Андрій Чайковський – Олюнька

XII

Не так уже й багато часу минуло відтоді, як людей стали брати до війська ли­ше на три роки. Давнішими роками було інакше. Служили люди від восьми до дванадцяти літ, та кого до війська взяли, той уже пропав навіки для родини й господарства. Такий жовнір, прослуживши стільки літ у війську, повертався додому цілком нездатним чоловіком — без здоров’я, старим та ще й таким, що не вмів уже ніякою живою мовою гаразд говорити. Мішав слова чеські, німецькі, мадярські, італійські — взагалі всі, котрих за час своєї довголітньої служби наслухався між різними націями австрійської держави. Зате не брали до війська шляхти, учнів, які в школі проявили себе, і тих багатих людей, котрі могли послати за себе заступника — суплента. Ті щасливці складали в уряді приписану квоту, і завжди знаходилися такі, що за гроші йшли служити. На таких суплентів наймалися вислужені вже вояки, котрі не мали чого додому по­вертатися і зі службою військовою так уже зжилися, що без муштри годі їм було жити на світі. Таких старих вояків військові власті приймали дуже охоче, бо замість рекрута мали вимуштруваного старого жовніра.

В Закутті був один такий старий вояк, що і свій час відслужив, і за суплен­та раз найнявся. Взяв за те гроші, але вони нітрохи не трималися його: всі пропив дочиста. І, прийшовши раз на короткий урльоп додому, продав свій ґрун­тець і теж пропив гроші. Коли вислужив другу “капітуляцію”, хотів найнятися на третю, але його вже не прийняли, бо чогось недомагав. Отже, вернувся в За­куття й жив з поденного заробітку, вночі ловив рибу та й так валявся між своя­ками.

Звався він Лавром, а закуттяни прозивали його Гаврусем. Він був посміхо­виськом на ціле село через те, що не вмів ні по якому говорити, лише вживав у своїй конверзації так звану регіментсшпрахе. При тім усім Лавро держався чепурненько, ходив рівним помірним кроком, голився чисто і воскував свої гарні вуса. Находившись по світу, Лавро навчився ввічливо поводитись, особливо закуттянське жіноцтво вважало його за найчемнішого кавалера. Він став крути­тися коло дівчат і вдовиць, хоч практичний його розум підказував давати пере­вагу вдовицям.

Той-то Лавро кинув оком на Костиху, Дмитрову матір. Вона ще не була ста­ра, бо скінчила ледве тридцять п’яту весну, виглядала незле, а при тім добра ха­та й негірший ґрунтець дуже манили такого підтоптаного козарлюгу.

Спочатку здибався Лавро з Костихою на вулиці і привітався з нею чемненько та сказав їй кілька солодких слівець, відтак став підходити аж до воріт. Так за­в’язалося знайомство, а Костиха закохалася в Лавра по саму шию. Далі-далі стала запрошувати Лавра до хати, частувати, посилала дівчину за горілкою, а вкінці порадилися таки зладити весілля.

Помітили це сусіди, й пішла по селу плітка. Костиха намагалася тримати свої любощі в таємниці, а особливо перед Дмитром, від якого можна було спо­діватися неприємностей. Тому Лавро, йдучи до Костихи, вибирав такі годи­ни, коли знав, то Дмитро не забіжить до хати і його не побачить.

Але всьому буває кінець. Люди почали про те балакати голосніше, а відтак дехто проговорився перед Дмитром:

— Дмитре, чому ти ліпше не пильнуєш мами? Незадовго будеш мати тата.

Дмитро відразу не зрозумів, про що річ, але як йому пояснили і сказали, що до мами забігає Лавро, він запалав таким гнівом, що мало вістунові зубів не вибив. Таку вістку вважав він за просту обиду для своєї матері, бо йому й на гадку не прийшло, щоб той висміюваний всіма Гаврусь, котрого прозивали без’язиким, посмів сягати так високо.

