XIX
По похороні Олюньки на обійсті Дмитра стало пусто. Ніхто туди й заглянути не хотів. Шевки пішли з похорону просто додому.
Ті люди, що були в хаті, як комісія писала протокол, і чули, що говорив лікар, рознесли по селу.
Громадська думка обернулася проти Дмитра. Його й так не дуже-то в селі любили; тепер забули зовсім про його добрі прикмети, що їх мав, і ніхто не сказав про Дмитра доброго слова.
Дмитро просидів на запічку цілу ніч. Костиха з дочкою хотіли його положити на постіль, але дарма. Він не відзивався ні до кого і відпихав кожного, хто лише до нього доторкнувся.
Рано послала Костиха дочку до Шевка. Дмитро й Шевка не пізнав. Його очі палали як вогонь, хоч були без думки, без життя. Щоки почервоніли, як буряк. Шевко взяв Дмитра за голову рукою — голова аж горіла.
— Тут щось зле, сестро! Він весь гарячий, як розпалене залізо… Треба послати за доктором…
Послали таки Шевковими кіньми за лікарем.
Лікар приїхав, оглянув Дмитра і похитав головою. При тім треба було Дмитра силою держати, бо всіх відпихав від себе.
— А що? — питає Шевко лікаря.
— Ще не знаю… либонь, тиф… Прошу сюди не заходити, бо небезпечно. Але і для нього небезпечно,— каже лікар, показуючи на Дмитра. — Він ледве вийде з цього. Гарячка така страшна, що найсильніший чоловік не витримає.
— Тихше, — сказав Шевко, — щоб не почув…
— Ого, ану стріляйте над ним, чи почує? А хоч і почує, то не зрозуміє… Він без пам’яті.
Треба було положити Дмитра на постіль. Прикликали Антося й Шевкового наймита та з тяжкою бідою його уклали. Він оборонявся щосили і тручав усіх від себе.
Костиха стала заводити, почувши від лікаря таке важке слово. Та ще більше налякалася, коли почула, що ця хвороба заразлива. Їй дуже не хотілося вмирати.
— Але пильнуйте його! — каже лікар.— Бо він буде зриватися і бозна-що діяти…
— Та що ж я, бідна жінка, буду робитоньки? Я сама не дам йому ради…
— Підіть у село, може, хто з сусідів прийде та посидить коло нього,— радив Шевко.
Костиха побігла в село, ходила від хати до хати, але ніхто не хотів іти. Тепер усі відвернулися від неї. Що не благала, просила, плакала, заплатити обіцяла — ніхто не хотів іти.
Пішла до Базя. Він саме тоді стругав якусь забавочку для свого вихованця. Костиха розповіла крізь сльози, за чим прийшла.
— Та вам,— каже,— однаково сидіти, чи тут, чи в мене, а я заплачу, бігме, заплачу так, як би ви молотили.
— Вибачайте, я не піду і платні вашої не хочу. Костиха вернулася додому ні з чим.
— Нічого не поможе, тільки Антось мусить з вами лишитися,— сказав Шевко,—він вам найближчий свояк. Вашу Мариню я заберу до себе.
Шевко пішов додому, взявши з собою дівчину. Лікаря відіслали до міста. Шевко розповів усе жінці та й каже:
— Якась кара божа повисла над тою хатою!
— Де нема благословення божого, там не може бути добре, а де чоловік з жінкою не живе, як бог приказав, то там не може бути благословення… Ти тому, Якуб’є, не винен, що їх посватав; ти гадав, що буде найліпше, а воно ось що вийшло! Ми гадали, що Олюньчина блідість лиця походить із того,— а лікар що сказав? Вона від чогось іншого зблідла… Мусили вони добре їй допекти до живого, коли аж руку на себе наложила…
— Га, я того не міг передбачити,— оправдувався Шевко,— але щоб мені була хоч словом пожалілася, я був би зробив лад між ними…
— Вона була не з тих, щоб жалітися на когось, хоч би їй кілки тесав на голові, та й нема чого дивуватися. То таке було бідне, приголомшене, що своєї тіні боялося, та й терпіло, поки могло…
Костиха не могла всидіти в хаті. Їй аж мурашки лазили поза спиною від страху, щоб не заразитися від Дмитра й не вмерти.
— Ой, Антосю, я така змучена, що ледве на ногах стою, і голова болить… Я так спочила б трохи…
— Та лізьте, тітко, на піч і спіть! — каже Антось.
— Дитино моя, я тут не могла б заснути… Я піду до твоєї мами…
— Та йдіть!
Костиха вийшла, а коло хворого Дмитра лишився сам Антось. Дмитро аж до вечора лежав спокійно і дивився все в одно місце.
Надвечір став хворий непокоїтися. Він розкидав руками, бив ногами і воркотів щось. Його палила страшна гарячка. Нарешті Дмитро сів на постелі, його очі палали, як два жаріючі вуглики.
— Ага, вже знаю… Мушу піти і піду… Даймо на те… ха-ха-ха!
Він несамовито зареготався. В його сміху сичало щось і свистіло.
Антось аж примерз до лави —так настрашився.
