I
У селі Вербівці живе чоловік із жінкою, може, хто знає, Михайло Панасенко. Такий він із себе: височенький, сухорлявенький. Богомільний там він такий. Як зачув дзвін, так він і в церкві тобі. За парубоцтва служив у хазяїна грамотного, грамоти вивчивсь: читає письмо святе, житія. Жінка в його нижченька за його, тільки огрядніша якась, Палажкою звуть. Живуть страх не в миру! Гостра, невпокійна Палажка таки й ненавидить Михайла. Якийсь уже він поважний дуже: ні похихотіти з ним, ні попустувать. А сама нечепурна удалась. То колосків у полі після неї зостається багато, то бур’яну на грядках; хата часто не заметена в неї, на лаві наляпано.
— Чепурнішою буть треба! — іноді їй скаже Михайло.
— Кнюх поганий, монах! — вона зразу на його.
Михайло:
— Безсовісна, гріх мій великий, скушеніе!..
Ото в його лайка така.
Вона йому — дулю або ухопить палюгу та палюгою його.
Так і живуть. А побрались, — кажи ти! Хоча так і брались вони… Палажка десь аж у якономії у Потіпаки служила, і зроду-звіку вони вперше побачились, як Михайло уже з паляницею до неї прийшов.
Ще любить справки Палажка, а тут і їсти нічого: поля з півдесятинки всього; така люта усе.
II
Була у їх донька, Оленкою звали. Як опеньочок, ще невеличке було, а там таке: оце як Палажка що робить, пряде абощо, було, то Оленка торкає пальчиком роботу її та:
— А як воно це?! А з чого воно?
Букварець купив їй Михайло, зробив їй указочку; прийде зима, єсть вільний час, Михайло:
— Ану, Оленко, грамоти вчитися, ану грамоти…
Оленка, таке манюсюсіньке, в сорочечці, чорнявенька, як і батько, пальчик у рот, сідає:
— Це «а», а це «б», — читає за батьком.
А ранок, вечір настане, Михайло:
— Ану, Оленко, бозі молиться, ану бозі… Бозя папки дасть, здоров’ячка дасть.
Стає опеньочок, молиться за татом. Таке втішненьке. Тільки часто плаче було. Матері боїться було, як люта вона. Таке вже раде, як коли тихо у їх. Залізе за стіл було, візьме савтир батьків абощо, та й давай:
— Господи помилуй, алілуя! — хоч там і не те стоїть, читає, та ще з протягом, як батько.
На улицю до дітвори Оленка не ходить було. Батько: «Грішка, Оленко, на улицю: бозя битиме». Слухає.
А надокучить їй дома сидіти, до дідуся Гната було побіжить, батька Михайлового. Дідусь цей, як ще Оленка вчилась на ногу спинаться, жив при Михайлові, було водить Оленку по хаті, а зараз — при Василеві, старшому синові, що поруч з Михайлом і живе, в одстроєній хаті. Не вжив у Михайла старий через Палажку, що й до його сувора була і добрим словом не обізветься ніколи було. Бігає до дідуся Оленка було. Дідусь було по головці погладить її, гостинчика дасть їй якого, яблучко абощо. З Сергійком подружила Оленка. А Сергійко — Василів хлопчик, трохи старшенький од неї. Дідусь було з кисличок дубових чорнило їм робить, соломинкою писати бублички вчить їх було. Був грамотненький.
Підбільшала Оленка. Оддав Михайло в школу її. Страх охоча до вчення була! Одно вона нишпорить щось, одно вона вчиться собі.
Була вже у третій групі вона. Після великодня їй малось вчення кінчать. І тут у піст яка несподіванка трапилась їй.
Їхав через Вербівку у школу второкласну, що єсть біля Вербівки у селі одному, наблюдатель єпархіальний над школами церковними протоієрей Полієвкт Сохановський. Заїхав і у вербівську церковноприходську школу, де вчилась Оленка. Спереду сиділа вона, така: в керсетині черкесиновій, платочку біленькому, бліденька, а дивиться так допитливо. Отець Платін, сельський батюшка, показав на неї отцю Полієвктові.
