IX
Перед тройцею приходить од Оленки одкритка, пише: «Кончила з нагородою — євангелією в червоному бархаті, оправі золотій. Тоді-то за мною на станцію виїдьте».
Прийшов час і їхать. Запріг Михайло конячку, поїхав. Весело їхалось. Незчувсь, коли і в Гайдарях опинивсь, а двадцять же верст, велике село. Виїхать з його, і станція зразу.
Розвиднялося саме. Осокори в садочку, неначе намальовані, стоять на побілілому небі, а водокачка стоїть сувора така.
Немає ще поїзда. Самі грузові вагони збоку стоять. Світиться в декількох вікнах. Телеграфіст в одному сидить, куняє. А біля кущів стрижених хропе хтось на клунках. Десь панок у брилику взявсь, походжає. Надворі все світліше стає.
— А дозвольте спитать вас… — до панка до того Михайло, — чи швидко вже поїзд?
Панок:
— А тобі ж куди, на заробітки кудись?
Всміхнувся Михайло:
— Ні, дочку виглядаю з школи.
Зупинився панок: — Як то з школи?
Підійшов до його Михайло:
— Училася з панськими дітьми.
Дивиться панок то на сіру свиту Михайлову, то на зашкарублі чоботи йому. Всміхається Михайло. Походжає панок, Михайло й собі поруч з ним.
Прийшов поїзд, чмихає стоїть. Настороживсь Михайло. Зирк! Висувається з зелених присінок корзиночка. Держить її панночка в голубому. Рученята такі білі у неї, манісінькі. Чубок такий кучерявенький з-під платочка визирає у неї. А на щічках і рум’янчик єсть. Виходить, всміхається.
— Здрастуйте, тату!
Підбив Михайло сінце їй на возі, ряденцем заслав, поїхали.
По вигону сивіє роса, а там он за вербами так небо палає, — сонечко сходить. Тополі в Гайдарях, неначе засоромились чого, почервоніли. Гайдарі. Сюди й туди по садочках біліють хати; клуні, хліви стоять понад улицями. Череда ось іде. Чередник у свиті, в брилі: «Гей!» — помахує костуром. Там он на майданчику бекають вівці. А птаство що по садках виробляє, зустрічає сонечко як! Соловейко, аж у вухах лящить, витинає такої. Та тут ось один, а там десь і другий. Жовна й собі виграє на кленку. Пташка якась: ці-ці! у калині. Нащо вже сорока, і та: скри-ки-ки!
— Який же тут рай! — всміхається Оленка. — Рай, справжній рай!.. А там… стіни. Глянь у вікно: метушня, стукотня, дим.
Михайло:
— Так це ти, значить, учителькою будеш уже! Слава богу. От якби ще й у хторокласній де, щоб жалування більше тобі: запомагать будеш і нам.
— І у второкласній можна мені, — Оленка йому. Помовчала, далі: — Мені так і казано. — Усміхнулась. — В отця Полієвкта я це була.
Як була, розказала.
А на станції біля того города, де живе отець Полієвкт, Оленці пересадка була. Поїзда другого ждать довго, надворі півдня, вона корзиночку швейцарові поглядіть оддала, а сама до його пішла: наблюдатель над школами і знайомий до того, — спитать про місце його. Подзвонила. Впустили її. Чиста кімната, олива горить. Вийшов отець Полієвкт, повний, очі вузенькі, благословення їй дав, усміхнувся — впізнав Оленку; рік тому, як була у його вона з книжкою якоюсь і поклоном од завідующого школою. Сів отець Полієвкт. Оленка, така учтивенька, соромливенька, стоїть перед ним та:
— Це вже я кінчила, — так потихеньку до його.
Він:
— Ага… Що ж, трудно вчиться було?
— Ні, так…
Погомоніли трохи, далі Оленка:
— Я б вас прохала… як тепер пристроїться мені вчителькою?
Отець Полієвкт, чого й ждала Оленка од його, що він же увів її у науку у цю, усміхнувсь та:
— Гаразд, гаразд, голубочко… Буду мать на увазі… Бога не забувать тільки треба, старших поважать… — Раніш «ти» їй казав, тепер обминав це слово.
Не забула Оленка й про те, що їй доведеться запомагать батькові, а в однокласній школі плата мала вчителям, вона:
— А чи й у второкласній можна мені?..
Помовчав Полієвкт, далі:
— Кінчила церковноучительську: мм… можна. Ось буде й місце гуляще в одній.
— А як я взнаю про те, чи буде місце мені, чи ні?
— Напишу нехай через місяць отам… Звідаюсь ще де з ким.
— Такий добрий… — Оленка до батька.
Їдуть. Ось якийсь домик визирає з-за тину. Стіни білі, покрівля червона, а рундучок зелений такий, виноградом диким поріс. Квітничок перед домиком тим, смужечками якимись, мережечками пішов. Кущики зеленіють якісь. Та трояндою так і несе звідтіля. А сад ззаду так і наліг на той домик.
