Андрій Чайковський – Олюнька

XX

Другої днини по похороні Дмитра прийшов від сторони Вибулова жандарм у Закуття. Видно було, що він дуже чогось спішив, бо перескакував калюжі болота, а сам був забризканий болотом по саму шию. Це був чоловік знайомий у Закутті, бо сам був шляхтичем з третього села.

Жандарм зайшов просто до префекта, де того дня зібралася була рада громадська.

— Добрий день, панове! Фе, як погано надворі! Така погана дорога, а я ще від учора на службі!..

— Та звичайно, в цю пору не може бути сухо,— каже префект.— Та було со­бі замовити форшпан у селі!

— О, то помогло б! Поки б ті конята з болота витягли, я в десять разів скорі­ше пішки зайшов би!

— Та сідайте, прошу.

Жандарм присів на лаві, зняв з себе капелюх, обтер хусткою з чола піт, а ка­рабін поставив у кутику.

— Ви, панове, за той час кінчіть радити, бо я з паном префектом маю нині важливу роботу в Закутті.

— О, а то що таке? — спитало разом кілька голосів.

— А за Олюньку Лукашеву! Знаєте, що з нею сталося?

— Та як не знати? Втопилася, відтак її знайшли та й поховали…

— Ба! А знаєте, хто її втопив?

— Та як не знати? — каже префект. — Комісія сказала, що сама втопилася…

— Слухайте, панове! Коли то та Олюнька пропала, чи перед йорданом, чи по йордані?

— Акурат три дні по водосвяттю… Так, так, — каже префект, — цього року не можна було на ріці воду святити, як звичайно, бо вже лід пускав. Йордань була в понеділок, а то сталося в четвер.

— А як тоді було надворі?

— Завірюха така, що страх! Вітер аж стріхи здирав та дув просто від полудня до ріки.

— А було місячно?

— От, як з-поміж хмар, — обізвався один з радних.— Часом, як хмару ві­тер зрушив, то заясніло трохи, а потому знов було млаво: але темно не було,— каже той радний.— Я того вечора вертався з торгу з міста, то добре пам’ятаю. Трохи не загинув, поки додому добрався…

Жандарм дивився далі в свій записник.

— А скажіть мені, панове, як її чоловік на ім’я?

— Таж Дмитро!

— Ну, тепер мені ясно. Дмитро утопив жінку,— каже жандарм.— Ходіть, панове, я його зараз мушу взяти.

Шляхта не могла отямитися від здивування, бо нікому таке й на гадку не прийшло. Шляхтичі дивилися один на другого перелякано, і ніхто не міг слова промовити. Щоб такий порядний і працьовитий шляхтич, як Дмитро, наважив­ся на таке злочинство… То хіба не може бути!

— Ну, ходіть, панє префекцє! — каже жандарм. Він заклав на голову капе­люх, поправив ремінні перехресники і взяв із кутка карабін.— Мені дуже пильно! Пташку я, либонь, тепер застану в гніздечку та й зараз — пацьорочки на руче­нята, щоб не полетіла… А то мені штука вдалася, буде бельобунг [похвала], бігме! — говорив зраділий жандарм.— Ходім!

Префект отямився перший.

— Ви його, панє Садловський, не візьмете.

— Смійтеся з того, я не таких велетнів та силачів брав!

— Бо ми його перед двома днями поховали.

— Бійтеся бога, то не може бути!

Жандарм подивився недовірливо на присутніх, а вони лише головами похи­тали на знак, що префект казав правду.

— Шкода моєї роботи! — каже жандарм, сідаючи на лавку.— Тепер справді нема чого спішити, можна спочити.

Він скинув капелюх, поклав на стіл і розіпняв плащ.

— А то мені,— каже,— збитка зробив! Такого мені ще не було, щоб винуватець утік з-перед носа на той світ…

Тим часом префектова поставила на стіл горілку, хліб, ковбасу і стала при­прошувати гостя. Садловський був голодний і уплітав з усієї сили.

— Та скажіть, будьте ласкаві, звідки ви про те дізналися, що то Дмитро жінку втопив?

— Як ми,— каже,— дізналися про те, що в Закутті пропала жінка, то звичай­но стали ми за тим слідкувати. Та як тут що знайти? Аж нині я був у Вибулові на патрулі. Каже мені війт, що один хворий чоловік хоче мені щось сказати.

— На що він хворий? — питаю.

— На пропасницю… Вже щось шість тижнів лежить.

— Чого там піду? — кажу.— Що я з хворими маю робити?

— Але,— каже війт,— щось дуже важне має вам сказати…

Ну, я йду. Приходжу. Чоловік лежить на постелі, такий мізерний, що тільки тінь з чоловіка, шкіра та кості

— А що мені маєте, чоловіче, сказати?

— Ой, паноньку! Бог вас надніс… Я сконати не можу, не можу таку важ­ну тайну забрати з собою до гробу…

— Що таке? Кажіть! — Зацікавився я.

