XI
Пройшло вже більш місяця з того часу, як пообіщав отець Полієвкт написать Оленці про місце. Жде-жде Оленка, не чуть нічого од його. Чи не забув? Почала турбуваться.
А то одного разу почула од Сергія вона, що сам чув десь, що отець Полієвкт, який завжди живе у губернському городі, зараз перебуває у батька свого, а цей живе у городі, що недалеко біля Вербівки, — невеличкий, повітовий. Батько його, сивий дідусь, заштатний батюшка, слабував дуже тоді, і він приїхав одвідать його. Стукнуло в голову Оленці: чи не піти це до його, нагадать про обіцянку йому? Вечоріло тоді вже, як вона цю звістку почула. Діждала другого дня, причепурилась, чкурнула. А там усього сім верст до города.
Півдня. Прихожа Полієвктового батька. Оливою, калошами пахне. Сидять на лавці в прихожій: Грищенко у тужурці, якась панночка в чорному, ще хтось безусий у блузці, — видно, теж до отця Полієвкта прийшли. Сіла Оленка й собі. У сусідній кімнаті чуть Полієвктів голос; балакає так повагом з кимсь.
— Любов до ближнього, — каже комусь, — любов, про яку так учив нас наш божественний учитель Христос, — велика річ. І ми, служителі його, у проповідях наших повинні дбать про неї.
«Милий отець Полієвкт, — думає Оленка, — про яке святе діло він дбає!»
А серце тільки тьох-тьох у неї: що то він про місце їй скаже.
Ось іде через прихожу у кімнату у ту баба якась в попереднику, на прислугу схожа.
Оленка до неї:
— Доложіть отцю Полієвкту, що я хочу бачить його: Панасенкова, скажіть. — Пішла баба у двері, зачинилась, докладує.
— Так і Панасенкова тут? — чуть отця Полієвкта. — Пам’ятаю… там така… — почав до когось, — по науках у школі не було кращої за неї. Дякували мені, що таку ученицю знайшов. Там даровита, а працьовита!.. Може неабищо буть з неї.
Чує це Оленка, всміхається.
«Значить, коли за таку маєш мене, — думає, — подбаєш для мене. Ану, у якій же второкласній ти помістиш мене? У дівчачій, звісно. Ну, й працюватиму ж я! Буду вчениць своїх до думок глибоких привчать, до людськості, правди; буду їм книги гарні читать. Підійду до сії, до тії, всміхнуся до неї, візьму за щічку її… Боже! Як я їх буду кохать!» — Аж устала Оленка, пройшлась по прихожій, так їй гарно зробилось.
Вийшов якийсь батюшка од отця Полієвкта, молодий, високий, надів бриль, пішов собі. Визирнула баба з дверей незабаром за батюшкою:
— Ідіть хто… — каже.
Схопивсь Грищенко, почимчикував до отця Полієвкта. Двері зістались одхилені, Оленка стоїть біля комина і їй видно: отець Полієвкт сидить за столом у рясі шовковій, такий поважний, а Грищенко вклонився перед ним низенько так, склав руки на грудях і так облесливо підійшов до його.
«Яке ж низькопоклонство!» — подумала Оленка.
— Ваше високопреподобіє! — почав Грищенко до отця Полієвкта. — Заставте за вас бога молить: допоможіть мені перевестись у второкласну куди!.. Прошеніє ось… — Вийняв похапцем з тужурки бомагу, підніс її отцю Полієвкту, стоїть, знітивсь перед ним, голову набік.
«Як же і принизився!» — подумала Оленка. Їй аж соромно стало.
Подививсь у те прошеніє отець Полієвкт, далі:
— Гаразд, голубчику! — та й положив на стіл його.
Поцілував Грищенко ще раз отця Полієвкта в руку, вийшов, всміхається. Дивиться Оленка на його.
«Цуцик ти, цуцик, — думає. — На двох лапках стаєш. До чого це воно? Хоч і начальство ж отець Полієвкт, а він же чоловік, як і ти. І невже простіш як не можна держать себе з ним? Ну, взять хоч і благословення, та без корчіння такого. Або… або й зовсім нащо здалося воно?.. Тепер же не школярі ми вже!»
