Ножа цього взяв від мужика оден із жандармів і задріжав усім тілом. Він зараз подав ніж товаришеві, поки не дістався на стіл до судді.
То був той сам жандарм, якого Шалапінда хотів на Сиготі зарізати.
Лікарі ще диктували протокол секції: причиною смерти було задушення. Петля так сильно затягнулась, що зломила гортанну хрястку. Смерть наступила дуже швидко.
Суддя післав жандармів в село слідити за справником.
— Одного злодія менше, то й нам буде легче,— говорив старший жандарм до молодшого.— Не дуже то ми будемо за справником розпитувати, хіба нам сам в руки вліз.
— А я, товаришу таки так би його пустив. Знаєш, що через смерть цього драбуги прорвалося одно огниво в тім довгім злодійськім ланцюгу, з яким не можемо собі ради дати, і то дуже важне огниво і хто зна, чи без нього цілий ланцюг не розлетиться.
— Що ти кажеш?!
— Правду тобі кажу і то з власного досвіду. Лише дай мені слово, що нікому цього не скажеш, що тепер від мене почуєш.
Подали собі руку на знак згоди в додержанні тайни. Молодший жандарм оповів товаришеві свою пригоду на Сиготі:
— От бачиш від цього ножа, якого ти сьогодні мав в своїх руках, я мав згинути подлою смертою мов баран. І лише другому якомусь конокрадові завдячую, що я живу. Ще нині мороз мені поза спину пробіжить, що я коли згадаю. Як я нині побачив цього ножа і узяв його в руки, то задріжав усім тілом.
— Я тебе не розумію, чому це має бути тайна?
— Бо мені соромно, що я був такий необережний мов дітвак. Ти сам як старший і досвідніщий мусиш мені це признати.
— Ну — знаєш, воно так у тебе дуже необережно, чи легкодушно не було. В решті можна було перед командою початок представити трохи інакше, бо головна річ в цім, що тебе той злодій хотів зарізати. Я думаю, що ти повинен це залепортувати ще й тепер. Може справді теперішнього справника знайдуть, він стане перед присяглими, а такий оден інцідент з тобою може його очистити, як огонь золото.
— Запізно, я повинен був зробити це зараз, а не по двох місяцях, за це діждався би я догани від старшини.
— Як уважаєш, але з того всього я бачу, що Шалапінда належав до тої злодійської шайки, за якою ми надармо розбиваємося, що нема супокою. Дай Боже справникові здоровля і допоможи скритися перед нами… Бачиш, що народ сам нам помагає. Чи ти бачив коли як наші мужики гладять пійманого конокрада?
— Ні.
— Варто побачити. Я вже кілька разів на таке дививсь. Та я, знаєш при такім інтересі маю свою методу. Я знаю, що пійманий хлопами конокрад бажає собі появи жандарма як ангела хоронителя, котрий би його з рук роззвірених хлопів освободив. Ото-ж я не спішусь. Чим пізнійше прийде, тим краще. Як довідаюся, що в селі крадіж, то перше моє питання, чи піймали злодія, як піймали, то чого мені спішитися? Ото-ж я йду на сам перед на місце чину. Міряю, записую, перепитую свідків, аж потому йду по злодія. Він прецінь не може мені за той час втекти, як він в руках таких добрих сторожів. Ну, а якби втік, то не мені, і я за це не відповідаю. Але кілько разів я таку справу мав, то ніколи не втік. Тепер йду до коршми. Там трибунал! Бють, бо бють, лише слухають, чи дише, як зімліє, то відливають водою. Але буває такий фільозоф, що прикидається мертвим. Тоді колють його шилом, і мало котрий витримає, щоби не зрадитись. Тоді я приходжу, розпихаю людий, стаю на середині і кричу на них “Гей, люди, та-ж майте серце, та то чоловік, так не годиться, перестаньте, він за своє відкупує, віддайте його в мої руки” — ну і біді кінець. Хлопи на випередки дають форшпан, я для осторожности закладаю бранзолєти і віддаю на склад…
— То страшно!
