Андрій Чайковський – Олюнька

VII

По смерті Костя Полошинського відчула Костиха, що таки багато втратила, Кость заробляв річно стільки, що було чим заплатити податок, усіх поодягати та ще й дещо справити до хати. Тепер треба було обмежитися своїм господар­ством, а воно було невеличке. Трапився ще один неврожайний рік, розіллявся Дністер, і до хати Костихи стала заглядати нужда. У тій біді вдалася Костиха на пораду до свого родича Шевка.

— Біда, панє брацє,— каже Костиха.— На обійсті лиш одна корова, нічим того поля обробити, ні угноїти, а тут три роти годувати і три спини одягати… Не знаю, як перебути цей передновок.

— У мене рада готова, не знаю лише, чи ти пристанеш на неї. Дай Дмитра до мене на службу. Зле йому не буде. Я буду платити, як іншим парубкам, та й по­ле поможу обробити. У мене, слава богу, три плуги… дасться ради всьому.

— А бодай же я не дочекала свою дитину в наймити давати! — закричала Костиха.

— Коли так, то можете пухнути з голоду. Я зі своїм не накидаюся. Ти, сестру­ню, гадала, що як скривишся перед Шевком, то він тобі дасть ключ від комори? 0 ні! В мене не так. Я готов помогти, але хто хоче працювати так, як я працював, доки чого доробився. Я хотів з Дмитра зробити господаря, привчити його до роботи, бо той бабин син нічого не знає і при тобі не навчиться. За той час оброб­ляв би я ваше поле, а з заробітків, може б, дечого докупилося. Оженив би його добре, як час прийде… Ну, але як ні, то ні. Тримай його при собі, припни до за­паски, але задурно я не дам і макового зерна!

Костиха відійшла ні з чим; шкода, що така упевнена була у помочі багатого родича. Порада Шевка, щоб Дмитро йшов на службу, була для неї несподіва­ною й неможливою.

“А не діждеш ти, багачу проклятий, щоби моя дитина в тебе служила! Сам має стільки, що з рота вилазить, а мені не дасть, каже, макового зерна. А я ско­ріше піду жебрати, ніж дам своїй дитині по службах валятися…”

Коли Костиха розповідала синові розмову з Шевком і сердилася на скупого багача, Дмитро махнув рукою та й каже:

— Е, мамо, ви самі не знаєте, чого хочете. Вуйко добре говорить. Або його наймитам зле? Вбираються добре, їсти мають що, а я тут таки справді спухну з голоду. Таж не в чужого буду. А може, потрапимо так піддобритися, що вуйко мене за свого прийме?..

— Поки мого життя — не буде того! — каже Костиха.

— Е, чому би ні? Добре, що вуйко сам таке нагадав. А що би ви, мамо, сказа­ли на те, якби я так колись сидів на вуйковім? Га?

Костисі дуже сподобалася така гадка. Вона знала, що Дмитрусь розумний хлопець, то може йому й удатися, а за таке варто кілька літ послужити. Зараз таки другої днини Дмитро пішов до Шевка.

— А що там, Дмитре, може, прийшов просити мене за свата?

— Е, жартуйте собі, вуйку, здорові, а я прийшов в інтересі, в тім, що ви вчора з мамою говорили.

Дмитро стояв коло порога, м’яв шапку в руках і дивився в землю, хіба часом глипнув спідлоба на вуйка.

— Та чи одно я говорив, а люди не хотіли слухати? — сказав Шевко. —Що ж будемо більше про те говорити? Твоя мати й чути не хоче, щоб її пестій служив, а я іншої ради не знаю.

— Не дивуйтеся мамі! Вони хотіли б найліпше, та чогось того не розуміють, що я дома не висиджу нічого. Я, знов, міркую, що ліпше заробити у свого, ніж іти до двора під вокоманову нагайку. А як не стане хліба, то таки треба піти…

— Видно, Дмитре, що ти розумніший від матері, але ти ще не маєш літ, мусиш так робити, як вона каже.

— Та вже й мама годяться на те, щоб я пішов до вуйка на службу. Воно так найліпше. Я ще жодної роботи не знаю, я й коло коней не був ніколи,— який же з мене господар буде?

— Певно, на запічку не навчишся нічого. Ну, добре! Іди, заклич маму та зго­димося таки зараз.

Дмитро своєю бесідою прихилив до себе вуйка цілком.

— Видко, що в нього чиста шляхетська кров! — сказав Шевко до жінки.— Будуть з нього люди, як буде добре вестися…

Дмитро прибіг до хати.

