Як лише вартові наробили крику, що вода наближається, Андрії заметушилися у хаті. Ганна випровадила чимскоріше заспаних дітей до свого брата, а Олюньку послала на під скидати всячину. Олюнька поскидала, а Ганна зв’язала у два великі клунки. Один схопила сама, другий наказала нести чоловікові.
Олюнька стала cкopo злазити по драбині з поду і хотіла йти разом. Але Ганна крикнула на неї:
— Лишися в хаті і пильнуй, щоб хто чого не вкрав… Дідько тебе не візьме! З тими словами зачинила хату й замкнула на ключ та, підіпнувшися, стала чалапати швидко до сусідів. Олюнька гримала кулаками у двері і стала кричати. Андрій пішов був зі своїм клунком уперед і нічого не бачив.
— А де ж Олюнька? — запитав, коли жінка наздогнала його.
— Я лишила її в хаті, нехай пильнує, щоб хто чого не вкрав, — каже Ганна, держачись плота.
— Та-бо, Ганно, не можна таки лишити її… Я вернуся…
— Не руш! Нічого їй не станеться. Як замочити ноги, то полізе на піч, а хати вода не зрушить…
— Чому би ні? Хата вже стара й спорохнявіла!
— А ти старий дурень! Не знаєш, що стара хата сидить твердо в землі, і скоріше нова попливе з водою, ніж такий старий гриб…
— Нехай би й так, але дівчина може перестрашитися!— вмовляв Андрій жінку.
— То сорочку їй роздереш та зженеш страх углями, й зараз виздоровіє! — воркотіла злісно Ганна й тягнула чоловіка за руку.— Не подумай мені вернутись!
Андрій не посмів більше сперечатися з жінкою, і пішли далі.
На обійсті Ганниного брата було теж немало людей, що туди повтікали.
За хвилю помітив хтось, що Олюньки нема.
— А де ж Олюнька? — спитало кілька голосів разом.
Ганна не дала своєму чоловікові отямитися й сама скоренько заговорила:
— Або ж то вона дитина, щоб її пантрувати? Десь, певно, вже тут є, може, сидить на печі…
Люди метнулися до хати, але ні на печі, ні в хаті Олюньки не було. Тепер Андрій не втерпів і обізвався:
— Та що тут крутити, коли Олюнька залишилася в хаті…
— А ви ж мали серце там її лишати? — каже одна шляхтянка.— Таж дівчина там загине!
— Нічого їй не станеться, не бійтесь,— відповіла Ганна, — хоч би трошки і змокла…
— Але перестрашиться,— наполягала шляхтянка, — її конче треба звідти вирятувати!
Ганна все ще упиралася, що Олюньці нічого не станеться, аж один шляхтич відізвався:
— Е, бо то, видите, пані Єнджейова має в тім свій інтерес, якби Олюнька втопилася… Двадцять п’ять моргів грунту пішки не ходить… Але за те може бути велика біда…
Тепер Ганна зміркувала, що її план викрився. Вона таки добре настрашилася.
Вона раптом зібралася на плач.
— Та що ж я, нещасна, пораджу? Тут можна голову втратити в такім нещастю… та хто ж її, сирітку, тепер врятує? — І жінка стала голосити, як по вмерлому.
Люди, що були на обійсті Ганниного брата, повибігали над потік і стали розповідати, що Лукашева Олюнька лишилася на долині в хаті.
Над потічком стояла купка людей, межи ними — Шевко і Дмитро, який щойно своїх із води повитягав.
— Ану, панове каваліри, на вас тепер черга! — звернувся Шевко до парубків, що тут стояли.— Хто відважиться піти дівчину врятувати, може, ожениться з нею. Посаг гарний.
Ніхто якось не рухався.
— Хто того доконає,— сказав дальше Шевко,— дістане від мене доброго коня.
— Я! — зголосився Дмитро, либонь, для того, що хотів вуйкові сподобатися. І кинувся у воду. Переплив потік, а далі став брести по пахви у воді вулицею, чіпляючись плота.
Тим часом Олюнька била кулаками в двері, просила, плакала, а як почула, що вуйна щораз далі відходить, вбігла до хати. Сюди стала вода підходити шпа-рами попід підвалини, а далі й бити до вікна. Дівчину опанувала страшна смертельна тривога. Одна шибка тріснула під напором води, й вода стала вливатися туди струменем. Олюнька вилізла на піч. Запхалася в самий кутик і стала вголос молитись. Вода прибувала щораз більше, хата стала тріщати. Вода вирвала хатні двері, а ліжко, стіл та лави плавали по хаті, вдаряючись то об стіни, то об припічок. Олюнька зрозуміла, що доведеться їй загибати.