Але дарма! Хоч закуттяни сміялися з Гавруся і не любили його, зате закуттянки вважали його чемним чоловіком, що знав світові манери краще, ніж перший-ліпший шляхтич від плуга та ціпа. Дмитро, коли почув таку новину, побіг зараз до матері.

— Мамуню, чи то правда, що люди говорять, буцімто до вас забігає Лавро?

— А якби правда, то що? — питає Костиха, котра, хоч була таким питанням приголомшена несподівано, хотіла раз ту справу полагодити.

— Як то що? Та що з того буде?

— Він буде зі мною женитися та й тільки! Ми так умовилися.

— А я нічого про те не знав! Та як так може бути, щоб таке робилося поза моїми плечима?

— Чи ти гадав, що я буду в тебе дозволу просити? Я сама собі господиня і твоя мама… я маю свою волю.

Дмитро запаленів від злості.

Та Костиха була хитрою бабою і не хотіла всього ставити на вістря ножа відразу, а воліла все полагодити по-доброму.

— Слухай, сину, розмірковуй добре, що тобі буду казати, і побачиш, що моя правда. Інші в старшім віці виходять заміж, мені ледве тридцять п’ять літ… Як я віддавалася, мені було шістнадцять років, ну, а тобі тепер дев’ятнадцять. Ти в службі, а я сама на господарстві і не можу собі з дитиною ради дати (Костиха пробувала при тих словах заплакати). Тепер прийде на господарство чоловік розумний, бувалий і роботящий, то зараз усе піде своїм ладом…

— Ото мама роботящого собі знайшли! Таж то нероба, що його порядний гос­подар за наймита не прийняв би!

— Е то ще не рація. Як наймитові йому, може, й не схочеться робити, але на своїм буде інакше, бо то для себе. А силу має… хлоп здоровий… бо таки прав­да, нічого йому не бракує…

— Але бійтеся бога, ціле село буде з нас сміятися…

— Я собі тим анітрохи перейматись не буду? Нехай сміються, аби нам було добре…

— Чекайте ж, мамуню! Якби ви віддалися, я не міг би вирекламуватися від війська. А хоч би й не те, то коли я оженюся, куди піду з жінкою, як тут буде вітчим?

— Ого-го, чим ти журишся? Не бійся! Вуйко знається з панами і певно тебе від війська убереже, а як засядеш на вуйковім, то тобі й не схочеться пересе­лятися до такої мізерної хатини… Вже, сину, хоч що говори, а я таки так зроб­лю, бо я без нього не можу жити…

Костиха мала на Дмитра великий вплив ще з дитячих літ, тому-то й тепер Дмитро не посмів гостро виступити проти матері. Та ще підбадьорювала його згадка, що він засяде колись на вуйковім і стане великим паном. Дмитро знизав лише плечима і пішов до вуйка.

Шевко їздив того дня до міста, тож Дмитро вже не міг його діждатися, щоби вилляти перед ним своє горе. Як вуйко приїхав, Дмитро вибіг за ворота.

— А чого ти, Дмитре, так скривився?

— Ой, вуйку, біда моя!

— Що сталося? Говори!

— Скажу в хаті…

Увійшли в хату, і тут Дмитро розповів усе дочиста. Шевко вислухав уважно та й каже:

— Здуріла баба та й годі? Видно, що чоловік дуріє, як ся волос сіє і як сивіє… Але ти, Дмитре, міг би сам собі порадити…

— Та як?

— Буком!

— Таж то мама!..

— Е, маму лиши, а паничеві випари хребет, щоб йому відхотілося весілля. Потому я з мамою поговорю сам.

Дмитрові така рада подобалася і дивувався собі, чому він сам не прийшов до такої гадки… Тепер роздумував, як би це виконати. Він наглядав пильно за своєю хатою. Через те навіть занедбував роботу.

Вуйко помітив це.