— Мамуню, ходіть до вуйка, кличе. Тільки не проговоріться де з чим заба­гато. Я його, либонь, уже геть піддобрив для себе.

Костиха накинула на плечі хустину й пішла до Шевка.

— Ну і що ж, сестро? Дасте Дмитра до мене? Він каже, що дасте.

— Певно, що дам. Боженьку мій, сліди ваші буду цілувати, брацє мій со­лодкий! Вчора здавалося мені інакше, але вночі, як розважила все добре, поба­чила я, що ви добре радите. Що ж буде дома робити, як нема що їсти!

— А що ж хочете на рік? — спитав Шевко.

— Що ваша ласка… Як я сміла би годитися?

— Я вашої ласки не потребую й задарма нічого не хочу. Дмитрові заплачу так, як бере в мене молодший парубок, а крім того, оброблю ґрунтець та звезу хліб, бо самі не дасте собі ради.

Умова була корисна. Шевко тримав двох парубків, дві дівки й погонича-хлопця, а Дмитро мав прибути шостий. У Шевка було дванадцятеро коней, шість корів і вісім штук ялівника — одним словом, помітне господарство.

Умову прибили, і Шевко послав за могоричем. Дмитро став у свого вуйка Шевка за наймита. Він відпровадив маму до перелазу й каже до неї стиха:

— Мамуню, не майте навіть надії, щоб я вам коли бодай шматок хліба дав без відомості вуйка… Я вуйка знаю — він дуже скупий, а око має, як яструб… Якби що зміркував, вилетів би я, як з фузії [рушниці], а тоді все пропало!

Костиха аж здивувалася, що її Дмитро такий розумний.

— Ото головонька! — каже.— Не бійся, дитино, не буду тебе ніколи ні про що просити.

Дмитро, оставшись у вуйка, взявся щиро до праці, а що був хлопець силь­ний і розумний, то швидко вивчився господарської роботи. Крім свого госпо­дарства, мав Шевко другий інтерес, на котрім заробляв немалі гроші. Він най­мав у сусіднім селі в дідича величезні сіножаті над Дністром за половину сіна й отави, то значить: обробляв усе своїм коштом і половину сіна звозив дідиче­ві, а другу брав собі. Одну частину того сіна продавав ліверантам [заготовлювачам] для війська, а решту згодовував коням. Скуповував по ярмарках восени хлопські збідовані коні, годував добре через зиму сіном і вівсом, навесні повивозив ними весь гній на поле, а відтак виводив підпасених і вигладжених на ярмарок. На тім інте­ресі Шевко ніколи не тратив. Він заробляв, звичайно, вдвоє стільки на конях, що вартий був овес та сіно, і крім того, мав іще стільки гною, щоб угноїти п’ятде­сят моргів поля. Она не продавав ніколи скоріше, аж по нових сінокосах. На тім також добре виходило. Трапився деколи сльотний рік, що сіно не вдалося зі­брати, а він не тільки мав чим вигодувати худобу, як звичайно, але ще решту добре продав.

До такого-то господарства увійшов Дмитро. Взявся до ціпа, до коней, до-різа­ка, а крім того, пряв вечорами прядиво, що Шевкова давала всій челяді. Хто скоріше віддав свою пайку, міг відтак робити що хотів. Дмитро, звичайно, був перший, що віддавав своє прядиво.

Вуйко був дуже задоволений Дмитром, ніколи його не сварив, а навпаки, ставив його іншим за приклад.

— Видно, що в ньому добра шляхетська кров! — повторяв заодно, як остали­ся обоє з жінкою.

Прийшла весна, а з нею інша робота. Дмитро по кількох вуйкових лекціях навчився орати й сіяти.

Коли земля зазеленіла, почали люди виганяти коні на нічліг. Це починався новий період для парубків — то була, звичайно, тільки парубоцька робота. Ді­ти пасли худобу за дня, парубки коней — вночі.

А ті нічліги були для парубків повні поезії та приманливості. Вони умовля­лися ще за дня, в котру сторону поїдуть, а як смерклося, вечеряв кожний ско­ріше, брав сінник і кожух, сідав на коня і спішив на визначене місце. Тоді починався в селі рух, перегукування, свисти та співи. Коли вже всі зібралися, їхали цілою ватагою на визначене місце на нічліг. Дехто брав з собою пса.

