XIII
Почала Оленка й справді привчаться жити дома. Уперід матері до роботи хапається. Зриває, чистить квасолю; зрізує, вибиває соняшники; се-те робить. Та дарма. Почує гризню в хаті, кинеться їсти, та нічого, — сумна така зробиться.
А то сидить вона раз у садочку. Сергій в хаті у себе грає на скрипці. Двері одчинені в його, і чути Оленці гру ту. Слухає, — і так жалко їй. Пригадується їй рояль, на якому вона вчилася грать; пригадується те, про віщо так недавно марила вона: він — милий, задумливий, книги, картини… Де ж воно це?
А раз увіходить у хату Оленка. Сидять на лаві у їй: батько і Яків Васюк, сусіда один.
Васюк:
— Треба оддати, пора вже, — до батька.
А батько позичав колись у його рублів скільки на плаття Оленці.
— Підождіть трохи, — проситься. — Ось Оленка заробить, оддам… — Повернувсь до Оленки: — Оце ж пам’ятай, дочко…
«Бідний батько, — подумала Оленка, — і він же не знає про діла мої! А що буде, як узнає?»
Думала, думала, послала просьбу в іншу єпархію за місцем-таки. Второкласної не згадує вже. «Хоч би у церковно-приходській, — думає, — бути».
Палажка ж своє діло робила: за вгород Михайлові голову гризла та гризла. Остапчук теж. Де стріне його:
— А що, як про вгород? — питає.
— Та так… — почухається Михайло, — не знаю.
— Подумай.
І Михайло вже усяк передумав.
А то в полудень якось увіходить Палажка з комірки:
— Сі та ті хазяйнували б тебе, — почала на його. — Діжу на завтра вчинять, а борошна нема, а ти… шукай борошна йди та город, що попустив, одбирай!
Жито ще тільки возили з поля тоді, й нового борошна не було ще. Кінчив Михайло жилетку, що саме латав, надів її, взяв мішечок, вийшов з хати… Куди йти? Напозичався вже так, що й у вічі людям дивиться ніяково. Стоїть, на город Василів дивиться.
«Ні, таки справді одібрать те, що попустив, — думає. — Який кущ картоплі продав би з тії смужечки, мовляла Палажка, і то б же яка це запомога була! А чи гріх який за одбирання чи й за те, що на Василя треба казать «захопив», то… Остапчук же первий про це нагадав. Йому й гріх нехай. Та й… хоч би й мені! То хіба тут такий уже гріх, що и одмолить не можна його? Я ж вірую в бога! Друга річ, у бога не вірувать, як Сергій он: коли-не-коли ти в церкві побачиш його, а побачиш, то як пень він стоїть. А я ж таки… з усердям стою. І до святих знамуюсь, і все; і пости сповняю, говію разів скільки на год. А на страсній неділі й озвару не їм. Дає Остапчук пораду, спасибі йому, так, значить, і буть. А дай до його сходжу, побалакаю та й борошна в його, може, візьму».
Балачка з Остапчуком про це вже була коротка у їх. Зіставалось тільки свідка знайти. Недалеко ходили по його. В Остапчука тоді саме був на роботі, дрова рубав, Омелько Бовкун. Омелька цього знають у селі як чоловіка, що легко його підмогоричить можна: любить випити, любить і збрехать. Сам невеличкий, ніс синій. Покликали в хату його.
— От що, Омельку, — почав Остапчук до його, — наш могорич ось з Михайлом тобі.
— Як саме?
— У брата Михайлового города батьківського більш, ніж у Михайла, так… чи не посвідчив би ти в суді, що Василь, мов, сам захопив його стільки собі.
Подививсь-подививсь Омелько на Остапчука, на Михайла, всміхнувся, далі:
— А одвіту тут ніякого не буде мені?
— Ого-го! — зареготав Остапчук. — Якого одвіту?
— А що я не знаю іменно, як там… У холодну не вкинуть?
— Хто вкине? Василь? мужик необразований? Що він тямить? Сердитий, і тільки; так нам наплювать на те. А як захопив? Скажем… мм… та нащо й здалося це: ми, судді, далі й допитувать не будем тебе, щоб і не спіткнуть.
— Так чого ж? Можу.
Узявсь Остапчук і жалобу написать, бо й за це, думав, якийсь день поробиться йому. А він бачив, як жалоби пишуться, не одна перебувала в руках. Тільки як йому ніколи тоді саме було, збирався їхать за медом у пасіку, а завтра неділя, то він сказав Михайлові:
— Завтра, гуляючи, я сам надійду до тебе та в тебе й напишемо.
Взяв на одробіток Михайло борошна в його, пішов.
XIV
Прийшов Остапчук до Михайла в неділю.
— Трудне діло — позви, — почав до його. — Усе треба, щоб хтось руку тяг за тобою, давав стежку тобі та й написав жалобу гарно… чогось воно стоїть!
— Потрудіться, спасибі вам, — Михайло йому. — Я вже вам за це услугую.