— Страшно? А йому не страшно було лізти до чужої комори, або красти хлопові корову, або конину? Кажу тобі, що те, що злодій дістане поки я надійду, то гірш криміналу, з якого звичайно виходить більшим злодієм, як туди попався, а по такій школі, то не конче схочеся йому вести далі своє ремесло… Я тобі раджу, роби і ти так само, а відімстишся за свою пригоду на Си готі.
— Але на Сиготі таки якийсь добросердний конокрад вратував мені життя. Ні, я би на таке не міг дивитися…
Так розмовляючи перейшли вздовж усе село.
— От ми шукаємо вітра в полі. Забалакались, тай село перейшли краще ми зачинаймо від жидівки, вона певно набреше цілу копицю.
Завернули до хати Шалапінди. Пошматований труп лежав прикритий якимсь брудним покривалом. При столі кінчали протокола.
Комісія прийшла до того висліду, що справників було найімовірніще двох, що петлю закинули із заду, коні налякані скочили нагально, і його тягнули, коротко кажучи, він зістав повішений.
— Так зручно закидати петлю вміє лише гицель,— каже лікар.
— Або який степовик, що дикі табуни пасе,— говорив прокуратор.
— Того ні оден ні другий не зробив,— каже суддя слідчий,— але хтось, хто до цього довгий час вправлявся.
Прийшли якраз жандарми.
— Ну, що панове, знайшли справників? — питає прокуратор жандармів.
— Так скоро? Ми ще ниток не похапали з клубка. Тепер вмішалася Лайка:
— Які нитки, на що ниток? Мордерця сам в руки лізе. То зробив той шельма Волошинський з своїм швагером Бережницьким Фільком. Він мому небіщикові давно відгрожувався, що його справить, є на те свідки… я сама буду присягати… А потому мій парубок Дмитро бачив, як вони обидва звечера в суботу ладили в стодолі шнура, мазали його чимось і оден до другого говорив: сьогодня або ніколи… як того буде мало, то я ще свідків поставлю, таких, що все бачили…
Настала велика констернація. Розвязка здавалася блища хінця, ніж всі надіялись. Люди стали по собі позирати.
А тим часом жидівка що раз більше пащекувала та проклинала:
— Я ще поставлю таких свідків, що все бачили…
— Хіба покличете на свідків свої коні, вони певно все знають, бо були притім…— говорив з гурту війт.
— Та які з Юдкових коний можуть бути свідки,— говорив другий,— коли вони малолітні. Одному чотири, а другому шість років.
— Та ще Юдкові фаміліянти і спільники.
Всі стали страшно сміятися не виймаючи поважного слідчого судді.
На справу дивилися зовсім неповажно. Кожний радів в душі, що страшного Шалапінди вже немає.
— Спровадьте сюди, панове,— каже слідчий до жандармів,— підозрілих Волошинського і Бережниць-кого. Будемо писати протокол.
— На що то протокол писати? — кричала жидівка. У неї хустка зсунулася з обстриженої попри шкуру голови, вона заслинилась аж гидь було глянути. До судді трохи з кулаками не скакала.— Нащо псувати паперу? Тих би драбів зараз повісити так, як вони того бідного чоловіка обезвічили.
— Лайко! — говорив знову хтось з гурту,— а ну позакидайте їм на шиї петлі, так як Шалапінді сталося.
Справа виглядала на фарсу. Прокуратор очевидно був невдоволений, що справників вказали, бо ходив по подвір’ю поміж людий і закусував губи.
До нього приступив несміло війт і каже:
— Прошу пана, жидівка бреше. Того ні Волошинський ні Бережницький не зробив…
— Жидівка каже, що Волошинський відгрожував-ся Шалапінді.
— Та чи оден йому відгрожувався? Усе село. То така була страшенна морока, що прости Боже гріха, до неба той піде, що того злодюгу спрятав.
