На селі счинився галас. Зразу стали гавкати собаки. Люди прокидались зі сну, по хатах заблимали світла. Люди виходили по одному із хати і питали сусідів, що сталося. Відтак розійшлася блискавкою вістка, що у Козака прихоплено в стайні конокрадів. Люди виходили з хати юрбами і через плоти, огородами йшли до Козака дивитися. Прийшов і війт з присяжними.
— Заволочи їх до хати, поки розвиднієся.
— Та навіщо до хати! На що хату паскудити, піді-ждемо тут до рана, а потім у коршму до Еля.
— Та чого до Еля? То при дорозі, будуть нам пе-решкаджати. Ми з ними на Бандрівщину до Мошка. Там буде спокійно, ніхто нам не перепинить робити протокул, а Мошко розумний жид, наш і буде мовчати.
Усіх трох конокрадів заволікли під пліт і поставили варту з добрими дрючками.
Війт узявся при світлі ліхтарні оглядати виверне-ну стіну. Показалося, що всі коли, на яких стіна була городжена були за порядком перепилені дрібною пилочкою. Ті, що на горі із середини, ті на долі з на-двору.
— Дивно мені сусідо,— каже війт,— що ваші пси мовчали, що з ними сталося?
Молодий Козак пішов з ліхтарнею перед стайню. Обидва пси лежали в послідних судорогах. Мушка слабо дихала, а Смоляк дивився заляканими очима на свойого пана, бо неміг вже ні головою ні хвостом рушити.
— Гей! Люди, та обидва пси потроєні! — Каже крізь плач Козак.— А бодай вас Божа сила побила, нелюди. Бідні псиска, ось чого вони так мовчали.
— Я знаю, то Войткова штука,— каже старий Козак.— Чужий чоловік не приступив би до них і з ковбасою.
— А це підпилення колів, то також його штука. Я сам бачив як по стіні дряпався та буцім-то діри глиною затикав, от яку гадину я за пазухою придержував.
— Говоріть, сусідо, що хочете,— каже війт,— та я би якогось пройдисвіта в хату за наймита не приймав…
— Та хіба не знаєте, як мені дуже треба було наймита, як Миколу до війська взяли? Та той драбуга мав військовий паш порт і дав мені його в руки. Хіба-ж я його у вас не записав?
— Чорт знає, чий то пашпорт був, певно комусь вкрав. А чи ви його маєте у себе?
— Я сховав в скриню.
— То певно той пашпорт не його, як він його у вас полишив, коли він на таке лайдацтво пускався, і хотів втікати…
При такій гутірці стало свитати. По селу піяли кури. Над землею стояла мрака. Аж небо випогодило-ся. Хмари кудись поділись. Стали блимати бліді зорі, які одна по одній гасли. Від сходу сонця зароже-вілося небо.
Людий зійшлося дуже богато. Мужики в кожухах і свитках, молодиці таки в сорочках та спідницях, босі. Кожня держала змерзлі руки під фартушиною. Дітваки повилазили на плоти і дивились.
Всі три злодії лежали під плотом в сутіні. Сіріли тут дві маси, а між ними Войтко улан в своїх червоних штанах і синій уланці.
Люди, що тут зібралися, не показували по собі ні гніву ні злости на конокрадів. Господарі завели гутірку про конокрадів, як про якесь конечне зло, якого мужикові з поміж багатьох инших лих* не виминути. А далі з конокрадів зійшла розмова на худобу, коні, на ціни збіжа, звичайні господарські турботи. Пійманими конокрадами вже не турбувалися. Вони вже не втечуть, а що в коршмі мусять перейти хлопську операцію, це таке самозрозуміле, що нема про що говорити.
— А ну, люди добрі до роботи,— говорив хтось з гурту,— ведімо їх.
Та старий Козак їх задержав.— Ще рано.
Невістка винесла з хати велику фляшку з горілкою, чарку, шматки гарного хліба, соли часнику, і старий Козак став частувати добрих сусідів, що виручили, та помогли. Випив сам, чарку у руки війта, як найстаршої в селі особи. Війт узяв чарку, розгорнув великі вуса, випив, скривився, сплюнув в бік і став закусувати. Чарка пішла чергою і неудовзі фляшка була по-рожна, а невістка винесла другу. Частувати всіх, навіть цих молодиць, що стояли блище. Козак з сивою мов молоко головою ходив поміж людий і частував всіх. Він був чоловік гостинний і для всіх привітний.