— Оце, — каже, — й вона, що вчиться на всі ці села найкраще.
Отець Полієвкт, товстенький, руденький:
— Ану, дівчинко, прочитай мені молитву господню, — до неї.
Почервоніла Оленка, а проте не злякалась. Встала, прочитала йому. Похвалив, далі:
— А як, дівчинко, по-руському буде: «хлеб наш насущный даждь нам днесь?»
Одрубала йому: так і так, каже. Спитав її ще про Адама щось, якусь задачку напам’ять задав, і це одрубала.
Він:
— Так. Тепер скажи мені, дівчинко, хочеш ще й далі вчиться?
Вона:
— Хо-о-чу, — так з протягом.
Отець Полієвкт:
— Гаразд. Підготовся ж ще за літо трохи, ходи ось до батюшки, а там ми одішлем тебе в більшу школу, ніж ця… на стипендію, що єсть на нашу єпархію: учиться на шкільний кошт, розумієш?
Так радісно всміхнулась Оленка, засоромилась та й оченята вниз поставила.
Ходила літом до батюшки. Він показував їй, як готовиться треба. Вона дітей йому поглядить, се-те, і така: читає, читає оце та:
— Коли б уже швидче одіслали мене в школу ту більшу, — до батюшки було, — які воно книги там і чому воно вчаться там?
Або мовчить-мовчить та й усміхнеться оце:
— А якою я, — каже, — буду тоді?
III
Під осінь одіслали Оленку і в школу у ту, аж у Великоросію десь. А школа та… второкласна, кажуть, та й церковно-учительська там. В одному вони й домі, кажуть.
Присилає Оленка додому письмо незабаром. «Как я рада! — пише, по-руському, звісно, пише, — прийомний екзамен здала! Татусю, мамусю!.. Вивчусь, — знатиму й я вже тоді, як і вчитель. Тоді й мене настановлять учителькою. Книг, картин тоді накуплю, наставлю по вікнах квіток, питиму чай і вас напою. Та тепер уже мене і балакать по-панському учать і вбрання мені панське дали. Та зразу, як приїхала я, то так тут і обступили мене, розглядають: у віщо вдіта, та як балакаю, слухають. Та я боюсь-боюсь, а вони: «хахлушечка», кажуть. Та яка школа велика! Так луна по їй і іде. Та все у їй так і блищить: і поміст, і лутки. Та й церква в школі, і живем у школі, та все самі школярки, а школярів, як у вербівській школі, й нема. Та в коридорі й гуляємо. А глянь у вікно, який город здоровий, страх!»
На літо, в кінці весни, приїжджає додому Оленка. Платтячко синеньке на їй, попередничок, ботики. А личенько вимите, біле таке. Радіє, цілується, сюди-туди роздивляється. Побігла в садочок, до квіточок припадає, зазирає до кущиків. А знов убігла в хату, вхопила корзиночку, що привезла з собою, вийняла яєчко якесь позолочене, сестричці маненькій, Парасі, дає.
— На різдвяні святки це там, — каже, — ялинка була: свічечок-свічечок на їй, — каже, — та цяцьок.
Сахарцю дістала, дає:
— Наоставляла, — каже, — од пайки.
Книжечку синеньку дістала, на стіл положила:
— «Тарас Бульба», — каже, — шкільний подарок.
Тетрадки повиймала, показує:
— Чистописання це, — каже, — а це ось диктовка… — щебече. Тільки вже багато слів руських вживає, яких і не второпають батько та мати.
Побігла й до дядька Василя. Дідуся Гната не було вже тоді: помер минуле ще літо. Сходила до батюшки. А діждала неділі, до церкви пішла.
Почали гомоніть по селу:
— Так от, — кажуть, — щастя Михайлові: так тобі ні з сього ні з того у пани дочку увезеть.