— А хто ж то міг зробити?
— Коби-то знаття! Але з нашого села ніхто того не зробив, бо прошу пана, то треба бути майстром раз, щоби до такого чуйного злодія підступити, а друге, щоби йому закинути стричок на шию. Хто у нас таке вміє? То би треба який рік “цвічитись” — а ну — а хіба то хто видів?
— А як ви гадаєте війте, ви, бачу розумний чоловік,— говорив прокуратор, бо війтівська аргументація проста і розумна дуже йому подобалась.
— То зробив найскорше, якийсь Шалапіндів спільник, такий сам злодій, а то ще ліпший за нього…— Прокуратор пристанув.
— Так ви думаєте, щоби спільники на себе наставали? За що?
— То вже їхнє діло, але вони нераз найтящі вороги між собою, мають ріжні покривлені між собою інтереси, оден другому заваджає… Чорт їх там знає, що… То прошу пана прокуратора, шкода бідних людий в’язнити та воловодити, бо з цього нічого не вийде.
— Мусить так бути. Я не знаю, чи вони як раз винуваті, але таке право, що як на кого показують, що він забив, то треба з ним перевести слідство і наразі замкнути його…
За той час привели обидвох підозрілих. Жидівка накинулася на них з таким вереском, так дерлась їм до очей, що аж жандарм мусів її відтрутити.
Поки їх привели, то вже протокол з жидівкою і наймитом був списаний. Обоє потвердили то, що зразу сказала Лайка…
Оба підозрілі не показували по собі жадного страху, жадного схвильовання.
Суддя слідчий казав відкрити трупа і показав їм. Обидва ані дрігнули. Волошинський каже:
— Слава Богу, буде тепер селові легче, то за людську кривду така кара божа…
— Жидівка каже, що то ви зробили…— каже суддя.
— Я? Тфю! Я би собі паскудив руки таким стервом? Врешті, ми обидва шляхтичі, а жаден шляхтич гицлем не був, стричка в руках не мав, а то як бачите панове був якийсь вправний гицель, дай йому Боже здоровля…
Вони стали, кожний осібно оповідати, де котрий був в ночі з суботи на неділю. Волошинський був з кіньми на зрубі. Там його люди бачили, як лягав між парубками спати і як вставав. То само потвердили і парубки, лише вони не знають, чи він в ночи вставав і відходив куди, чи ні. Ото-ж його алібі не було повне.
Бережницький знову спав дома в стайні і жадних свідків не міг покликати. Жидові ніколи не відгро-жувався. Правда, що його не терпів, але не він сам, але усе село.
— Ви оба підозрілі,— каже суддя,— беру вас під арешт і поїдете з нами. Прошу їх взяти,— каже до жандармів.
Тоді виступив Волошинський і каже:
— Ми не спротивляємося, бо таке право, і так мусить бути. На нас нема вини, а що трохи посидимо, то громада нам це винагородить, бо таких підозрілих, що Юдці відгрожувались є усе село, але прошу панів, не робіть нам тої ганьби, щоби нас, шляхту, кували в ланцюшки, наче яких конокрадів. Заберіть нас так, ми не втечемо.— У Волошинського задріжав голос і сльози з очий покотились.
Прокуратор дивлячись на жандармів притакнув головою.
— Заведіть нас, панове жандарми, ще до дому, там треба запорядити все, бо ми либонь перед місяцем не вернемося до дому.
— Яка певність себе,— каже прокуратор до судді.— Ви бачили?…
Скінчилася комісія. Підозрілих забрали до тюрми, Шалапінду повезли на окописко до сусідного села, та там жиди не хотіли його приняти, доперва з наказу старости при асистенції жандармів його погребли без жадних похоронних церемоній.
Слідство пішло своїм ходом. Списували богато протоколів, бо жидівка що раз покликала нових свідків, котрі нічого не знали, а може і не хотіли сказати.
