XII
Прийшла й неділя. Ранок. Посилає батько до церкви Оленку, не йде. Полієвкт їй на думці.
«Чого я піду, — думає, — коли служителі церкви такі!»
— Безсовісна! — батько на неї. — Хіба ж можна до церкви не йти? Це Сергій усе тебе зводить з ума!
— Отож… — Палажка од печі. — Там не тільки Сергій у бога не вірує, а сяка-така й мати його: у церкві вже хто його зна коли її й бачили!
А Оришка й справді тоді давненько вже в церкві була: ходить їй трудно було; мочила коноплі під холод раз та захолодила ноги, боліли. Палажка ж і сама раніш коли-не-коли бувала в церкві, а тепер, як стала Оленка «баришенькою», часто стала бувать. Увійде, запишається так, а візьме свічку, закопилить губу та аж на самий перед лізе ставить: дивіться, мов, люде, чия я мати.
Сонце вже височенько було. Батько до служби пішов, Оленка до Кочури збираться давай. Внесла з комірки плаття голубе, празникове, керсет плисовий. Що надіть? Те й те приношене. А в шкільному синенькому, яке зараз на їй, і зовсім не личить іти: коротке, й лікті вже видно. Голубе празникове мов найчистіше, — наділа: приношене-таки й ситцеве.
«Нічого, — думає, — до людей освічених іду: не подивують».
На вигоні ждав Сергій її, теж у ситцевій блузці, пішли. Поле. Ось жито стоїть у копах. Скот пасеться в стерні. А ось гречка біліє-цвіте. Мед пахне-пахне, а бджоли тільки джж!.. Так гарно йти.
Балка ось. Хтось вибігає велосипедом із неї: біла сорочка, картуз білий, синя околиця. Хто? Студент Кочурин! Добігає…
— Здрастуйте! — до Сергія. Велосипед похитнувсь, і він зскочив. Почоломкався з Сергієм. Познакомив з ним і Оленку Сергій.
Він:
— Ху! Ухекався так… катаюсь… — Вийняв платок з кишені, утирає лоба. — Ху! Люблю побігать до чаю, краще питиметься. А ви ж це куди? — до Сергія.
Сергій:
— А так… ходимо… — збрехав поки що.
— Засиділись?.. Читаєте, мабуть, усе?
— Не дуже, — Сергій йому. — Книг немає таких. — Помовчав. — У вас там не можна б розжиться якої коли?
— Зайдіть коли. У нас гарна бібліотека. Чому ж?.. І погуляємо в нас. І ви… — звернувсь до Оленки студент.
Так радісно всміхнулась Оленка: цього ж їй і треба. Почервоніла та й очі в землю.
— Не стісняйтесь, — студент їй, — я знаю про вас: розказував Савка, як зострічались тоді, пам’ятаєте?
— А коли б же й справді до вас забрести? — Сергій до студента.
— Хоч і зараз ходімте.
Пішли. Студент велосипеда веде, Оленка з ним поруч іде. Так бадьоро йде. «Ану, — думає, — як привітають пани нас? Ті, про яких я читала, були такі добрі: і пригріють чоловіка, й розважать. Звісно, люде освічені: про людськість знають уже і багаті: бідність не злить їх. А як я буду поводиться з ними? Як скажуть: «Не стісняйтесь, будьте як дома»… «Дякую», — скажу. Картини в їх єсть, квітки: побачу які. Книг попрошу. Рояль, може, в їх єсть, пограю… так бажається… так давно вже грала».
— Що ж, ви кончили школу ту? — студент до Оленки.
— Кончила.
— Розказував Савка… Інтересно: так попали учиться. Хист, видно, до грамоти маєте. Що ж тепер робить думаєте?
Помовчала Оленка, далі:
— Не знаю й що.
— Як! Знання свої в житті прикладайте. Учителькою гарною можна б вам буть абощо. Інтересно: з народа сами, та якби стали видатним чим. Працюйте.
