X
Обгортає Палажка на грядках картоплю після цього якось і дійшла до обніжка, що лежить гребеником між частками Василевою і Михайловою. Такий він бридкий їй: так нерівно город розділяє і за ним такі вороги живуть!
«Хоч устругнуть його трохи», — думає.
Подивилась до Василевої хати — не видно нікого та за соняшниками не дуже й примітно її, нахилилась, клює шарівницею обніжок той. Так гарно їй, таке її усердя бере: в обніжкові зазубні робить, а поз обніжок, піддовбуючись під його, рівець прогортає.
«Хай трохи-потроху обвалюється у наш бік, — думає, — до ворогів посувається: все ж таки нам город буде ширшать, а ворогам зло».
Другого дня прогонив Василь кури з грядок та й до обніжка наблизивсь. Побачив — скипів. Сердитий-таки якийсь він, чорний, усатий. Побіг, ухопив заступ, давай загортать той рівець, зазубні ті. І землею з грядок Михайлович загортає.
— А, сякі-такі!.. — кричить.
Михайло був тоді в хаті у себе з чоловіком одним. Як вискочить.
— Що то ти робиш! — визвіривсь на Василя.
Василь:
— А то он що пороблено? — показує йому зазубні.
Бачить Михайло, що пороблено, і хто поробив, догадався, бачив біля обніжка Палажку учора, та це байдуже йому: у Василя частка більша, він те знає.
— Що ж там? Нічого! — Василеві він.
— А, так нічого тобі!
Горне Василь з грядок його землю та зачіпає й картоплю йому.
— Рятуйте! — кричить Михайло.
Виходить з хати і чоловік той. А чоловік той — Семен Остапчук. Чоловік багатий, поважний, письменний. Був він од Вербівки суддею тоді в волості. Іде й він до обніжка, такий здоровий, показний, рудий трохи.
— Що таке? — питає.
— Подивіться ось, — Василь до його, — що воно пороблено обніжкові це?
Подививсь Остапчук, та тільки не за Василем оступивсь. Василя не любив він за його вдачу сувору, що й до його, судді, він непривітливий був. А Михайла тоді ще саме було й треба йому: прийшов до його на роботу кликать до себе, і пообіщав Михайло.
Всміхнувсь Остапчук та:
— Що ж? тут… нічого такого.
Почервонів Василь:
— Як нічого? — крикнув на Остапчука.
Остапчук:
— Чого ж кричать?.. На кого кричиш? — з серцем до його.
Він:
— А що ж?.. Лізуть у мій огород, і нічого?
Михайло:
— А як у тебе он і город ширший, і не кажеш того!
— А тобі що до того? — гримнув на Михайла Василь.
Подививсь і Остапчук на Василів город: од обніжка до улички, і на Михайлів: од обніжка до ліски, — городи узенькі, примітно, що ширший, хоч і не набагатечко.
— Ширший, да, — додав Остапчук.
Почервонів ще дужче Василь:
— Так і ти… і тобі заздро, що город ширший у мене? — визвіривсь на Остапчука.
— Не тикай!.. З ким ти потикавсь? — Остапчук до його.
— А що ж?
Остапчук:
— Грубіян отакий… У город он лізуть до його… До такого і слід лізти.
— Що ти? Що слід лізти? — скипів Василь. — Що ти, чорт рудий, піддрочку даєш?
Дивиться Остапчук, почервонів, далі:
— Що ти? що ти мені оскорбленіє наносиш таке?! — закричав. — Чуєш! — обернувсь до Михайла. — Чортом рудим мене зве! Свідком будеш: процентуюсь.
Увійшли в хату Остапчук та Михайло. Була в хаті й Палажка, сиділа на полу, пір’я в решеті драла. Оленки ж не було й у городі, десь зійшла од клопоту. Всміхається Палажка: увесь час у вікно одсунене слухала бучу. Остапчук нічого. Увійшов у хату, щоб ціпок узять та додому йти та й… сів на лаві, похнюпивсь. Сердито йому. Як-таки так? Якийсь-небудь харпак і його, суддю, такого чоловіка поважного, так образив! І за це йому тільки арешту може буть суток з скільки. Щоб і робив йому! Підняв голову:
— А з якого благополучія у його, прохвоста, город більший? — почав до Михайла.
Почухав потилицю Михайло, сів на лаві й собі та:
— Подарував старий йому трохи… підліз.
— А документа ж ніякого в його нема од старого?
— Нема.
Стиснув Остапчук плечима.
— Дивуюсь, — каже, — тобі: чого й дивишся на його тоді? Тобі ж тут жаліться можна в суд: нас, мов, два брати, город батьків, а владієм нерівно ним. Прошу порівнять наші частки.
Мовчить Михайло, дивиться на Остапчука. А Палажка так радісно:
— Порівнять! От спасибі вам… дайте стежку в цім… доказать сяким-таким!
Всміхнувсь Остапчук. Оце-то йому допекти Василеві!
— Чого ж, — каже до неї, — можу дать стежку. — Повернувсь до Михайла: — Тільки тут от що: того, що як там було в вас — чи подарив йому батько, чи як, — згадувать у суді не треба, а просто: Василь, мов, сам захопив стільки города собі.
Мовчить Михайло, в землю дивиться.
А Палажка:
— От спасибі вам! — до Остапчука. — Я вже вам робить що без грошей послухаю за таку вашу добрість до нас.
Знов усміхнувся Остапчук: це ж йому й користь ще з цього буть може.
— Еге, я добрий, звісно… Захопив прямо, кажи, — навчає Михайла. — Знайти тільки для хворми свідка такого, який би теж так сказав, і діло вгорить. Я потягну руку за тобою. Перебалакать ще з товаришами суддями можу і присудимо тобі посунуть обніжок у Василів город… Добре?
— Не знаю… коли б… — Михайло почухавсь.
— Що «коли б»?
— Коли б гріха не було тут.
Всміхнувсь Остапчук, прихиливсь до Михайла та:
— А за обніжок?.. Як тут гріх, то й за обніжок же гріх: з вашого ж боку він скопаний.
Всміхнувсь і Михайло, помовчав, далі:
— Та це так, тільки, обніжок діло менше, а це… батькове слово треба ламать і… на Василя — захопив ще треба казать. Та й… обніжок не я й скопував ще.
Палажка.
— І тебе сі та ті й вигадували такого мені… — почала кричать на Михайла.
Зареготів Остапчук.
— Подумайте, — каже, — над цим. — Взяв ціпок, пішов.
Почалося справжнє пекло в хаті у Михайла. Палажка вже тільки й знає, що гризе йому голову:
— Сякий-такий, одбирай, що попустив!
Слухає-слухає Оленка це, почне вбалакувать матір:
— Ну, мамо, що ви за людина така? Нащо гризня ця?
— А тобі чого треба? — визвіриться мати на неї. — Кончила вчення, місця шукай!
«Ну, — було думає Оленка, — коли б уже швидше те й місце: зароблю грошей і, на чім не стане, куплю у дядька смужечку, що попустив йому батько. Нате, мамо, скажу, — та цитьте!»
