VII
Незабаром знов побачила Оленка Грищенка в Сергія. Дивиться на його з-за городини.
«Тоді я гаразд і не роздивилась на його, — думає, — а він такий… про читання зразу почав».
І пішла б, може, до його, як знакома уже, мати ж… сидить біля хати, лущить насіння. А Оленка в Сергія, в дядини, крадькома вже бувала. Та й Грищенко… хто його зна, якої тепер думки про неї, що тоді її так осоромила мати. Щоб хоч не дивиться на його, не чути його голосу, пішла Оленка на вигін!
Вигін за садком зразу, високий, крутий. Тут і там по йому коні пасуться, телята щипають травичку, вітряки стоять. А внизу село лежить, таке кучеряве. Кучері топольові, срібненькі, підіймаються вгору; інші, чорні, позвисали над клунями; ще інші, вишневі, сливові, повивають хати. А церква, наче зіронька в небі, сяє-сяє в гущавині. Убік попід вигоном долина побігла. По той бік долини гай зеленіє, то в долину збігає, то в поле вискакує, що жовтіє проти сонця за ним. А там далечінь… синіють гаї.
«Боже мій! — думає Оленка. — Чого я сама? Потішиться ні з ким красою цією».
Щось забалакало ззаду. Оглянулась, — Сергій і… Грищенко за нею ідуть. Затьохкало в неї. Чубок на голові погляділа, що визирав з-під платочка, на плаття голубе подивилась собі, припинила ходу. Привітались.
— Яка краса унизу! — Оленка до Грищенка.
— А що, вас не били у хаті тоді? — він до неї. Всміхнулась Оленка й нічого. Стало ніяково їй. Сергій це помітив, про друге почав:
— Читав я в газеті, — каже, — що в селі одному хлопці й дівчата прості спектакль дали. Порядкували вчитель та дяк. Да якби і в нас таке встроїть, та ще й прибуток призначити на яку ціль корисну!
Оленка зирк-зирк на Грищенка, ніби питала його, що він скаже на це.
Грищенко, мабуть, думав, що Оленка на вбрання позирає йому: поглядів комірець отюжений, висунув трохи з-під тужурки його, кахикнув та:
— Інтересний, — каже, — з степурівським дяком спектакль був учора у нас. І то ж чорт рябий! Новісінькі карти були у мене, і він… — Грищенко зареготів, — і він чисто порвав.
— За віщо? — всміхнувся Сергій.
— П’ять рублів я виграв у його. Я вже казав йому: не вмієш — не сідай, а він… хе-хе!
«Карти на умі в його!» — подумала Оленка про Грищенка. Глянула на його: такий повний, червоний, в’язи товсті. «Зовсім і обличчям не схожий на того, про якого я читала», — подумала.
Сергій глянув на сонце та:
— Інтересно б оце подивиться на сонце в скло закоптіле.
Оленка:
— І то ж тіло величезне таке! А проте… потухне колись.
Грищенко:
— А он чорногуз який ходить! — карлючкою за вітряк показав. — От якби рушниця оце!.. Чудасія!.. Як я уцілив нею раз був ворону, так і пішла з тополі перекидя.
«А нащо уцілив, спитать би тебе?» — подумала Оленка.
Довгенько ходили по вигону. Грищенко й до дяка степурівського ще вернувсь, розказував, як той п’є горілку та як на голові вміє ходить. — Інтересно, — каже. Оленка більш мовчала.
«Хай… — було думає, гуляючи з Грищенком, — кончу школу, далі одчиняться двері мені… невже не зустріну тоді його… любого, з душею».
VIII
Палажка тим часом все частіш і частіш загризалась з Оришкою. Після того, як її Оришка назвала помийницею, вона як помітить, що Оленка у неї була, так їй і зробить шкоду яку. Іде поз грань, соняшник зломить Оришці або переб’є ногу курчаті її, як піде до неї, Палажки.
Лютувала на Оришку Палажка і все дужче злилась і на те, що у неї, «ворога» такого, город більший. Почала все частіш дорікать ним Михайлові. Солі нема, борщу нічим затовкувать, так на язиці й огород у Палажки.
— Підлізли сякі-такі до старого, а ти попустив їм! — гримає на Михайла. — Хоч би це який кущ картоплі продать з тії смужечки, що оддав їм, і то б же яка це запомога була!
Вийде з хати Михайло, перед очима і смужечка та.
«Справді, — почав думать він, — нащо попустив? Хоча… батькове ж слово… і не попускать не можна було… «Чти отця», — в писанії сказано. Це… це все Василь та Оришка тут винні. Підлізли під старого, мовляла Палажка, так воно й є! Бо й справді: чим я од Василя гірший у батька? За віщо Василеві більш огорода од батька? За те, що батько жив при йому? Так і при мені раніш жив! Нехай Палажка, може, чим і не догодила йому, так… у якій же я тут вині?! Підлізли під батька і все тут».
Так почав думать Михайло, і вже й сам на Василя та Оришку злитись почав. Уже й бувать у їх перестав. А робить їм шкоду Палажка, він і не спиняє її. Іноді й сам ще як захватить їх кури з свого города, то аж сторчголов летять.
Лайка, сварка і в хаті й надворі.
«Бідність — і зло через те, — думає Оленка було. — Хай… — було розважає себе, — кончу вчення, матиму місце, буду запомагать батькові, матері, може, хоч трохи утихне гризня».
Зіставалось Оленці, щоб уже кончить школу, год один ще повчиться. Діждала кінця літа, поїхала.