Всміхнулась Оленка:
— Не знаю тільки, де б працювать.
— Чого?
— З батюшками не везе щось мені: пообіщав один місце, потім… одказ.
— О! — зареготав студент. — Знали з ким мать діло! Киньте попів.
— А як би в земську школу мені. Як на вашу думку: з церковноучительської можна туди?
— А чому ж? Хоча… знайомство єсть яке в вас?
— А якби до вашого батька звернуться?
— Зверніться. Познакомлю.
Всміхається Оленка: «Ось-ось чого бажаю, досягну», — думає.
— І вам, знаєте що! — студент до неї. — Чому б вам не поступить на курси медичні, як сестра моя?.. Буть лікаркою, полегчать людям страждання, визволять од смерті їх.
Дивиться Оленка. «Боже мій, — думає. — Яке ж велике діло полегчать людям страждання, визволять од смерті їх!» — Помовчала: — А як же б поступить на ті курси, трудно, мабуть, з моєю освітою?
— Чого? Підготовиться можна До Люсі, сестри моєї, зверніться: та скаже, як там.
«Так от! — думає Оленка. — Що, якби підготовиться? А можна ж так: учителювать і готовиться! А в Люсі, може, єсть і книги такі… От якби й справді! Життя таке коротке… Чом не використувать його на щось гарне, велике? Тільки… на курсах коштів же треба! Ну, та як-небудь там… між людьми добрими.. А як Люся? Вона така, мабуть, добра… от подружити б! А студент? — Позирнула на студента Оленка: такий гарний, чорнявий, худощавенький трохи і так гріє од його. І велосипед його такий хороший, і блуза, і все…»
Серденько так забилось у неї.
Увійшли у яр величезний якийсь. Дерева-дерева зеленіє в йому! А дім такий білий, здоровий на підгір’ї стоїть. Став ось. Верби позвисали над ним, сонечко грає в воді. Гребля. Ворота помережані. З-за огорожі дощаної визирає акація. У хвіртку ввійшли. Волоські оріхи позвисали над стежку, квітки перед домом рябіють. А рояль так лунає в одчинені вікна! Ну й згуки ж, небесні згуки! Так і линуть у душу Оленці: хочеться їй і плакать, і сміяться. «Люде, — хочеться крикнуть. — Нащо зло на світі здалось?»
Балкон зеленню повитий. В прогалявину видно пани сидять на балконі, саме чаюють, блищить самовар.
Так Оленці боязко-радісно.
Поставив студент велосипеда на дворі, на балкон їх веде. Стіл довгий-довгий, а ласощів усяких!
— Здрастуйте! — Сергій та Оленка до панів, так соромливо. Стали на порозі, стоять.
Подивились-подивились пани їм на ситець, та й нічого.
— Снідаєте вже? — студент до панів.
— Еге, — хтось промовив.
А Кочура старий, лисий, здоровий, — знають Сергій та Оленка його: у город часто через Вербівку їздить поз їх, — чвякає щось та:
— А то ж що за люде? — на Сергія та Оленку показує.
Студент:
— Та це… знакомі мої: учитель народний і… хоче у земство проситься, — показав на Оленку.
— Гм — буркнув Кочура та й губу закопилив так призро.
Почервонів студент, наче йому соромно стало, що привів знакомых таких; промовив «знакомтесь» та й пішов у покої.
Почервоніла й Оленка: «Та невже це так нас вітають! — подумала. — І студент… так ласкаво балакав дорогою, а тут… чкурнув мерщій. Слова одні… марні, пусті»
Скраю ось сидить якась панночка. Плаття рожеве на їй, а щічки пухкенькі такі.
Дає їй руку Сергій так невміло, несмілко; Оленка теж так саме за ним. Всміхається панночка, тиче їм пальчики. Переглянулась з кимсь усатим, п’ятенце на щоці, обоє всміхаються. Ще дужче почервоніла Оленка. Дійшла до старого Кочури, саме запихається грінкою, не бачить їх.