— Ей-бо, Дмитре, то шкода часу! Так нічого не зробиш. Твоя хата з тамтого боку потоку, звідси не побачиш нічого, а хоч би ти по цілих днях сидів дома, то нічого з того, бо він, власне, не прийде тоді, як ти є. Але зроби так: скажи мамі ще нині ввечері, що завтра, вдосвіта, ідеш до міста. Я замість тебе вишлю Гринька, а ти сховаєшся,— ну, та й тоді роби як знаєш…

Дмитро пішов таки того вечора до матері:

— Чи не маєте, мамуню, якого діла до міста, бо я завтра вдосвіта їду… Вуйко посилає мене.

— Та купи мені, наперсток, бо той дуже подірявився, не можу навіть латки до сорочки пришити.

— А який купити — жовтий чи білий, і як завеликий?

Костиха зраділа, що Дмитра не буде цілий день дома, та й так лиш на вітер сказала про наперсток, хоч їй зовсім не було треба.

— Купи, Дмитрусю, жовтий, такий, знаєш, середній… Ось тобі дві шістки… або ні! На маєш ринського…може, собі що купиш… Ти так працюєш тяжко та й для нас усіх стараєшся, а ніколи собі нічого не купиш… Може, собі купиш файку або хустку на шию. А тепер, дитино, йди спати, бо завтра треба встати рано, то щоб тебе головка не боліла… Шануй, Дмитрусю, здоров’я, бо то найдорожчий скарб…

Дмитро лише посміхайся від такої бесіди своєї матері.

— Я вже тепер ледве на ногах стою, а очі аж злипаються… Нині рано вуйко збудив, було темно, та стільки наробився, що рук своїх не чую… Зараз іду спати… Доброї ночі!

Костиха по виході Дмитра скоренько дала Лаврові знати, що може приходити безпечно, бо Дмитра не буде. Лише смерклося, прийшов Лавро. Костиха послала за горілкою.

— А що там, сем, ваш клюк робить?

— Та казав, що буде зле, як ми поженимося, але то вже моя річ, щоб так було,як я схочу.

— Шон гут! Най ми поберемось, то я так його виабрехтую, що пізнає, почому локоть. Затрацена мерга. корпо ді омаледетта!

Коли собі так любенько розмовляли, попиваючи горілочку й закусуючи пи­ріжками, Дмитро не пішов до Шевка, лише засів у бур’яні під плотом. Коли по­бачив Лавра, хотів таки зараз кинутися на нього, але ще здержався. Він був схвильований, серце билося, начеб хто молотком товк у груди. Відтак хотів увійти до хата і там йому справити сватання, але й цього не зробив. У хаті Костиха. певно, стала б на захист Лавра, а з матір’ю дертися якось ніяково. От­же, вирішив ждати надворі, поки Лавро не вийде з хати. Але Лаврові ані снилося заходити тепер, коли чув себе таким безпечним.

Дмитра взяла нетерплячка. Він ждав так під плотом зо дві години, аж йому ноги потерпли.

“Е, я тут до ранку не буду сидіти… Треба його викликати надвір… але як?” Дмитро витягнув собі доброго колика з плота і став ходити довкола хати. Відтак підійшов під вікно й гукнув:

— Горить, гей! Утікайте!

В хаті заворушилося. Вони не знали, з котрого боку горить, бо не бачили ніде світла. Кинулися бігти надвір. Лавро вийшов перший, бо Костиха метнулася збудити доньку. Як лише Лавро вийшов за поріг, Дмитро замкнув сінешні двері на защіпку.

— Що то за алярм? — питає Лавро.

— Почекай, татуню, я тобі такий “алярм” зроблю, що десятому будеш зака­зувати, як удовам голови завертати!

В тій хвилі держав уже Лавра за чуприну, перевернув під ноги хребтом дого­ри, придавив колінами за карк і став бити коликом, куди попало. Лавро, вид­но, не був силачем, а тепер то й кричати не міг, бо лицем запоров у болото. Костиха і дівчина кричала в хаті й термосили дверима.

— Не бійтеся, мамуню, не горить ніде! — Я тут… не бійтеся! — І бив далі, аж ласкіт ішов.

