Жила бідна стара. Сім років мріяла нещасна поїсти фасолевої зупки, та все їй не вдавалося. Роздобуде фасолю, немає цибулі, роздобуде цибулю, немає олії, роздобуде олію, немає води: пересох у спеку струмок. Недарма кажуть: «Задумав бідняк весілля справляти, та музикантів не знайде».
Але якось вона всім запаслася. Насипала в глиняний горщик фасолі і пішла до струмка її помити. А в цей час до берега під’їхав молодий королевич, коня свого напоїти. Побачив кінь горщик із фасолею, злякався, заіржав і не став пити з струмка. Розгнівався королевич, штовхнув ногою горщик, і фасоля попливла за водою. Не витерпіла нещасна стара і закричала:
— От ти який недобрий!.. Так знай же: як я сім років мріяла фасолевої зупки поїсти, так і ти сім років шукатимеш Анфусу з золотим волоссям, довгими косами.
А королевич якраз одружитися задумав, та нареченої до душі не було. Схопився на коня і помчав шукати Анфусу з золотим волоссям, довгими косами. Куди не приїде, питає, чи тут живе красуня Анфуса із золотим волоссям, довгими косами. Але скрізь йому відповідають, що й вухами не чули і очима не бачили.
Приїхав якось королевич у глухе-преглухе село, що стояло на самому краю світу, і питає:
— Чи тут живе Анфуса із золотим волоссям, довгими косами?
І раптом чує у відповідь:
— Тут. Ось у тому будинку.
Під’їхав королевич, дивиться: вікно високо, а дверей нема. Як у будинок потрапити? Побачив він неподалік високу сосну і виліз на неї. Раптом бачить: іде відьма. Підходить до будинку і кричить сердито:
— Анфуса із золотим волоссям, довгими косами, виглянь у віконце. Де твоя краса, довга коса?
З’явилася у вікні дівчина незвичайної краси, довгу косу свою золоту звісила, і залізла по ній відьма в будинок. Поїла, попила і знову вниз спустилася.
Як тільки вона зникла, зліз королевич із сосни, підійшов до вікна і почав гукати:
— Анфуса із золотим волоссям, довгими косами, виглянь у віконце. Де твоя краса, довга коса?
Почула Анфуса, підійшла до віконця, косу спустила, і королевич заліз по ній у будинок.
Сподобалася йому дівчина, і вирішив він на ній одружитися. А вона каже:
— Я не проти. Але треба тобі поки що сховатися. А то повернеться моя мачуха і з’їсть тебе.
Загорнула Анфуса королевича в ковдру і замкнула у велику скриню. Потім прибрала в хаті, підлогу вимила, щоб людиною не пахло.
Коли стало смеркати, повернулася мачуха і давай принюхуватись.
— Щось,— каже,— людиною пахне! А падчерка їй відповідає:
— Ти, мабуть, серед людей була, ось тобі й здається. На світанку пішла відьма, а Анфуса відімкнула скриню і випустила королевича. Почали вони думати та гадати, як їм втекти від відьми. У хаті і стільці, і стіл, і ложки, і миски — все вміло говорити. І для того, щоб Анфусу з королевичем ніхто не видав, зав’язали вони всім роти і швидше геть втікати.
Тільки вони зникли, з’явилася стара відьма і давай кричати:
— Анфуса із золотим волоссям, довгими косами, виглянь у віконце. Де твоя краса, довга коса?
Ніхто їй не відповів.
Набридло відьмі чекати, випустила вона свої довгі пазурі і видерлася по стіні в будинок.
А в хаті тиша: роти у всіх зав’язані. Тільки про ступку забула Анфуса. Відкрила ступка рота і каже:
— Прийшов сюди вчора королевич, а сьогодні разом з ним втекла Анфуса.
Розлютилася відьма. Кинулася на стайню, де ведмедиця стояла, осідлала її — і в погоню. Скакала, скакала, майже наздогнала втікачів.
Бачить королевич, що справа погана, спіймав молодого оленя, який пасся поблизу, скочив на нього, посадив поперед себе Анфусу, і помчали вони що духу. Наздогнала їх відьма, вчепилася оленю в хвіст, але лишився він у неї в руках, а олень помчав далі. Згадала тут Анфуса, що має з собою гребінь, і кинула його за спину. Виріс позаду цілий ліс із колючого чагарника. Довго пробиралася крізь нього відьма на ведмедиці, подряпалася вся. Але все-таки вибралася на узлісся і пустилася щосили. Ось-ось знову наздожене втікачку з королевичем.
Побачила Анфуса, що мачуха близько, кинула позаду рушник — розлилося широке море. І довелося відьмі на човні через нього переправлятися. Знялася раптово буря, перевернула човен і потонула відьма разом зі своєю ведмедицею.
А королевич з Анфусою благополучно дістався свого будинку. Зіграли вони веселе весілля і почали жити-поживати. І я в них на весіллі був. Кинули і мені кістку. Взяв я її і поплентався додому. Ішов через річку, а жаби під мостом кричать:
– Ква, ква!
Злякався я і жбурнув їм кістку. А потрапив нею ненароком у ногу мого сусіда, Аргириса. З того часу став він кульгавим на ліву ногу. Якщо не вірите мені, подивіться самі.