— Здрастуйте! — Сергій до його.
Глянув, ткнув свої пальці їм, мнякі та товсті. Дійшли до усатого з п’ятенцем на щоці, газету саме читає, — теж такої. «Познакомились» ще з панією якоюсь товстою, мабуть, Кочурихою. Та дала їм пальці так милостиво:
— Здрастуй, здрастуй, голубушка, — до Оленки всміхнулась.
Поставали далі під стіною обоє, стоять.
«Та невже це така інтелігенція, — думає Оленка, дивлячись на панів, — такі люде освічені… високомірні, байдужі?»
Рояль годі лунать. Входить якась панночка в коричневому, за нею й студент. Посідали до чаю й вони. Поколотив ложечкою у стакані студент, глянув на Сергія й Оленку та:
— Може, й ви хочете чаю? Сідайте.
Робить нічого. Сіли на порожні стільці. Гукнув студент горничну. Та два стакани винесла, поставила перед ними. Стоять ті стакани порожні: рожева панночка усім наливає, а їм і ні.
— Люся! — студент до неї. — Налий он.
Наливає Люся, всміхається.
— Я й забула, — каже.
Смакує Оленка той чай і без сахарю, без нічого.
«Чого я пішла сюди?» — думає.
Усатий щось про Персію балакать почав. Голос його такий противний Оленці. А пики у всіх страх осоружні які! І таке все їй вороже, чуже: і банка з варенням, і зелений балкон, і білі двері, що йдуть у покої. А повітря так воняє панами.
Почали розходиться: усатий надвір з Люсею, студент у покої. Ті теж — хто куди. Зістались удвох Сергій та Оленка.
— Ходім звідціля! — до Сергія вона.
Сергій:
— А про місце ж?..
Аж побіліла Оленка:
— Та що я, собачка яка, щоб прохать місця в таких ситих, байдужих, діло мать з такими?
Сергій:
— Так хоч книжки… — Підійшов до дверей: — Павле Івановичу! — гукнув.
Виходить студент.
— Так книжки… — Сергій йому.
— Можна… Ось я папі скажу тільки. — Пішов.
Виходить і папа, дивиться сторч.
— Що таке? — питає.
— Байрона почитать… Будьте ласкаві, — Сергій йому.
Подививсь-подививсь пан на ситець Сергієві, далі:
— Прийдете іншим разом коли, або… може, я вам передам як-небудь, шукать зараз далеко. — Пішов.
— І попрощаться ні з ким! — всміхнувся Сергій.
«І я пішла до їх!.. — думає Оленка, йдучи дорогою. — Мала прохать їх!.. На віщо це схоже? Яка ж я дурочка!.. Не навчив Поліевкт, полізла… надіялась так, марила… Які ж жалібні мої мрії, надії!.. Яка ж легкодуха я! У людей отак вірить, шукать запомоги у когось. А, щоб мене чорт узяв!»
Сергій:
— Значить, так… Посилай прошеніє тепер за місцем сюди-туди…
— А, пішли вони, всі місця і люди! Не бачить їх, злих, не чуть їх!..
Доходять до села свого. Сонце з півдня вже звернуло. Душно. Вигін. Біля вітряка в холодочку сидять хлопці, дівчата. Данило, в синій жилетці, положив руку Ганні на шию, а шия у неї така у намисті. Петро, що колись з ним Оленка в школу ходила, схилився на Пріську. Такі веселі: співають, жартують.
«Щасливі! — думає Оленка про їх. — Співають собі, і до всяких інтелігентних, освічених, ситих, тупих їм діла нема! Що, якби це так і собі. Жить дома, співать так у неділю, а в будень на городі чи в полі робить… Квіточки, сонечко… І все так просто, до природи так близько. Ніяких «освічених», ніякої інтелігенції тобі тупої, нікчемної… Пішла вона!..»