Усе село ждало нетерпеливо на розправу. Та при цій розправі сталося щось таке, що вивернуло цілу справу горі дном і вона цілком не так скінчилася, як надіялись. Оборонець зажадав, щоби жидівку в часі переслухання парубка Дмитра з салі вивели. Це показалося оправдане, бо парубок присягнувши перед хрестом, що скаже правду, відкликав все, що сказав в слідстві і звинявся тим, що до цього намовила його жидівка, навчила, що має говорити і дала за це п’ятку, а другу обіцяла дати, як вернуть з розправи. З цього скористав прокуратор. Жидівку зараз взяли під арешт і таки зараз перевели проти неї і парубкові розправу о фалшиве свідчення. Прокуратор обжалову-вав головних винуватців “лівою рукою” а цілою силою своєї вимови кінувся на жидівку і її спільника. Досталось і Шалапінді, а наслідок був такий, що присяглі виправдали одноголосно Волошинського і Бережниць-кого, а жидівку і Дмитра признали винуватими…
IX
Наспіла глибока осінь. Василь перебував все у о. Городиського і що неділі говорив проповіди в обидвох церквах, а поза те помагав о. Городиському, що міг. Вів метрики, то що, і помагав в господарстві мов рідний син батькові.
Люди знали, що між старим Пандяком а сином счинилося, що батько вигнав сина з хати, і за те на Пандяка ще більше виговорювали як досі.
Старий Пандяк поміркував згодом, що з сином поступив собі за гостро, і що всі люди стають по стороні Василя. Але з природи упрямий не гадав поступитися. Конечно хотів, щоби Василь перший заговорив про згоду, і просив вибачіння. Але без інтерцизи він таки на це весілля не згодиться.
О. Городиський був тої думки, щоби з батьком помиритися а не зривати, не палити за собою усіх мостів, тому радив весілля відложити, відкласти на пізніший час.
Та Василь держався твердо повзятої думки: весілля мусить відбутися цеї осені невідклично. Частенько він їздив до Самбора і справу обговорили у всіх подробицях. Весілля мало відбутися, як найскромніще при участи найблищої родини Підміських, Павлихи і панства Городиських. Василь знав, що батько не уступить і на весіллі не буде. Тому-то відкладувати весілля з тою надією, що може батько дасть себе при-добрити, видалось йому недоцільним, а час минав і Василь мусить жити на чужому хлібі, начеб на ласці.
А найближчу неділю проголошено в церкві гординецькій першу заповідь Василя з панною Підміською, а так само в церкві самбірській.
Пандяк хоч сам в церкві не був, довідався про це, і дуже його це обійшло, що син таки не покорився, а стає проти ньому ріжнем. Він поклав собі ще раз з Василем на розум поговорити, хоч він цього дуже не хотів.
Він дожидав Василя на вулиці і забіг йому дорогу:
— Що ж ти Василю, не послухаєш батька?
— У всьому вам, тату, послухаю, лише не в тому. Тут вже най буде виключно моя воля.
— Чому ніколи не прийдеш до хати?
— З відкіля мене раз незаслужено прогнав рідний батько, там більше моя нога не поступить…
— Маю тебе перепросити?
— Я того від вас не вимагаю. Того не треба, бо тато мені вже раз сказав, що я не його син, а ви мені не батько.
— Як ти довго все пам’ятаєш, твердий ти небоже, але і я не м’ягкий. Вважай, щоб ти цього колись не пожалував… Побачиш колись, що я тобі добра бажав.
— Покажеться потім, а тепер…
— Ходи до хати…
— Я вже сказав, що не пійду. Тепер коли ми стрінулись, я питаю вас у посліднє, будете у мене на весіллі?
— Як буде запис, то приїду.
— Я вже раз сказав, що не буде.
— То й мене на весілля не дожидай.
По цім розійшлися. Василь оглянувся раз і побачив, як батько стояв на тім самім місці і погрозив йому пальцем. “Що йому сталося, і який він у тім записі має інтерес, ні раз не розберу”.