— Пийте, сусіди на здоровля, та закусуйте, чим хата богата…
— Кумо Паранько,— кликала одна молодиця, до другої за плотом,— ходіть, Козак справляють толоку…
— А може хрестини,— жартувала Паранька перелазячи через пліт.
— Ой, охрестимо ми їх, що жаден піп так не охрестить,— говорив оден ґазда.
— Та ще й миром помажемо,— жартував другий… Усім стало весело.
А злодії лежали під плотом вижидаючі своєї долі. Вони знали, що їх жде в коршмі, а коли Бог не змилується і не надішле в пору жандарма, то не вийти їм із цьої халепи з цілими ребрами.
— Ну, люди, ми випили закусили, дай Боже відробити за це пора. Ведімо злодіїв до Мошка…
— Голя! Люди, так не можна,— говорив війт,— заведімо їх до громадського арешту, поки з Луки приїде шандармерія, та їх забере…
— Та що ви говорите, пане війт, що то наш арешт варта? Та то курник, добрий на це, щоби який пяниця переслався. На таких пташків, то і в Луці арешт ніц не варта. їх просто під млин до Самбора.
— А на що нам шандарів? — говорив другий.— Хіба ми їх самі не впильнуємо, та не відвеземо?..
Стало на тім, що їм треба відвести до коршми на Бандрівщину на “протоколи”. Кількоро газдів пішло під пліт, щоби злодіям порозвязувати ноги.
Підвели першого з землі:
— Аво! аво! давіть сусідоньки, не пізнаєте старого Шумилу?
— Та бігме! Шумило. А ну дивіть хто другий. Підвели і другого. Він успів якось зісунути капелюх
на очи.
— Свят Господа! Адіть! Та то Павло Пандяк!
Усі аж охнули від цієї новини і стали товпитися над такою чудасією. Той богач, майстер на усю околицю, що будував церкви, школи та попівства, стояв перед громадою в подертім старім кожусі, окрівавлений, як злодій конокрад, пійманий в чужій стайні на горячому.
— На легкий хліб пустився вашець. Не шкода тобі було такого гарного сина поганити, що такі гарні казання говорить?
— І мене хотів ти, Павле, обчистити і скривдити,— каже дріжучим голосом старий Козак,— за те, що не одне добре я тобі зробив і жив з тобою по сусідськи? — Старий плюнув Панд якові в лице і відійшов…
— Рушайте! — скомандував війт, уся юрба рушила селом прямо на Бандрівщину.
Злодіїв вели серединою вулиці на мотузках мов мед-ведів. Обступили їх довкруги поважні ґазди і парубки з палицями. Далі по боках йшов всілякий народ: молодиці, хлопці, дівчата. З краю товпились недолітки перебігаючи себе по огородам через плоти. Усіх це найбільше цікавило, що Павло Пандяк найбогатший чоловік на усю околицю — звичайни собі злодій, конокрад.
— Хіба вже кінець світа буде,— говорив оден.— Той чоловік, доми Божі ставив, і коні крав…
— Або хто видав хочби одну церкву, що він поставив? От дурмана людям пускав. А чому у нас не хотів школи ставити?
— Таж все їздив кудись, гостем в дома був…
— їздив коні красти, от! Що то богато говорити, а дурні люди повірили, тай честь йому віддавали… Тьфу!
В однім кінці юрби хтось заспівав коломийку: Ой гуцули, гуцулоньки де ви бойка діли — чи зварили, чи спекли, чи сирого з’їли.
А на другому кінці йому зараз відспівали: Ні зварили, ні спекли ні де його діли, пішов бойко на гриби та го вовки з’їли.
— Івв! — Закричав Михайло Мигусь, перший смі-ховалець в селі, і хопив першу молодицю з краю за плечі по під стан:
— Ану Параню, потанцюємо.
— Агі! Сказився! — Закричала Параня, здорова і гарна молодиця — не вмивався, ще паціра не змовив, а танцював би по болоті…
— По болоті краще, бо як впадемо, то не потовчемося… На Пандюковім весіллю, то можна і по болоті потанцювати.
Пішли луною сміхи, жарти, співи, начеб справді весілля йшло… Люди раділи, що трапилась оказія повеселитись чужим коштом, а саме коштом найтящого мужицького ворога, конокрада.
А злодії йшли в середині тої юрби похнюпивши голови. На них терпла шкура на сам спогад, які страшні муки ждали їх, як йно до коршми прийдуть…
Мошко одягся на борзі в чоботи і халат і вибіг на коршму.
— Мойсю! бігме ти за довго спиш, небоже, і інтересу не пильнуєш,— говорив оден ґазда жартом, — бачиш, яких гостий привели? Постав зараз два горці горілки, бачиш, то пан Павло Пандяк частує.
