В хаті застала чоловіка. Вона ще не змінила за дорогу свого покірного вигляду. Андрій аж здивувався. Він ще не бачив своєї жінки такою солодкою й покірною, то й насмілився її запитати:
— А як же?
Замість відповіді Ганна плюнула чоловікові в самісінькі очі.
— Отак, ти, бовване проклятий! Я стільки наслухалася задля твоєї чортової сестрінки, бодай її був дідько взяв ще до того, як я її побачила!
Андрій не слухав далі. Він обтер лице рукавом і пішов до стодоли.
Ганні треба було братися до шиття. Вона закликала собі ще одну бабу-швачку, винесла з комори полотно, покроїла сорочки, і взялись удвох до роботи.
Андрія послала до міста з одною сусідкою і сказала, що той має купити. Він був тому радий, бо хоч би щось не таке купив, як треба, то міг би усю провину скласти на сусідку.
Коли вже все було готове, Шевко прийшов до Андріїв, оглянув, порахував сорочки і каже:
— Ну, тепер приходьте обидвоє за Олюнькою!
Андрії вибралися до Шевка, як на празник або в свати. Шевко прикликав ще кількох шляхтичів-сусідів і префекта. При людях розказав усе, як і що, а відтак, звертаючись до Андріїв, сказав:
— Але тут вам кажу, при шляхті, що як не будете з дитиною обходитися, як бог приказав, то гіркий ваш світ буде! Пам’ятайте!
Ганна пообіцяла обходитися з Олюнькою по-людяному й забрала її додому, добираючи для неї слів наймиліших, які лише знала.
Шевко затримав у себе шляхту на почесне, а з ними й Андрія.
Ганна, що при таких оказіях ніколи не пускала чоловіка самого, тепер, коли діло так добре повелося, забула про нього.
Шляхта перейшла до світлиці. Шевко послав за горілкою й гараком. Шевкова поставила на стіл хліб і масло. Зварила ковбасу, поставила миску капусти з солониною, пироги, голубці — одним словом, празник. Шляхта посідала за столом і стала частуватися. Чарка кружляла між шляхтою. Гості стали їсти, попиваючи горілку. Коли вже миски стали порожні, внесла Шевкова горщик кип’ячої води, поставила склянки, цукор, і всі стали запивати “окропок”, тобто гарячу воду з гараком.
Розв’язалися язики й почалася гамірлива розмова. Розуміється, бесіда йшла про Олюньку.
— Добре ви діло зробили, пане Якуб’є! — каже префект.— Тепер сирота буде трохи інакше дихати.
— Певно, що добре! — відзивається Петро Ясів.— Якби не пан Якуб, то ніколи так не було б, й Олюньку була б далі нендза їла…
— Їла не їла,— каже Андрій, що розігрівся від напою,— або я від чого? Я був би терпів-терпів, але таки була б колись терплячка урвалася, і я був би всьому кінець зробив.
Всі зареготали.
Обізвався старий Стефан Юзів:
— Не говоріть, не говоріть, пане Єнджею! От нащо то хвалитися, коли ми всі знаємо, що жінка вас на мотузку водить і при ній забуваєте язика в роті…
— Що забуваю? Бо не хочу з бабою сваритися, але якби було треба, то й виб’ю! — боронився Андрій, б’ючи кулаком об стіл. Шляхта знов зареготала.— Та бо не смійтеся з мене, пані браця, бо як кажу, що так, то так! — кричав Андрій.
Він горілки майже ніколи не пив. На оказії ходив лише з Ганною, а вона пильно за ним наглядала, щоб не пив більше, як треба. Тепер, добравшись до чарки й не чуючи коло себе Ганни, перебрав мірку.
Михасів Ясьо, знаний збиточник, задумав собі штуку і хотів її таки зараз виконати.
— Пане Єнджею, за ваше здоров’я!
Андрій випив один і знов розговорився. Підсунули йому ще.