В сусідньому селі Корналовичах жив тоді богатий господар Ілько Козак. То був вже старий сивий чоловік, мав гарне господарство, пятьдесять моргів поля, богато рогатого скота і двайцятеро гарних расових коней.
Ще молодим парубком, давно за панщини взяв його місцевий пан до двора до коний. Ілько був добрим їздцем і знав коло коний дбайливо ходити. Пан любувався в конях і вів їх годівлю на більший розмір. Пан зробив Ілька своїм конюшим, дав йому порожний тридневий ґрунт, поміг побудувати будинки, подарував дві расові клячи і помагав у всему. Ілько годував у себе коні, продавав і цим доробився. Пішло йому, як кажуть, з роси-води. У Козака було двох жонатих синів, які господарили враз з батьком.
В половині жовтня зголосився до нього за наймита якийсь улан, що лиш з війська вийшов. Виказався військовими паперами як слід а що був хлопець гарний і веселий, а Козакові саме забрали наймита до війська, то Козак його радо приняв на службу. Його звали Войтком уланом, бо таки ходив у військовому мундирі в червоних штанах, синій уланці, чоботах, а на голові носив червону шапочку, яку закладав бадьоро на одне вухо. Войтко показався знатоком до коний і Козакові дуже подобався. Зразу приняв улана на пробу, та вже по трох днях Войтко показався пильним та вдатним до кожної роботи, а що найважнійше дбайливим про коні. Козак згодив його на цілий рік. Войтко вмів гарно співати, оповідати казки на вечерницях, був великий сміхувалець і через це всі його дуже полюбили.
Домівство Козака було обведене міцним високим плотом. Ворота замикалися на велику колодку. Туди входилося на просторе подвір’я, де була криниця з високим журавлем і корито довбане з дерева на пійло. Стіни були вимащені грубою верствою глини. До стайні вели одні великі двері, які також замикалися на велику колодку. Що вечора забирав старий до себе ключі і клав під подушку. Він дуже боявся за свої коні, боявся конокрадів як пекла. Як лише розійшлася поголоска, що комусь вкрали коні, старий Козак вигадував зараз якусь нову охорону. Перед стайнею припняв довгу жердку, на ній було колісце від довгого ланцюга, на котрий припинав злючу собаку, котра могла повздовж стайні бігати, і боронити доступу. Другий такий пес гуляв собі на ланцюгу перед стайнею коровячою. Розуміється, що в ночі Козак був би за ніщо в світі не пустив коний на пашу. У него було сіна конюшини і вівса доволі.
Одна стіна кінської стайні притикала до огорода, обведеного вже старим низьким плотом від вулиці. Але звідтіля коням не грозила жадна небезпека, бо стіна була дуже міцна. Войтко казав себе замикати в стайні на ніч.
Одного разу помітив Козак, що Войтко стоїть на драбині при цій стіні, держить у фартусі клубок свіжої розробленої глини і щось там порпається.
— А що ти там робиш?
— В стіні є дірки, і задуває мені на коні. Треба позатикати, поки морозу нема, а то глина не чепиться.
Така дбайливість Козакові подобалась і вже більше на це не звертав уваги. Войтко виспівував при цій роботі, або свистав…
Відома річ, що старі люде сплять дуже чуйно, і мало. Таке було і з Козаком. Як вже усе було позамикано, він брав ключі і лягав спати. В ночі прокидався зі сну надягав чоботи та стару кожушину і виходив задними дверми, пообходив усе і знову лягав спати. Так він робив літом і зімою. Так само робив рано. Будив всіх до роботи, синові віддавав ключі і знову йшов під перену та спав вже до білого дня.
Одної ночі, коли по звичаю устав і поглянув у вікно, помітив під цею стіною стайні, що стояла від огорода якийсь рух. Снувались якісь постаті.