Мошко подивився по злодіях і зацмокав язиком:
— Фейна кумпанія, Паня Пандяк, пан Шумило від пана грабя польовий, ну і Войтко тут? Тамтої неділі так файно тут танцював з дівчатами.
— Тепер потанцює так, як ми йому заграємо… Давай Мошку напитися, бо в горлі засохло. Пандяк ставить, є з чого заплатити.
Жид став від нехочу розпитувати, а вони на перегони розповіли цілу нічну пригоду у Козака.
Козаків в коршмі не було, а також і війт з присяжними кудись пропали.
Мошко поставив на коршемнім столі дві бляхи з горілкою, кілька чарок, бохонець хліба, соли, шабасо-вий колач, і сам пішов до ванкіра і зачинив за собою двері. Нащо йому на таке дивитися, а потому свідчити в суді на людий, своїх добрих сусідів.
Тут розповів усе жінці і приказав, щоби на коршму не показувалася: а як зажадають ще горілки, щоб пі-слала наймичку.
— Пандяк злодій? — Дивувалася Мощиха,— такий богач, таке господарство, такого пуреца сина має. Слухай Мойше, може то яка помилка? Може-б добре було дати знати до Сокирчиць…
Мошкові таке й на думку не прийшло, яке вигадала його мудра Тта. Він з цим згодився, і зараз післали наймичку до єгомостя, щоби панич Пандяк, той, що вчився на ксьондза, прийшов сюди зараз, бо його батько в небезпеці.
Та заки наймичка зайшла на друге село, то в Гордині вже про все знали, що цієї ночі піймали в стайні Козака конокрадів, а між ними Павла Пандяка. По селу начеб запалив. Одне передавало другому. До Гордині-Закуття поміж шляхту приніс ту вістку якийсь конюх, що з Зарічча вертався з кіньми, з відсіля донеслося до паламара, що дзвонив у малий дзвінок нарано, а він побіг що сили на попівство і розповів їмосці. Їмость лиш руками сплеснула і побігла до чоловіка.
— Бідний Василь, а то діждався, і то перед самим весіллям.
О. Городиський був дуже заклопотаний. Треба синові сказати, а не знати як, щоб обережно. Може то справді яка помилка. Він війшов до канцелярії, де Василь лиш що прокинувся зі сну.
— Вам треба зараз вставати, та бігти на Бандрів-щину до коршми. Там ваш батько в небезпеці. Зайшов в якусь сціссію з мужиками з Корналович.
Василь дуже здивувався, бо батько ніколи в коршму не заходив, і виминав також коршемних суперечок…
— Не знаю, що воно, але так мені доповіли…
Тепер Василь занепокоївся і став на борзі одягатися. За хвилю був готовий і поспішав. По дорозі стрінув наймичку, яка без обиняків розповіла йому прямо, що сталося, та що господиня орендарка за ним її післала.
Василеві задубіли ноги. Він поспішав що сили най-блищою дорогою не знаючи гаразд, чого він там йде, і що йому робити.
Перед коршмою стояла велика юрба людий. Василь став через неї пробіратися в середину. Він чув, що йому уся кров сплила до серця. В грудях почув діймаючий біль, начеб його хто каменем придавив. Од швидкого ходу в него захапувало дух. Голова стала кружляти, поперед очі бігали чорні пятна. Чув, що за хвилину обомліє. Та він зібрав усі сили і роз-тручуючи ліктами людий, пропхався до середини. Це, що тут побачив, його наче б довбнею по голові вдарило. На лаві між товаришами сидів його батько, без кожуха, в пірваній сорочці з окрівавленою головою, прикований за ногу грубим залізом. Якраз лиш що скінчилася перша стадія хлопської операції і злодіям відчистили по двайцятьпять київ “на завдаток”.
По цій першій операції признався Войтко, що то його післав Павло Черупа (так звали Пандяка між злодіями) на службу до Козака, що він заки його взяли до війська, також “водив” 1 коні і з того вони зналися, що він перепилив коли в стіні. Далі знайшли при нему військовий пашпорт, який він вспів викрасти Козакові зі скрині враз з пятьма сотками ренських готівкою.
По тій першій операції всі спочивали, пили горілку і закусували, і злодіям дали також відпочати. Нічого спішитися, до вечера ще час, а ранше їх до Самбора не повезуть.