Костиха зміркувала, кого б’ють.

— Ой, Дмитре, ти, проклята дитино! За що ж ти його так караєш? Таж він тобі буде татом…

— Я для того його тепер б’ю, бо потому якось не випадає тата бити,— го­ворив Дмитро і молотив знову.— Маєш, злодію, ти, пройдисвіте, волоцюго! А як ж раз тебе тут прихоплю, то уб’ю на смерть!.. Тепер марш!

Дмитро зліз а Лавра, підніс його обіруч поперед себе і майже виніс до пе­релазу та бебехнув ним на вулицю, як приколотком соломи.

Лавро стогнав тяжко, піднявся насилу й пішов у чотири боки під плоти до­дому. Він не посмів і словом обізватися, бо Дмитро готовий був підбігти та по­бити ще дужче.

Дмитро, сапаючи тяжко, відчинив сінешні двері й випустив маму, що дерла­ся надвір.

— Де він, де Лавро?

— А то був Лавро? Я навіть не знав… я гадав, що то злодій господарить ко­ло нашої хати.

— Я ж до тебе гукала, що то Лавро!

— Ба, мама вже тоді гукали, як я його зачав бити, то трудно було перестава­ти… він міг би був мене вибити.

Костила зміркувала, що Дмитро собі з неї глузує. Вона ще більше розсер­дилася.

— Та яка мара тебе наднесла тепер?

— Та яка мара? Я сам прийшов.

— Та ж ти мав їхати до міста!

— Ну, я поїду завтра, а до ранку ще далеко… Не бійтеся, мамо, буде напер­сток… я не забув… Доброї вам ночі!

Дмитро пішов до вуйка й ліг спати в стодолі.

Прокинувся вдосвіта і став поратися коло коней, вибираючись у дорогу. Вийшов вуйко.

— А де ж Гринько? Ти ж не їдеш нині…

— Та чому маю не їхати? Я вже по роботі…

— Коли?

— Ще вчора. Я так його, вуйку, випарив, що а! Буде лизатися якийсь мі­сяць…

— Добре справився! Ну, їдь до міста, а я мамі сам іще скажу, щоби не ду­ріла.

Ще того дня побачив Шевко Костиху, як ішла селом.

— Сестро, ходіть-но сюди, щось вам маю сказати!

Костиха здогадалася, що Шевко хоче їй сказати, але годі було не піти.

— Ну, коли весілля, сестро? Може, й за старосту попросите?

— Та я, панє брацє, гадаю, що восени… та й певно, що буду просити, коли не погордите та не відкажете.

— Ти, бабо, направду дурієш! Чи ти собі зміркувала своїм дурним розумом, що з того вийде? Я тобі зараз скажу. Лавро не дасть собою так помітувати, як покійний Кость. Візьме тебе за косу — й будеш у гіркий черепок плакати. По-тому — то відомий п’яниця, буде з хати виносити все, що під руку попаде, та таскати в корчму, а за кілька років обидвоє підете з торбами. Раджу завчасу купити собі ліру і вчитися дідівських пісень. Далі Дмитро піде до війська, бо вже ж на господарстві буде чоловік, то рекламувати не можна, а як верне, то твого Гавруся пражити буде на кожнім кроці, поки вас обидвох не викине на вулицю, бо це його хата… розумієш? Його, а не твоя, бо я для нього її поставив, та й щоб ти мала де старі кості погріти, але не для твоїх кавалерів, таких без’язиких волоцюг, як той Лавро.

— Я маю і свого поля досить, то вистачить для нас обох…

— Коли ти дурна коза! Дмитро як хоче — а я постараюся про те, щоб схо­тів,— то тебе за тиждень по весіллю з хати викине і сам буде господарити, бо інакше я його від війська не вбережу, а тоді поставте собі з Гаврусем шатро на пустці, там, де звичайно ставлять зайшлі цигани. Буде вам добре, як голу­б’ятам у гніздечку: ти будеш ворожити, а він нехай учиться завчасно коні крас­ти—а може, вже вміє?..