— А я таки кажу, що ви боїтеся жінки, як чорта! — дражнив його Ясьо.
— Я ні чорта не боюся, ні жінки, і випарю її, що буде аж пищати… як лиш захочу!
— А я б’юся з вами об заклад, що ні! Як жінка лише крикне на вас, то зі страху влізете під лаву…
— Не під лаву, а в мишачу діру! — підхопив хтось з гурту.
— О що заклад? — питає підпилий Андрій.
— Який заклад?
— Я ще нині мушу жінку вибити, мушу, аби я так здоров був!
— Добре! Нехай буде заклад! — каже Ясьо.
Подали собі руки. Шляхта розбила, але ніхто не знав, на що заклалися, а п’яний Андрій забув спитатися, що Михасів Ясьо ставить.
— Ну, ходім! — каже Ясьо.
— Добре, ходім!
Андрій встав і, заточуючись, попрямував до дверей. Була вже пізня пора.
Михасів Ясьо, потираючи руки, моргнув шляхті, і всі гуртом пішли на віддалі за Андрієм.
Андрій ішов у чотири боки. Горілка робила своє. Перед ним танцював світ. Верби крутилися, місяць з нього кривився.
— Я кажу, що виб’ю, то виб’ю… бігме! А вона, собача віра, не буде вже командувати мною… вже не буду називатися фартушкевичем… бігме! Досить того! Або я не шляхтич, як і інші, чи що? Чому моя жінка не така, як інші? — Він став проти верби, що стояла при вулиці, начеб хотів від неї почути відповідь.— Я тебе вціджу, то побачиш, що значить Лукашів Єнджей! Ти, малпо одна!
Він замахнувся і ледве не впав. Закрутився млинком по снігу й пішов далі, повторюючи своє: “Малпо, малпо зателепана!”
Шляхта йшла за ним, ховаючись поза плотами, та аж душилася від сміху.
Андрій зайшов проти своєї загороди. Тут закінчив монолог, переліз обережно через перелаз і пішов уже трохи певніше до дверей. Відчинив з ляскотом двері і став на хатнім порозі.
Шляхта стала під вікном і дивилася з цікавістю до хати.
Андрій стояв зухвало на порозі, заклав шапку на вухо і взявся під боки.
Олюнька сиділа на лаві, Ганна поралася коло печі.
— Замикаєш двері чи ні, ти, дрантє?
— А коли мені не хочеться замикати! — відзивається Андрій. Ганна зміркувала, що він п’яний.
— Будеш мені холоду напускати? Ти, пияку проклятий! Я тобі голову розчереплю!
— А коли… мені хочеться… Я тут пан… я шляхтич… розумієш? А ти так шануєш шляхтича, свого мужа?..
— Як тебе вшаную, то голова тобі облізе! Ти мерзенний. Марш надвір! — крикнула Ганна з усієї сили й замахнулася великою лопаткою, що нею м’яла коровам варену бараболю.
Андрій миттю переступив поріг, схопив одною рукою лопатку, видер її з рук Ганни, а другою вчепився за волосся.
— Почекай ти, малпо одна!.. Потанцюємо собі, як ще ніколи не танцювали!.. Не все ти будеш на мені їздити… нехай я на тобі трошки поїжджу!
Андрій говорив ті слова, мовби був уже цілком тверезий. Здається, та важка хвилина, коли брався виконати те, що по-п’яному постановив, вибила йому хміль з голови.
Ганні злетіла хустка з голови. Вона аж тепер налякалася, бо ніколи чоловіка таким не бачила. Андрій обмотав її косу навколо своєї руки і став пражити лопаткою куди попало! “Оце за моє, за тую зневагу, маєш, от маєш, суко!” — повторював і бив, аж засапався. Ганна верещала щосили, проклинала, кликала дітей на поміч, але все було даремно. Діти завмерли зі страху й здивування. Вони ще зроду такого не бачили, та жодне не сміло рушити з місця.