Дійшла й до Оленки черга. Увіходить і справді не бере благословення. Сказала «здрастуйте» та й стоїть, усміхається. Полієвкт зворухнув рукою, повів по столу, та й нічого. Далі схитнув головою та:
— Розумна стала дуже, — про себе ніби, хоча почула і Оленка це, почервоніла, мовчить.
Він:
— Що вгодно? — так сухо до неї.
Оленка:
— Ви обіщали місце мені, так… чи не чуть ще?
Насупив брови отець Полієвкт:
— Не чуть.
— А коли ж буде чуть?
— Не знаю… Можна проситься інше куди. Хто там ще єсть до мене? — гукнув до дверей.
Щось важке-важке підступило під горло Оленці. Похнюпилась, пішла од його. На пішоході дожидав її Грищенко, щоб разом додому йти. Веселий такий.
— Ну, слава богу, — почав до Оленки, йдучи, — прийняв прошеніє і «гаразд» сказав… Воно й не що, а все-таки у второкласній вчителювати краще. Мій знакомий один у городському вчителює, бачив я сьогодні його, такий у ґудзиках! Форма нічого в городському. І в второкласній нічого: канти червоні, кокарда.
«І ти задоволений, — думає Оленка про Грищенка. — Ти, що так про форму мариш! Значить, про даровитих тільки балачки, а на ділі… хоч він і нікчемний, пустий, тільки ворон збивать з тупіль, а… аби цуцик!.. Де ж обіцянка хоч?»
Толока. Будяки проти сонця так червоніють. Роззирає Грищенко сюди-туди, всміхається. Оленка нічого, повісила голову йде.
«Так он воно що! — про Полієвкта думає. — Ось яка любов до ближнього!.. «Дбать у проповідях».., а в житті… слова одні… Значить, єсть любов тільки до честі од ближнього! І за неоддання її ви так одпихаєте од себе його! І ви ще служителями Христовими себе вважаєте!»
Пригадалася Оленці тут притча про виноградарів, у якій хазяїн один послав слуг до виноградарів забрать ягоди, а виноградарі взяли й тих слуг повбивали.
«Убивці! — подумала. — Хто й служив би йому, ви й того уб’єте».
Пригадалося їй і те, що нагорода у неї — євангелія позолочена.
«Нащо ви хоч золотите її!» — подумала.
Другого дня і ранок ще, а в хаті гризня.
Мати на батька:
— Ноги муляють черевики позалатувані, нових треба!
А батько:
— Нащо керсет у глину вробила? Глядіть треба, коли брать нігде нічого.
Вона знов про город йому.
«Чого ж тепер сподіваться мені? — думає Оленка. — Що робить? Гинуть… гинуть у цьому пеклі серед гризні, вбожества?»
Вийшла з хати, стала на порозі.
«Та що ж робить-таки?» — думає.
Пішла в садочок, сіла на лавці, підоперлась рукою.
«Хіба знов до Полієвкта піти? — думає. — Так… стоїть пак іти до такого!? Проситься в іншу єпархію?… Хоча… не такі пак і там Полієвкти! Хіба… в земську школу вдариться?»
Здумала про земство Оленка, здумала й про Кочуру, який чимсь у земстві єсть, Савка казав. Пригадала студента його, якого зострічала, їдучи додому. Про Люсю, дачника-вчителя, про яких Савка розказував, здумала. Про панів, про яких десь у книзі читала, згадала. Були освічені, багаті були. Людям, що працювать чи вчиться бажали, а не мали змоги, запомагали.
«А що, якби це до Кочур сходить? — думає. — Люде теж багаті, освічені, не попівської, звісно, освіти. А не краще пак чоловік освіченіший? і люде з знакомствами, звісно. А жить так бажається… жить, працювать, робить щось таке гарне, велике… Невже б вони як-небудь не запомогли це мені, не пристроїли де абощо! Сходжу. Тільки самій ніяково мов. Чи не пішов би й Сергій за товариша?»
Прокралась до Сергія Оленка.
Згодився Сергій піти, тим більше що Кочурин студент ще був і знакомий йому. Ішов колись у Книшівку Сергій та од тічки собак оборонив його в полі, як він саме гуляв. З того часу здоровкаються.
Порішили в неділю сходить до Кочури.