— Може б сокирою?.. Ні, буде кров… Сокира нездала… І мотуз нездалий… Усе нездале… Треба щось інше вигадати… Олюнька, йди мені зараз коні напувати!.. Зараз!.. Чуєш?.. Місячок світить і ясно…
— Дмитре, Дмитрусю, що ти, брате, говориш? — відізвався Антось, наблизившись до постелі.
— Хто то говорив? — спитав Дмитро, вхопив Антося за руку і вдивлявся в нього, не пізнаючи.
— Та то я, Антось, твій брат… Не пізнаєш мене?
— Пізнаю… Знаєш? Буде моє весілля… Я тепер багач буду… По Олюньці, даймо на те, четвертина, по Шевку все… Розумієш? Багач на ціле село… А які коні, корови!.. Я пан… Розумієш? У дворі таких коней, ні корів нема… І Олюньки нема… Лід пустив, вода велика… Місячок світить… А вітер, чортячий вітер… То дуже добре… Сокира нездала… Мотуз також нездалий… Олюнька, гайда з кіньми!.. Коновки візьми!.. Певно, тепер найліпше… Я зараз піду… Зараз піду…
Дмитро схопився з постелі і хотів іти до дверей. Антось зловив його ззаду.
— Дмитрусю, брате мій, не йди, прошу тебе!
— Чому не йти? А я піду! Тепер пора йти… Вітер такий сильний, шумить, аж страшно… Свого слова не почуєш… Вода велика… Крига несе… Тепер…
Дмитро рвався відчинити двері. Антось тримав його з усієї сили.
— Не йди, Дмитрусю, там холод…
— Саме добре… Тепер або ніколи…
— Завтра підеш, за дня…
— Дурний! За дня не можна… Люди виділи би мене… Тепер! — закричав Дмитро люто, видираючись від Антося.
Антось був сильний і таки не пустив Дмитра. Затягнув до постелі і звалив його там. Дмитро сів знов на постелі й дивився злякано у вікно.
— О, видиш?
— Що?
— Олюнька! О, як з-під криги руки простягає до мене… Ага, не порятую, ні, пропадай! Ти мені світ зав’язала… Ха-ха-ха!.. Ой, гвалту, рятуйте! Вона лізе до мене, не дайте мене! — і Дмитро став сунутися на постіль у самий куток і натягати на себе покривало.
— Таж заспокойся, Дмитре! — каже Антось, беручи його за руку.— Тут нікого нема…
— Нема?.. А Олюнька де?
— Та її вчора поховали!
— А вона чого сюди прийшла? Ага, поховали, порізали та й поховали… Закопали, а вона прийшла… О, прийшла, сидить на лаві, без ока, без вух, яка страшна… Вижени її з хати! Візьми сокиру, забий її, буду мати світ вільний… О! Лізе до мене, бере мене, бере… Рятуйте!
Дмитро вчепився з цілої сили в шию Антося, трохи його не задушив. Антось не знав, що робити. Йому здавалося, що такої ночі не витримає, а тут нікого прикликати вночі на поміч та й ніяк хворого від себе відірвати. Він насилу віддер руки Дмитра від своєї шиї і повалив його знов на постіль.
— Лежи спокійно, бо зараз покличу Олюньку, щоб тебе взяла! — погрозив Антось, хоч йому самому від того морозом повіяло за спиною.
Дмитро, як та мала дитина, котру вовком полохають, стишився на постелі і лежав спокійно.
— Чи то правда, що на тамтім світі є суд? — питає.
— Та певно, що є… Лежи тихо, бо Олюнька прийде!
Антось, спробувавши раз того способу, вживав його далі, щоб хворого заспокоїти.
— Я жодного суду не боюся… я маю маєток… і ще більше буду мати. Прошу, даймо на то… Є своє, до того четвертина по Олюньці й по Шевку все… Пая!..
Антось зміркував, що Дмитро найспокійніше говорить про маєток.
— Певно, що ти багатий, Дмитре, дуже багатий, ти пан! Своє, по Олюньці четвертина і Шевкове все…
— На Шевковім вона має доживоття.
— Має…
— Олюнька не має доживоття. Я собі пораджу з бабою. А від чого моя голова? Ополонка є… Нема ополонки, тепер добре… Лід поплив з водою, вода велика, а вітер такий сильний… Тепер добре… Я зараз іду… Тепер іду… Дмитро схопився і хотів злазити з постелі.
— Лежиш ти тихо?.. Бо Олюнька прийде!
— Не боюся її, ні, тої жаби зеленої! — кричав скажено Дмитро.— Остання її година!
Він зірвався з ліжка, але Антось знову стримав його й довго борюкався з ним.
Так було вже до півночі. Дмитро заодно марив, кричав і зривався з постелі. Відтак знемігся дуже й лежав спокійно. Тіло його було таке розжарене, що Антось не міг на ньому своєї руки вдержати.
Над ранком Дмитро застогнав тяжко, протяжно, напружився так, що аж ліжко затріщало, і перестав жити.
Костиха справила синові славний багацький похорон. По дорозі читали кілька євангелій, була відправа в церкві, але людей було на похороні дуже мало. Були Шевки, кілька шляхтичів-сусідів і ті, що хотіли добре наїстися та напитися на поминках.
Дмитра не злюбили всі й не конче хотіли за ним на цвинтар чалапкати по болоті.