Ганна пробувала видертися з Андрієвих рук, оборонятися, дерлася з нігтями до його очей, дряпала по лиці, але Андрій на те не зважав і бив далі. Тепер Ганна стала проситися:
— Ай, пусти мене, Андрію, Андрусеньку! Пусти! Не буду вже, не буду, вже буду тебе шанувати, як рідну маму.
Нічого не помагало. Андрій обкладав її дальше. Він розлютився, як дикий звір, що виломився з клітки і гризе свого дозорця, хоч би той не знати якими солодкими словами приговорював до нього.
Шляхта, що стояла під вікном, надіялася, що Ганна насварить на чоловіка й він утече, а тоді вже будуть мати з чого сміятися. Тепер зміркували, що розлючений і п’яний чоловік може вбити жінку. В одній хвилі скочило кілька шляхтичів до хати і схватили Андрія ззаду та видерли йому лопатку з рук. Але Андрій не давався. Він оборонявся ногами, а коси з руки таки не гадав випустити і повалив жінку на землю. Шляхтичі з тяжкою бідою розмотали косу з-поміж пальців і звільнили Ганну. Вона, побита і люта, лягла на запічку і стала стогнати та плакати зі злості.
Андрія, який ще поривався до жінки, посадили насилу на лаві і стали вмовляти:
— Та майте розум, пане Єнджею, уб’єте жінку…
Андрій тяжко сапав, але вже протверезився.
— А видиш ти, суко, що збанок воду носить, поки вухо не увірветься!… А ти гадала, що ціле життя будеш на мені їздити?..
— А бодай тебе холера стерла за мій біль! — каже з запічка Ганна крізь плач.
— Тихо, ти, гадино,— ще сичиш? — закричав Андрій, аж вікна задзвеніли, й затупотів ногами. Ганна замовкла, а Андрій говорив далі: — Через тебе моя біда… Через тебе мене бабою прозивали та й ціле Закуття мене висміювали… Через тебе я й від Шевка сорому набрався… Тепер буде інакше: мусиш так танцювати, як я тобі заграю. А як мені будеш Олюньці кривду робити, то тобі за кожний раз зроблю, як тепер. Спишу тобі плечі, що аж…
Андрій, попробувавши раз своєї сили, почув, що його зверху. Його тішило те, що нарешті вирвався з тої тяжкої залежності; тішився, що його грізна жінка замовкла, і тепер не хотів випустити захопленої таким чином власті зі своїх рук. Він сидів на лаві, сперши голову на руки. Шляхта мовчала. Ганна стогнала і ойкала на запічку. Кожне міркувало своє. Андрій дивувався, чому він давно вже так не випарив жінку, а було б усе інакше. Він пригадав собі, що то йшло про якийсь заклад, і благословив ту хвилю, коли пішов до Шевка, і ту горілку, що йому додала відваги. Ганна знов зміркувала, що її панування скінчилося, і того було їй більше жаль, ніж побоїв. Та й Олюнька раділа в душі, що тепер настане для неї ліпша доля, коли вуйко, а не вуйна, буде орудувати в хаті.
Шляхтичі посиділи ще, поки Андрій не заспокоївся. Не довіряли йому, таки змусили його лягти на постіль. Андрій був змучений і перепоєм, і бійкою, і це заспокоїло його.
Шляхта вийшла надвір.
— А що, програли заклад, пане Яне!
— О що ви закладалися? — питає хтось.
— О ніщо,— каже Ясьо. — Але тепер думаю собі так: і найміцніша гребля не витримає, як багато води набереться… В Андрія прорвалася гребля.
— Добре їй так, бо вже не знала міри, тепер буде трохи смирніша…
— Але то буде сміху на ціле Закуття!
Другої днини ціле Закуття оповідало, як річ дуже незвичайну, що Андрій вибив жінку.