— От не сміялись би ви з мене бідної! Я вже й так маю з себе досить… Вчора той гунцвот, Дмитро, так його тяжко скарав…

— Дуже добре зробив! Хвалю його за те й кажу тобі, що ледве чи доживе твій Гаврусь із цілими ребрами до вінця.

Костиха відійшла, хоч не покидала тої гадки, що мусить віддатися за Лавра.

Іншої гадки був тепер Лавро. Він ледве заволікся додому і зараз послав по стару Білецьку, щоб йому що порадила. Стара оглянула тіло Лаврове, попри­кладала мазі цілющої та й каже:

— Не ходи, Грицю, на вечорниці, бо б’ють…

Таким способом вилікувався Лавро не лише від побоїв, але й любощів. Він не лише не пішов до Костихи, хоч вона переказувала до нього, але навіть не хотів на неї подивитися, коли прийшла провідати.

— Марш цум тайфель! Ферфлюхте багаж! Твій синок так мене тяжко сплейзерував… не хочу тебе знаць!

Тепер Костиха отямилася, а по кількох днях тихого плачу забула про своє весілля.

— Слухай, Дмитре,— каже одного дня Шевко, — тобі, небоже, пора додому, та пильнуй мами, щоби знов який кавалір не внадився. Треба й про твоє військо подумати, бо як наймита тебе не вирекламують. Зачинай господарити сам. Я про тебе не забуду, і будемо собі взаємно помагати. Далі-далі треба буде подумати й про жінку…

Така пропозиція була Дмитрові не до душі, бо вона віддаляла його від заду­шевного плану зостатись на вуйковім господарстві, а відтак узяти якусь таку невидану багачку, якої в Закутті нема.

— Та мені ще не час женитися,— каже смирненько Дмитро. — А в вуйка мені так добре, що, певно, й на своїм ліпше не буде… От вуйко вже далі зачнуть старі­тися, то все я таки доглянув би всього ліпше, ніж наймит, та й вірніше…

— Про твою вірність, Дмитре,— сказав на те Шевко, — я знаю, і я тобі того не забуду, лиш будь далі такий, як дотепер. Але ти не для мене живеш, а для се­бе. Годі тобі вислуговуватися для мене — треба й про себе подумати. А ми ж за море не розходимося. Якби мені чого до тебе було треба, то закличу та й при­йдеш. Тобі треба конче дома бути, бо добре, що ти одного кавалера відправив, але як трапиться другий такий, що буде міцніший від тебе, — що тоді зробиш? А може й таке трапитися, бо твоя мама ще собі нічого, а такий шмат дуже ласий.

Влізе тобі вітчим у хату, розтратить усе, проп’є… А вже грунтець заокруглився, дещо і в оборі, і в коморі… школа б…

Дніпро не перечив більше. Він вирішив не спускати з вуйка ока та підлещу­ватися до нього далі, вдавати байдужого, а свою гадку заховати на самім дні душі, щоб і в сні не зрадитися. Шевко дав йому на початок пару коней.

— За вирятування Олюньки,— сказав,— належиться тобі один кінь, а дру­гого даю тобі за твою щирість до мене. Віз мусиш собі сам справити, а поки що позичу свого, як буде треба.

Дмитро осів на своїм і став господарювати. У вуйка навчився пильності, ощадності і всякої господарської роботи, а що був сильний, як ведмідь, і тве­резий, то все йому йшло легко, як по маслу.

Костиха викинула тепер з голови думку про заміж. Тепер не було навіть на­годи завести яке-небудь знайомство, бо Дмитро пильнував її, як ока в голові. Не вдержалася і пригода Лавра в таємниці, а всякий удівець чи молодець волів би піти до Дністра втопитися, аніж посягнути на Костиху. Костиха хоч і мала великий вплив на свого сина, та, однак, у цьому боялася його переко­нувати.