Тим часом Дмитро добрів до хати. Хотів відчинити двері, але вони були замкнені. Він наблизився до вікна і тут крізь розбиту шибку, хоч шуміла вода, почув, як Олюнька плакала.
— Ану, Олюнька! Гей, Олюнька, відчиняй двері і виходь! — кричав Дмитро під вікном.
Олюнька почула голос Дмитра. Злізла з печі й побрела до вікна.
— Та вуйна замкнула двері на замок! — каже крізь плач.— Не маю куди вийти…
— А бодай твоя вуйна повісилася! — крикнув сердито Дмитро. Він схопив обіруч за раму вікна в тім місці, де була розбита шибка, потермосив з усієї сили і вирвав вікно з рамою з віконної варцаби та шпурнув ним далеко. — Вилазь борзо!
— Та тут повно води,— каже дівчина,— я боюся!
— Не бійся, ходи борзенько, бо потому буде вже пізно.
Олюнька стояла на лаві під вікном і перехилилася надвір. Дмитро вхопив її попід пахви і посадив собі на плече, як дитину.
— Держися цупко моєї голови й не бійся нічого!
Придержуючи одною рукою Олюньку за ноги, другою чіплявся за пліт і так вертався до потоку. Тут справився він так, як і першого разу, коли переносив сестру. Він набрав у себе повітря й пустився впоперек потоку. Олюнька закричала, трималася за голову Дмитра. Дмитро відгортав воду вільною рукою. Кілька хлопців скочили йому на поміч. Подали йому жердку, і він виліз на берег. Тепер, сапаючи тяжко, зсадив Олюньку на землю.
— Зух з тебе, хлопче! — каже Шевко, попліскуючи його рукою по плечу.— Видно, що в тобі шляхетська кров… Але я також слова додержу. Котрого коня собі вибереш?
— Та нащо мені кінь, що я з конем буду робити? Я за коня в воду не поліз би.
Він знав дуже добре свого вуйка і знав, що таким чином завоює собі ще більшу його ласку, а це було для нього більш варте, ніж пара коней.
— Ну, як хочеш, але я слова шляхетського не цофаю, — каже Шевко. — Хочеш — бери, котрий тобі найліпше подобається.
— У мене вуйкове добре слово більше значить, як сто цугових [виїзних] коней,— підлещувався Дмитро.
Шевко відійшов задоволений, бурмочучи собі під носом: “Я все кажу, що в тім хлопці пливе правдива шляхетська кров… ”
На той жест Дмитра дивилася вся закуттянська громада, і всі стали лише про те говорити. Нині був Дмитро побіч Бази героєм дня.
— Своє зробив, а коня не хотів брати! — говорили між собою закуттяни. — Той Дмитро таки дурний…
За кілька годин почала вода спадати. Тепер знов забивали люди колики, але вже не на березі, лише щораз дальше в воду, щоб побачити, як швидко вода буде спадати. Вода справді стала в такім темпі спадати, в якім прибувала. Над вечір остався лише намул та невеличкі калюжки води. Легенький вітерець розігнав хмари, небо прояснилося, і над заходом показалося ясне сонце.
Слава ж тобі, господи! Люди стали вертатися до своїх загород. Всі хати залишилися цілі завдяки сильним плотам, що стояли впоперек пливучої хвилі, та грубим вербам, яких було в селі повно. Це здержувало напір води. Одна лише хата Андрієва розмокла у воді і завалилася.
Кожний, хто ввійшов до своєї хати, застав пустку. Намулу було всюди стільки, що треба було лопатою та коцюбою вигортати. Не лише на помості, але й в печі було його завтовшки з долоню.
Люди почали поратися коло хат. Повигортали болото, почистили посуд та домашнє знаряддя, випрали плаття й розвішували по плотах сушити. Кожний сусід з горбка позичив комусь з долини в’язочку соломи та трохи сухого ріща, щоб було чим на перший раз у печі затопити, погрітися та зварити теплої страви.
При всій страхітливості грізної повені не обійшлось і без смішних епізодів.
При дорозі, що вела з міста до Пишнівець, стояла у полі мурована каплиця, а в ній на підмурованім престолі лежав вироблений з дерева чорт, котрого бив святий Михайло. Чорт мав стать чоловічу, довгий, задертий угору хвіст, роги на голові і довгі кігті на руках і ногах. Він лежав плечима догори, лише голову повернув до святого Михайла та вишкірив до нього довгі зуби. На зображення цього ворога світу фантазія сільського артиста-різьбаря віддала всі свої сили, щоб його представити якнайбільш по~чортячому.