«От, — думає Оленка, — буду вчителькою так у селі у второкласній; житиму у хаті в такій; квітничок такий буде у мене, садочок, рояль, книги, картини і… він, задумливий, милий, хороший. Будемо людей добру навчать, до всього такого великого доходить будемо з ним».
Михайло:
— А євангелія в оправі золотій тут? — на корзинку показує.
Кивнула головою Оленка, всміхається.
— Отож гляди її, з нею скрізь буде хортуна тобі.
В поле виїхали. Сонечко вранішнє золотеньке, червоненьке, уже так осяяло все. Видно: там он і там гаї по долинах червонобокі пішли. Там он річка блищить в очереті. А он десь церква біліє в селі. Чорніють яри. Перепілка, чуть, десь у житі лящить. Жайворонок белькоче вгорі.
— Який же мир божий гарний! — скрикує Оленка.
Дорога повилася й повилася житом, синіє. Жито молоденьке, блискуче, так зеленіє — пішло. Вітерець пахучий шепотить у йому. Сокирки так голубіють в гущавині. А ось коноплі чорніють, запахли. Горох по могилі послався. Могила висока така.
«Могила… — замислилась Оленка. — Кого вона бачила? Татар скуластих? лицарів чубатих, козацьких? чи, може, аж скіфів?.. Де все ділося те, що було тут колись? Чи хоч сниться краса ця тому, хто, може, у могилі тій спить?.. Боже мій, нащо той сон, такий вічний, страшний, коли життя таке гарне?!»
Сонечко вже височенько підбилось. Вже поминули й Гупалівку з цегловою церквою, з очеретами густими. Ось уже й вітряки степурівські. Степурівка он збоку. А ось уже й гай: звідтіль і звідтіль на дорогу наліг. Дорогі, рідні місця! Там он, де якийсь кущик росте, колись куріпочку зігнала Оленка, ягід шукала; а там, на підгір’ячку, рвала купало…
Бричка ось їде навпроти, Савка Гнатюк, вербівський чоловік, поганяє. Хтось сидить за спиною в його, молодий, картуз — синя околиця.
— Студент Кочурин, — батько Оленці.
Чула про Кочурів Оленка. Савка, візник їх, розказував про їх батькові в хаті при їй. Пани вони, люди багаті, освічені. Старий Кочура в земстві чимсь єсть. А живуть вони недалеко од Вербівки на хуторі.
«Що, якби познакомиться з ними?» — подумала Оленка.
Дачники в їх часто бувають. Учитель з гімназії, Савка казав, часто буває: нежонатий, на щоці родинка. Дочка єсть у Кочури, студентка, Люсею звуть, Савка казав.
Поздоровкався Савка, проїхали.
«Боже мій, — подумала, — невже я не познакомлюся з ними?.. Люде вищої освіти! Таке єсть гарне пишуть про їх. Рай, мабуть, з ними».
Ось уже й хатки у садочках. Баштанець серед дороги ось дітвора городить з пісочку. Он у спориші стовп білий стоїть, «Вербовка» чорніє на дощечці.
— Здрастуй, рідне село!
Вилами улиця. В ліву руч повернули. Ось уже… хто? Мати назустріч іде; Парася біжить.
— Здрастуйте!
А ось уже й тин. Хата старенька виглядає з-під груші, зеленіє садочок. Над вигоном он берести скупчились, на хлівці напирають. Клунька під кленом чорніє.
— А як повиростало усе! — скрикує Оленка. — Рожа он як зацвіла!
В хату ввійшла: невеличка, стеля так низько, а стінка напільня так оддулась. А така вона, хатка ця, мила тепер.
— Ріднесенька хата!
Мати самовар блящаний ухопила, наливає надворі; Парася — школярка уже — угіллячка з печі дістає, батько випряг конячку, чкурнув за булкою в лавку.
Пройшлась Оленка по хаті, пройшлась по садочку, так їй весело, любо, таке їй рідне усе, — розігналась до дядька Василя борозенкою через грядки.
І тут почалось.
— Куди ти? — мати од самовара до неї, так суворо.
Почервоніла Оленка, зупинилась.
— А вам що? — питає.
Мати:
— До сяких-таких не ходи!
— Ось киньте-бо це!
— Не йди, я тобі кажу!
— Та поки ж це буде? — махнула рукою Оленка, пішла.
Мати:
— Та не дозволю ж я, — кричить, — щоб моя дитина, що навук дійшла отаких, та до ворогів моїх ходила! — Вхопила палюгу та трах, трах нею по шибках у хаті своїй.
Стала Оленка, дивиться. Вийшла дядина з хати, — там недалеко хата од хати і двері напроти дверей.
— Що там таке? — обзивається.
— Не мани, сяка-така, дитини моєї, своїми втішайся!
— З ума зійшла? — Оришка їй.
Палажка:
— Ось тобі, о! — крутить дулі, дає Оришці.
Якісь люде йшли улицею, поставали навспинячки, дивляться. Прийшов Михайло з булкою, теж дивиться, став. Повісила голову Оленка, похилилась до себе в садок. Закипів самовар, ніхто й чаю не пив.