Всміхається Михайло. А Палажка, там хвастуха така, не чує вже й ніг під собою.
— Тепер ти, Оленко, не знайся з простими дівчатами. Дійдеш навук, заміж підеш за пана: хату з цегли поставим, залізом покриєм; — почала до Оленки. А до Михайла:
— Моя донечка вчиться онде, а я в запасці буду ходить!.. Справ спідницю мені!
IV
Приїжджає було й щоліта додому Оленка. Сумне тільки життя їй було. Їство: борщ, хоч видивись, картопелька, цибуля, часник, що аж хата провонялася цим. А хата така кривобока, старенька, і так тісно, поночі в їй. А неспокій у хаті? Неспокій ще побільшав. За вгород гризти почала батька мати. А чого за вгород?
Дід Гнат, батько Василів та Михайлів, помер у Василя. Що у Василя йому спокійніше, ніж у Михайла, жилось, що Оришка, жінка Василева, людина кращої вдачі, до його ласкавіша була, ніж Палажка, він, умираючи, сказав Василеві взяти города його більше проти Михайла на сажень ушир, Михайлові ж сказав не перечить цьому. Поховали батька брати, худібчиною стали ділитися. Жалкенько було Михайлові попускать братові більше города, та така батькова воля — попустив.
— І сякий, і такий, — почала на Михайла Палажка, — таке вбожество дома, а ти попустив!.. Батько сказав та й умер: і не попускать можна б було, сі та ті б попускали тебе.
Почала й на Василя й сім’ю його ворогувать та злиться Палажка.
— Підлізли сякі-такі до старого,— почала думать про їх, почала бабам хвалиться на улиці, — підлизалися до його, що він їм так сказав города узять.
Перестала до їх і в хату ходить. Хоча вона й так рідко ходила до їх: не любила Михайла, не любила і родичів його. Стала заборонять і Оленці ходить до їх.
— Не ходи, — було каже їй, — нехай підлизи, вороги мої не втішаються тобою, баришенькою моєю.
Та дарма ці балачки Оленці були. Підлизування сім’ї дядькової до дідуся не бачила вона, а просто догляд до його людський. Ходить було: до дядини Оришки, до Сергія, Сергійка колишнього. Дядина поважніша, ніж мати, така невеличка, балакуча, се-те їй розкаже було, де що чула абощо. А дядині Оленка було про город, де вчиться, розказує.
— Все таке у йому… електричество, — каже, — і світять, і бігають ним. Ну й люде, — дивується було, — до чого дійшли!
А Сергій теж у второкласній учився тоді. З ним і про грамоту можна було побалакати Оленці.
— Що то та грамота, вчення! — було йому каже Оленка. — Вчені люди розумні такі. Хоч, — каже, — і ті вчительки, що там учать нас! Такі любі, тихі та знають багато всього: балакать тобі про віщо як стане котра, слухай тільки. Аж млосно стане тобі, як їх прирівняти до себе, настільки освіченіші вони. Та по квартирах у їх так гарно: грає музика, книги, картини, пахне духами, просторо, світло. Так і піде мороз по тобі, як на їх життя глянеш і домашнє своє пригадаєш.
Страх як бажала Оленка і собі дійти такого життя, дійти такої освіти, як ті вчительки. З книгами й не розлучається ніколи було. Нігде їх брать було у своєму селі, у Степурівку ходила, сусіднє село. Там у старенькому панському домикові була народна книгарня. Стара пані книгаркою. Бере було у неї Оленка засмальцьовані, порвані книги, читає у садочку у себе на столику. Та такою до книг була і в школі вона. Заїхала раз було до неї її шкільна подруга звідкільсь. Розказувала про неї Михайлові.
— Там, — каже, — така Оленка ота: вивчить урок, сідає за книгу, яку з шкільної книгарні взяла. І вечора для читання їй мало, а й серед ночі читає вона. Оце як поснуть уже всі учениці, то вона встане потихеньку-потихеньку, бо забороняється це, лампу підкрутить, читає.