Чорт був справді страшний. Цілий помальований чорною фарбою, очі червоні, з білими білками, паща червона, а зуби білі, щербаті. В тій відкритій пащі, в тих вишкірених зубах, у тих страшних очах виявлялася така злість і завзятість, що не можна було спокійно на чорта глянути… Ще більшої грози додавали йому ті кігті, що запустились в мармурове підвищення, на котрім він лежав. Здавалося, що чортяка ось-ось вирветься з-під святого свого мучителя і кинеться в світ робити людям капості.
Святий Михайло, одягнений у панцир від колін до шиї й озброєний коротким римським мечем та списом, стояв одною ногою на спині чорта, а другою на підмурку і свій довгий спис застромив у розкриту чортячу пащу. На лиці святого вимальовувався небесний ангельський супокій і певність перемоги над нечистою силою.
Ті дві фігури яскраво випромінювались від задньої стіни каплиці, що внизу відтворила пекло, а вгорі — лагідні білі хмарки на синьому небі. Цілість, та ще з такою декорацією, уявлялася добре.
Люди, що їздили туди до міста, знімали перед каплицею шапки і хрестилися, та хоч лютилися на те, що й перед чортом мусять шапку знімати, мали великий острах перед тою каплицею, і ніхто ні за яку ціну не наблизився б вночі до неї.
Але повінь не була така боязлива й зайшла до каплиці. Святий Михайло, як фігура стояча, був прикріплений до задньої стіни залізним прутом і тому остався. Та чортові при допомозі води удалося вислизнути з-під ніг святого воїна і попливти світами.
Михась Ясів добрався й собі до хати і став робити порядки. Вигорнув болото з хати, застелив долівку соломою і став поратися коло печі. Засунув коцюбу досередини і наткнувся на щось тверде. Спочатку гадав, що жінка забула в печі горщик зі стравою, але то було щось не те. Він зачепив коцюбою та й став тягти… і витягнув на припічок чорта. Чорт вилазив з печі пащею наперед. Здавалося, що роззявив її просто на Михася, начеб хотів з’їсти. Михась настрашився, кинув коцюбу і вибіг як несамовитий надвір та став брести в болоті по обійстю, не в силі з переляку промовити слова.
Побачив його сусід.
— А що таке, панє Міхасє, танцюєте по болоті? Михась тепер отямився.
— Ой, сусіде, я ледве живий… Ходіть сюди й подивіться… я сам боюся до хати ввійти.
Зацікавлений сусід переліз через перелаз і зайшов до сіней Михася.
— Йдіть ви, бо я, бігме, боюся! — каже Михась.
Сусід не знав, що про те думати. Гадав, чи не гадина запливла до хати Михася. Для безпечності взяв у руку залізний рискаль, що стояв коло дверей у сінях.
Михась відчинив обережно хату. Сусід подивився уважно, переступив поріг, а далі підступив до печі, схопив чорта за руку й витягнув посеред хати.
— Ха-ха-ха! Та то, бігме, з-під святого Михайла з каплиці… Ха-ха! А то неборака з-під одного Михайла визволився, а другому до печі вліз… ха-ха-ха! І говорять, що чорт має бути дуже розумний… ха-ха-ха!
Сусід лишив Михася з чортом у хаті, а сам побіг розповідати сусідам новину, що Михасеві чорт до печі заліз.
Назбігалося багато людей. Оглядали диво на всі боки, бо поки чорт був у каплиці на своїм місці, ніхто не наважувався приглянутися до нього ближче. Але тепер лежав він немічний і вимазаний болотом. Шляхта перевертала чорта на всі боки, поки хтось не відломив йому хвіст.
— Що я з ним зроблю? — радився Михась людей.— Якась біда напосілася на мене!
— Занесіть його до двора до пана, бо то його каплиця, а він вас за труд певно винагородить.
— А де ж би я його ніс? Господи! — відпекувався Михась. — З мене би люди сміялися… Та то біда така велика, як телиця…
— То візьміть на фіру й завезіть, — радив інший. Другої днини Михась запріг коні, положив чорта на віз, прикрив соломою й повіз до двора.
Пан сміявся, аж за боки брався, угостив шляхтича в канцелярії й дав йому за те фіру сіна й ринського.
