий був мов кабан.
— Та де, злодії витоплять з його сало на злодійські свічки.
— Які злодійські?
— Не знаєш? Як злодій таку свічку засвітить, то може бушувати і ніхто не збудиться, аби йому стріляв над головою.
— Ти чув, що дзвонили, та не знаєш, в котрій церкві. То не з такого сала. Злодійські свічки робляться з сала первородньої дитини, і то хлопчика і треба вийняти живий плід Я це чув од мойого покійного діда. Розказував, як раз…
— Ані крихітки людського почуття у цих людий,— говорив суддя слідчий до прокуратора,— не чують пошани перед маєстатом смерти так природньої у кожного сотворіння… Страшно, як у того люда закоренився антісемітизм.
— Повірте мені, що тут не антісемітизм причиною,— говорив прокуратор.— Ви не знаєте тутешніх обставин і не знаєте, хто був… той. То був пострах, язва усього повіту, а найбільше цього бідного села… кілько разів я мав його в своїх руках, я був свято переконаний про його вину і ніколи нічого йому не можна було зробити, завсігди вивинувся як вюн. Подивіться, як люди радіють, що хтось освободив їх від цього кошмара, яким матери дітий лякали, а мужики проклинали лінивих коний: “бодай тебе Шалапінда спрятав”. Кажу вам, що винуватця трудно буде викрити. Люди будуть ослонювати його темною хмарою. Я припускаю, що тут діло з якоюсь великою змовою. Ніколи нікого не зрадять під карою смерти. І я їм не дивуюсь. Де власть помогти не може, там самопоміч є конечна, хоч не законна.
— Гей, війте, а де будемо робити комісію? Чи у вас є трупарня на цвинтарі? — питає слідчий суддя…
— Та є прошу панів, але де би громада позволила поганити христіянський цвинтар таким падлом! То б то усе село злетілось, чистий бунт, най Бог боронить…
— Та місце треба конче знайти.
— Та місце буде таки в його хаті.— Гей Пилипе! — кликнув до візника,— а заїжджай на обору… того.— Він показав на трупа…
Трупа поклали на двох дошках серед сіний. В хаті йойкала Лайка, плакали діти, а по оборі крутився дурнуватий Дмитро і підспівував собі півголосом пісоньку, ніраз не трубуючися тим, що в хаті робиться. До сіний принесли стіл, за яким сидів писар над протоколом, що мав писатися.
Роздягли трупа і приступили до зверхнього опису: “Чоловік дужий, около 40 літ, сильно зложений і добре відживлений… очи, язик, ніс і т. д. На тілі не найдено жадних ран, кромі глибокої борозди на шиї від мотуза засиленого в петлю. Мотуз цілком новий, невживаний. Внутрішня секція виказала, що убитий був бездоганно здоровий, без ніякої органічної хиби.
В кіндюках найдено нестравлену ще вечерю з якої воняло горівкою.
— Хлоп, як дуб,— каже лікар,— міг жити сто років.
— Ні, прошу пана дохтора, він би був тільки не жив,— каже оден мужик.
— Чому?
— Бо його би були люди конечно десь приложили на злодійстві і вбили. Хіба пан не знають, як наш брат з пійманим конокрадом пеститься?
Оден з мужиків став оглядати чобіт Шалапінди.
— А-во! дивіть, з яким струменом пан Юцю возився.— Він витягнув з холяви із шкуряної піхви пришитої до халяви із середини блискучий довгий ніж, добре вигострений, і блиснув ним під світло.