“То хіба не чужі ходять,— правда,— бо пси так тихо не сиділи би.” Він завернув у хату, та наче б його щось відтрутило. Він завернув у хату подивитись, чи часом котрий син не вийшов. Та ні, обидва спали на своїх місцях. Козака переняло лихе прочуття, жах. Якісь дві постаті бовдурились в нічній пітьмі під стаєнною стіною.
“То певно конокради”, подумав, і пішов будити синів.
— Вставай, та потихоньки, бо коло нашої стайні якісь гості ворожать.
Всі посхапувались, старий не казав світити, щоб непроханих гостий не сполошити. Його взяла страшна лють, бо конокради завзялись на його найкраше, найлюбіше добро, на його коники, які він любив мов дітий. Зачепили його в найболючіще місце. їх конечно треба піймати живих, а то ніколи спокою не буде і прийдуть другий і десятий раз, поки свого не зроблять.
— Беріть хлопці, що під руку попаде,— говорив шепотом,— ви молодиці приготуйте світло, але не світіть аж закличеся вас. Розбудіть Андруха, хай піде огородами та покличе сусідів Наконечного та Павлового Федя.
Розбудили заспаного пастушка Андруха і розтол-кували йому, що робиться, і що він має робити.
Потім відчинили задні двері потихоньки і повиходили всі та станули за углом хати.
— Подивіться хлопці ви, бо я недовиджую, у вас ліпші очи.
Семко Козак висунувся із за угла і став дивитися. Його око привикло до пітьми і він виразно побачив, як двоє людий сиділо під стіною і пилили коли, на яких стіна була плетена Тимчасом Андруха пере-крадався по під пліт огородом на улиці, та трохи не вмер зі страху, як побачив, що старий пліт від улиці вже був вивернений і лежав на землі. Від цего він цілком очуняв і пі гнав будити сусідів.
Тим часом Козаки зорили із-за угла та радились шепотом, що їм робити. Молоді хотіли таки зараз напасти на них зненацька і повязати мотузами. Старий хотів ждати аж сусіди прийдуть. Зі злодіями небезпечна річ: вдарить чим небудь по голові або і ножем штовхне, тай поминай, як звали.
Та довго вони не ждали, бо від стайні почувся глухий придавлений згук, і стіна впала ціла на огород. Під стіною хтось застогнав. Не було чого довше ждати, всі три вийшли з поза угла і побачили, як із стайні вискочив Войтко в своїм уланськім мундурі і намагався піднести стіну.
Козаки побігли що сили в те місце з криком:
— Ось голубята, пташечки! Тримай!
Улан аж тепер їх побачив, покинув свою роботу і пустився втікати. Оден з Козаків підставив йому під ноги костура і він бебевхнув на землю. Зараз кинулися на него, одоліли і звязали мотузом за руки і ноги.
— Гей молодиці,— кричав старий Козак ід хаті,— давайте світло!
В хаті заблисло світло, а за хвилю вийшла невістка з хати боса в одній спідниці з засвіченою ліх-тарнею.
— Вже одного маємо, а там під стіною щось стогне. В цю хвилю надійшли сусіди Наконечний і Павлів з здоровими ціпками.
З тяжкою бідою піднесли стіну в гору і звідси витягнули двоє злодіїв добре потовчених. Вони не вспі-ли втекти, коли стіна падала і їх придавила. Одному йшла з голови кров. Повязали їх мотузами.
— Лише цих двох гостий малисьте сусідо?
— Ще є і третий, он там лежить звязаний. Наконечний узяв в руки ліхтарню і наблизився до
Войтка як раз в саму пору, коли він розвязав зубами мотуза з руки і тепер розвязував ноги.
— Ага! Та це домашний, пан Войтко,— і тарахнув його пястуком позауш, аж приголомшив.
— Ви його зле звязали, шельма вже розпутався. Войткові звязали тепер руки позаду.
— Берімо їх до хати поки розвидниться. Післати би за війтом і присяжними.— Андруху! Біжи живенько за війтом.