Приїхавши на пасовище, парубки путали коней, розкладали вогонь з сухого бадилля, хворосту і торфових купинок, котрих понад Дністром багато. Коли вже вогонь палахкотів, найстарший з парубків призначав по двох тримати варту. Варта змінювалася більш-менш через дві години, але, розуміється, навгад, бо го­динників у них не було. Парубки сиділи при вогні, лежали на сінниках, курили люльки й розповідали собі всячину — страховину і смішне, заводили пісень, бо­ролися, пробуючи свою силу, й показували різні штуки, поки не зачав один за другим засинати. Оставалося двоє вартових; тим невільно було спати. Варта була тут дуже потрібна. Правда, не треба було боятися, що коні попутані далеко розійдуться, але сюди забігали вовки й заходили злодії — конокради, котрих було чого боятися. Тут був для вовків і конокрадів дуже вигідний терен, було де сховатися. Парубки-сторожі брали в руки грубі палиці або залізні вила, сір­ники і скручений та смолою облитий віхоть соломи. Так озброєні, ходили довко­ла коней, що паслися.

З такими нічліжниками ішов і Дмитро та ще другий парубок Шевка.

Ніч була темна й холодна, а хоч зорі блимали на небі, то таки небагато було від них світла. У повітрі був великий гамір. Це нічні птахи розпочали свої співи. Тут пітьпілітькала перепелиця, там деркав деркач, а там десь далеко, в болоті, погукував гук. Мимо хаосу тонів зливався весь цей гамір в одну гармонійну ці­лість.

На Дмитра випала черга нести варту до півночі, то значить тоді, як косарі стануть на півнеба. Дмитро не привик був іще спати надворі в таку холодну пору. Він натягав на себе кожушину, корчився, але таки його морозило, і він не міг заснути. Аж як заліз у сінник з сіном і накрився кожухом, заснув трохи.

Коли його збудили на варту, він узяв від свого попередника палицю й солому та став скоро ходити коло коней, щоб так зігрітися.

Нараз спостеріг Дмитро, що одна пара коней відійшла чогось задалеко, над самий берег Дністра, і тут трохи задовго стояла, не рухаючись з місця. Йому видалося це підозрілим, тож сіпнув товариша за рукав, присів до землі і став йому показувати рукою те, що сам спостеріг. Обидва порадилися й хиль­цем поза бадилля побігли до Дністра, трохи далі від того місця, де стояли ко­ні. Берег Дністра був тут стрімкий. Вони спустилися вниз і стали тихесенько, щоб не робити шелесту, ступати вперед, не доторкаючись верболозів, що росли нижче. Зрівнявшися з кіньми, вони присіли під берегом, затаїли подих і стали пильно наслухувати. Виразно почули пиляння заліза напилком. Парубок, що був з Дмитром, висунув обережно голову над берег, зараз сховався назад і прошептав Дмитрові на вухо:

— Злодій!

Дмитро затиснув ліпше шапку на голову й поправив на собі ремінь. У ньому заграла молода кров, а що був сильний, то хотів попробувати своєї сили.

— Ану, Степане, разом! Візьмемо його…

— А як штрикне ножем? — каже Степан.— Може б закликати інших?

— Поки закличеш інших, злодій пропиляє путо, сяде на коня, та й усе про­пало!

— То може б його лише наполохати… може б пішов до чорта!

— О ні, я його не пущу! Він прийшов би ще другий раз, а як попаде раз у наші руки, то йому відхочеться красти. Помагай мені, Степане, а якось то буде…

Слова ті шептали на вухо. Відтак обидва одночасно видряпалися на берег і в одну мить стали над конокрадом.

— А що ти тут ворожиш, свату? — крикнув Дмитро. Він був схвильований, серце билося сильно, кров так гуляла в ньому, що аж у горлі давило.

Злодій обернув голову в той бік, та як побачив над собою двох людей, зірвав­ся на ноги, вхопив залізні вила в руки і став в оборонній позиції.

— Як тобі життя миле, утікай, бо вб’ю! — каже до парубків. Степанові видався цей хлоп велетнем, то й перелякався його постави й хотів утікати. Та Дмитро як оком змигнути прискочив як кіт до злодія і схопив його сильно впоперек. Злодій не міг ще отямитися від такого нападу, якого не спо­дівався,— тим більше, що вночі не міг пізнати, з ким має справу. Тепер, як поба­чив, що це молодий хлопець, заскреготав зубами з люті, схопив одною рукою Дмитра за горло, а другою бив кулаком по голові. Вила випали йому з рук. Дмитро притиснув бородою руку злодія до своїх грудей, і злодій не міг його га­разд піймати за горло… Степан, як побачив, в якій небезпеці Дмитро, прискочив ззаду до злодія, вхопив його за карк і вп’ялився всіма пальцями йому в шию. Злодій копав позад себе ногами, але Степан не зважав на те — повис злодієві на шиї, заліз йому на плечі і, як тигр, душив так довго, аж конокрадові заперло дух… Той без пам’яті повалився на землю.