— Ой, паноньку! Я видів власними очима, як якийсь чоловік у Пишнівцях жінку втопив у Дністрі… Я це видів, та мені волосся ще нині дибом стає, ко­ли згадаю, як то страшно…

Я вже мав питати, чому він того скоріше кому не сказав, але гадаю: добре, що мені першому скажеш, бо за таке в нас, видите, зараз бельобунг, а може, й бефельдерунок [підвищення в чині] на вищу шаржу, як хто схованого злочинця знайде…

— Ну, говоріть,— кажу,— як то було, лиш не брешіть…

— Ой, паноньку! Я над гробом, бог мене буде судити, якби я що збрехав хоч одним словом…

Хворий поправився на постелі і поволі говорив далі:

— То було якраз у четвер по Йордані. Я вертався з міста з торгу поза ріку. Якось забавився в місті — і мої сусіди поїхали всі. До Карлович то я поїхав з якимось чоловіком, а звідти треба було йти пішки. Хоч завірюха була стра­шенна, бо вітер такий віяв, що з ніг валив і дощем кидав, але було місячно і вид­но було дорогу. Я присів проти пишнівського Закуття за рікою під корчем, щоб трохи спочити. Вітер віяв на мене просто з села. Я чув кожний шелест у Закут­ті, кожне слово, що хто говорив. Від Закуття надігнала якась жінка пару коней, вела їх за поводи і несла на коромислі коновки. Я добре видів її, бо саме місяць вийшов з-за хмари й освітив її. Була одягнена по-шляхетськи. Як уже було недалеко від ріки, надбіг за нею якийсь шляхтич — хлоп великий і ще не старий. Жінка обернулася до нього з острахом.

— Як ти мене, Дмитре, настрашив! — каже вона.

— Чого ж мене страхаєшся? Або я вовк чи що? — каже чоловік. — Поможу тобі води начерпати…

Ішли мовчки аж над берег. Тут стали. Чоловік каже:

— Ну, веди коні, чого стала?

— Тут нема приступу,— каже жінка,— поведу там далі.

— Тут веди, тут! — закричав чоловік, та так скажено, що я собі гадав, що він здурів. В тім місці був берег стрімкий і не можна було ніяк коней провести, кінь сам тут не поліз би. Чоловік той ухопив жінку впоперек ззаду:

— Тепер тобі остання година вибила, ти, потворо! Світ ти мені зав’язала…

Я онімів з переляку. Жінка стала оборонятися, але де там! Хлописько силь­ний, як ведмідь, держав її перед собою, як у кліщах. Жінка стала проситися:

— Ой, Дмитрусю, не губи мене, не губи! Буду тебе слухати, як пес свого пана, лиш не губи мене без святої сповіді!.. Та що ж я тобі завинила?.. Дмитре! Змило­сердься надо мною!.. Боже мій, боже! Ой, рятуйте, хто в бога вірить…

— Я тебе порятую! — засичав той чоловік.— Пропадай!

— Бог би тебе скарав! Дмитре, ой Дмитре! — крикнув я з другого берега.— Що робиш, чоловіче? Не губи душі!

Але мої слова заніс вітер просто до мого власного рота. Той безбожник підніс жінку над берегом угору і бебехнув її в воду. Вона, падаючи, закричала: “Дмит­ре!” — і хотіла рятуватися, але пливуча крига вдарила її в голову, і вода її на­крила. Чоловік той покидав за нею коновки у воду, коромисло, сів на коня і погалопував до села. Я вже й не хотів за ним кричати, бо вітер не давав. Мене такий огорнув страх, волосся з’їжилося на голові, мороз пішов поза плечі. А тут чисте поле, вкрите льодом. Я став утікати щосили, аж спіткнувся через якийсь кущ і впав. Мені в голові шуміло. Мене переслідував крик тої нещасної жінки — “Дмитре!”, чув шум тої води, що під її вагою розступалася. Потому я втратив цілком пам’ять і не знаю, що діялося зі мною. Казали мені відтак, що один сусід наш вертався з міста, знайшов мене на полі, взяв на фіру і привіз додому. Я лежав без пам’яті так не знаю як довго. Тепер уже від двох тижнів тямлю все добре та все просив бога, щоб чимскоріш якому шандареві ту пригоду розказати, бо вмирати аж страшно було з такою тайною… А тепер нехай вже діється воля божа!..

— Я, розуміється, — каже жандарм, — усе собі списав та й біжу сюди, аж язик вивалив, а той лайдак уже небіжчик!

Шляхта слухала те оповідання з великою увагою.

— І хто б то був цього сподівався? — відзивається один шляхтич. — Такий працьовитий, статечний хлопець… І здавалося, що добре жили з собою, а тут…

— Та то не раз так буває,— каже Шевко, що був на раді і слухав того опові­дання.— Не раз чоловік здається таким богобоязливим, що хоч межи образи його постав, а нарешті виходить, що він давно заслужив на шибеницю… Але тут щось інше. Я того хлопця оглядав на всі боки і так помилився! Я все казав, що в нім добра шляхетська кров пливе, а то була вовча кров…

І Шевко встав, попрощався та й пішов розповісти жінці і признатися, як він непростимо помилився.