Василь якраз у час тієї павзи пропхався в середину. Виглядав страшно. Шапку десь загубив подорозі. На голові сторчало розкудовчене волосся, очі запали глибоко в голову, на виду почорнів, уста спеклися, у роті засохло, що не міг язиком повернути. Він дрі-жав усім тілом.
Станув перед батьком і ломлючи руки в крайній розпуці крикнув таким страшним голосом, що від него затих коршемний гамір:
— Тату! Тату! За що ти мені такого сорому та ганьби наробив? Було мене радше вбити, бодай я був цього не діждав. Опозорив ти мене на весь вік перед усім світом. Тепер діти будуть на мене показувати, що я син конокрада, де мені подітися, де очі, лице скри-ти? Тату! За цю кривду най тебе Бог покарає, я тебе проклинаю…
це значить в злодійській мові “красти коні”.
У цих словах тільки було розпуки, жалю, туги за чимсь втраченим, що людий аж заморозило.
Ті слова виговорив він начеб спішився перед смертю. Він хопив себе рукою за груди, де його страшно запекло, голова завертілась, він втратив память і впав на землю.
Люди знали молодого проповідника. їм стало його жаль. Цей крик розпуки, ця жалоба, те прокляття зворушило найтвердше серце. Його піднесли мов неживого і понесли до ванкіра та поклали на банкбе-телі. Жидівка підклала йому під головою подушку і стала його тверезити натираючи виски, чоло та груди студеною водою. Кілька молодиць їй у тому помагало.
В коршмі стали його мужики жалувати.
— Що він цему винен, що такого поганого батька має? Гіренька його тепер доля. Годі очий на людий підвести. Краще би йому тепер жидівським наймитом бути, як попом. Яке його тепер поповання буде.
— Не бійтеся! Світ великий. Піде за десяту річку і хто там його батька буде знати…
— Говоріть, як хочете, але бідна та дитина, що не може без сорому батька згадувати. Але я би такого батька залізом пік…
Тим часом Василь став приходити до себе, стямився. Зразу не знав, де він є. Опісля нагадав сумну дійсність. Рвався йти до дому бо не знав, що з матерю діється? Жиди випустили його задними дверми, а він протиснувся крізь товпу на улиці і пішов мов пяний, зразу аж заточувався, поки його не обвіяло свіже повітря. Йшов без шапки похнюпивши голову. Нікого не бачив і на поклони селян не відповідав. Люди хитали головами і дужо його жаліли.
Війшов у батькову хату, в якій не був одтієї суперечки з батьком. Мама поралась коло кухні. Вона ще нічого не знала. Побачивши сина в такому стані, вона дуже налякалась.
— Василю, а з тобою що?
— Мамо, моя мамо! На що ти мене на світ породила? Такий сором, така ганьба, що страшно людям ввічи подивитися…
— Та говори ж бо, що сталося?
— Тата піймали тієї ночи в Корналовичах на краді-жи коний…
Вона неповірила. її здавалося, що Василь хорий, та із дуру говорить.
— Васильку, ти хорий, тобі щось поганого привиділось.
— Ой мамо, щоби я за це дав, що-б це був привид На жаль, це правда. Я якраз вертаю з коршми в Корниловичах, де тата до лави ланцюгом приковали. Там його і двох кум па ні в ще хлопським судом судять.
Павлиха почервоніла мов грань, і ломячи руки скрикнула:
— От які то церкви він будував… бодай…
Не договорила і впала мов нежива на землю. Дочка скричала не своїм голосом і обидвоє з Василем стали її рятувати. Поклали на постелю і тверезили водою. Тим часом наймичка побачивши, що в хаті робиться, побігла прожогом на попівство. Стрінула їмость на оборі.
— Прошу їмосці, у нас таке, що Господи! Панич прийшов без шапки, а господиня вмірає. Їмость собі-ж налякалась. Сказала чоловікові, що є, хопила з шафи якусь плящину з каплями, єгомость взяв фляшку вина і обидвоє поспішали до домівства Пандяків.
— Я прочував од давна,— говорив о. Гординський до жінки,— що тут наступить якась катастрофа. Поведения Пандяка в послідних часах було мені дуже загадочне. От з цими церквами… Прошу тебе, тільки він церков, попівств та шкіл набудував, та щоби хоч оден священик, оден комітет церковний віднісся до мене, та спитав, що то за чоловік той майстер? А будувати таких будівель кому небудь з краю не дається, бо то йде о великі гроші. Або, чи хто бачив ті його будівлі?
— Ти думаєш, що він не будував нічого?
— Не будував, а то лише був бляхман, який пускав людям в очі, щоби покрити свої злочинні поїздки в світ.