— Степане, давай мотуза або ременя! — просичав Дмитро.

Степан розперезався, а поки злодій прийшов до пам’яті, мав уже руки позад себе так цупко зв’язані, що не міг ними поворухнути.

Тепер оба зітхнули з утоми і стали кликати товаришів.

— Гоп-гоп! Сюди, хлопці, сюди! Конокрад є, го-гоп!

При ватрі зчинився галас. Усі посхоплювалися зі сну, кожний брав у руки що попало, й бігли всі туди, звідки доходив голос. Злодій лежав нібито спокійно, але йому вдалося стягнути ремінь з одної руки, а в тій хвилі, коли всі прибігли, мав уже обі руки вільні і став на ноги. Однак уже те було трохи запізно. Паруб­ки кинулися гуртом на злодія і, хоч він оборонявся руками, ногами й зубами, пе­ремогли його та зв’язали посторонками.

— А то, пташечко, попалась ти в клітку,— каже Левонко.— Побачимо, чи гарно вмієш співати…

За тим словом приклякнув коло злодія, закрутив собі коло пальця його довгий вус і потягнув так сильно, що злодій запишав, як скажений.

— Ану, хлопці, вгадайте, яка птиця? Шпак чи жайворонок? Гадайте вго­лос!

— Шпак, шпак! — закричали парубки.

— Ей, не вгадали! — каже Левонко і знов закрутив вуса.

Злодій знову зачав пищати з болю.

— Ви знаєте, хлопці, що то є! То є такий соловей, що кобилу душить… Всі зареготали.

— Тепер його до вогню! — скомандував Левонко.— Нехай зогріється, бід­няка… Ніч така зимна, а він, певно, не спав цеї ночі…

Поки закричали всі на злодія “вставай!” — кожний добряче ударив його чим мав.

Злодій ледве підвівся на ноги. Два парубки взяли його під руки й серед на­смішок та штовханців привели до ватри. Тут докинули бадилля. Полум’я спа­лахнуло і освітило цілу постать злодія. Був це хлописько височенний, пле­чистий, з довгим волоссям і довгими вусами. Він був без шапки, в старій ко­жушині й у високих угнівських чоботях.

— Ви всі не знаєте, що то за птиця, й ти, Левонку, не вгадав… Таж це Шу-мило з Топорівців! — каже один із парубків, приглядаючись до злодія.

— То ж бігме Шумило! — закричали всі парубки.— А ти, сусіде, чого сюди зайшов до наших коней? Чекай, небоже, справимо тобі весілля…

— Насамперед треба його порядно випарити, щоб пам’ятав шляхетську ру­ку… Нуте! На диван з ним! — каже Левонко.— Кожний дасть йому по палиці, а Дмитро і Степан — по дві, бо вони найбільше потрудилися.

В одну мить Шумило лежав на землі. Він навіть не боронився, бо знав, що сам нічого не вдіє, а ще більше роздражнить хлопців. Екзекуція була виконана бездоганно.

— Ба, хлопці, а ми ще не знаємо, до чиїх коней він брався… Ану-но, Дмитре, побіжи подивися і позбирай там його начиння… А візьми світло з собою.

Дмитро побіг щосили над Дністер, на те місце, де здибали злодія. За ним пі­шов Степан. Переконалися, що коні, коло котрих Шумило господарював, були таки Шевкові. Хлопці засвітили смолоскип і знайшли в траві напилок і залізні вила. Забрали “начиння”, як казав Левонко, та принесли до вогню.

— Ану, зревізуймо його тепер! Може, ще що знайдемо… Перетрясли Шумилові кишені і стягнули з нього чоботи. За халявою був ще один напилок і два ключі — один такий, яким селяни замикають кінські пута, а другий від хатнього замка.

— От зараз пізнати доброго майстра! — каже Левонко. — Він не піде позича­ти ключів у сусіда…

З кишені вийняли тютюн з капшуком, люльку і трохи грошей з калиткою.

Шумило пішов на хитрощі.

— От, паничі,— каже,— що вам з того прийде, що будете мене тримати… Ліпше заберіть собі все, що знайшли, а мене пустіть… я бігме не доторкнуся більше до ваших коней!