— Да, да! Молотить послухаєш.
Сів Остапчук писать і жалобу ту. Взяв на лутці чорнило Оленчине, перо, всміхається.
— Тільки знаєш що? — до Михайла каже. — Я напишу, а після мене ще й переписать треба комусь: я — суддя, і негарно, щоб моя рука була на прощенії.
Знайшов Остапчук бомажку у себе в кишені, пише.
Зліг Михайло на стіл:
— А хто ж це перепише? — питає у його. — Оленка хіба?
— Да, да! Вона ж согласна на позов на цей?
— За це вже й не знаю я.
А Палажка:
— Согласна не согласна, дитина рідна: перепише, — сидить на полу, всміхається.
— Да, да! — оскирнувсь Остапчук. — Дитина рідна: одних думок з батьком, з матір’ю бути должна…
Написав Остапчук, продививсь, далі:
— Ну, тепер і її… як її?.. погукайте.
Оленка тоді саме в садочку була. Якась пташка щебетала на гіллячці, і вона сиділа слухала; перед нею розгорнута книжка лежала.
Постукала мати у шибку, увійшла Оленка в хату.
— Здрастуйте! — кивнула до Остапчука головою.
Він:
— Здрастуй! Тут ось чорновочка тобі, а перепиши сядь.
«Суддя, і такий неввічливий! — подумала Оленка, — на «ти»…» — Почервоніла.
Взяла чорновочку ту, дивиться в неї. Так-таки й написано: «Васылій захопил огорода…» Знала, звісно, Оленка, що це неправда. Подивилась-подивилась та й положила на стіл її.
— Не буду я цього переписувать, — каже.
— Чому? — гукнула мати на неї.
— Тому що… зла не робіть! — та й іде до порога.
Перебігла мати дорогу їй:
— Куди ти? — визвірилась. — Нащо ти вчилась ось стільки?
А Остапчук свариться пальцем на Оленку:
— Грішно так! — каже. — Грішно упорною буть. Ти знаєш, що значить не слушаться матері-батька? ти… ти вчила заповіді?
Оленка:
— Прошу не тикать на мене! — до Остапчука.
Всміхнувсь Остапчук:
— А хіба… з якого двора ти?
— Вчила заповіді? — почав і Михайло. — Повинуйся, в писанії сказано.
— Чого вам треба од мене?! — крикнула Оленка.
Мати:
— Ворогів жалко тобі? — Штовх, штовх у спину її: — Переписуй ото, того треба нам!
Побіліла Оленка, оступилась до полу та:
— За що ж, за що ж зневага така?
— Та стоїть пак тобі, ледащо, їсти давать, га? — хитає мати головою.
Розсердивсь і Михайло на неслухняність Оленчину.
— Ох-хо-хо! — зітхнув. — Скоромне у пісні дні… до церкви не виженеш.
А Палажка до Остапчука:
— Сало у середу, в п’ятницю їсть, — на Оленку показує». — Єсть для борщу трохи, — бере, хліб маже ним.
Удавили сльози Оленку, не знає, що вже й робить. Взяла ту чорновку, перо, бомагу, сіла за стіл, переписує.
Всміхається Остапчук.
— Вот так… — навчає її. — Що говорять тобі, слушать нада. І пости чтить нада, до церкви ходить, і… і всьо, потому: грішно. Через те бог і дощу не дає, що тепер у його вірують так.
Переписала Оленка, кинула ручку, вийшла надвір. Так їй важко, досадно. Куди йти, що робить? Постояла трохи в садочку, на вигін пішла. Ходить.
«Зло, то є зло! — думає. — Хай уже хто, а то… батько наваживсь на таке діло низьке… богомільний такий… От і віра!»
Збоку в Оленки лежить кладовище, по підгір’ю так розіслалось і таке в дереві все.
«Лежать люде, — думає, — і байдуже їм зло».
Повернула до кладовища. Ровом обгороджене. Полинь, нехвороща стирчить на рові. Увійшла у ворота. Стерня вівсяна зразу на голій місцині, так жовтіє на сонці. Хрести, могили пішли в деревці невеличкому, видно — недавні. Далі вишник. Хрести такі сірі, похмурі визирають із його. Один он, чорний, лежить у траві. А он запала могила, чорніє нора в бур’яні. Уявились Оленці череп, кістки того, що колись жив, а тепер там лежить.
«І це вінець життя такий! — думає. — Ціль його… нагорода за всі турботи, страждання?!»
Трохи убік берези біліють. Хрест білий, покрашений під однією стоїть. Прийшла до його Оленка. «Андрій Біланенко» — напис на йому. Так… Чула од Сергія Оленка: умираючи, бажав Андрій, щоб його поховали під березами, де рідко могили. Бажав і напис на хресті мати рідною мовою, сказав і який. Сергій йому й вирізав. Читає Оленка: «Вийшов на вчителя і… вічного упокою місце знайшов!»
«Так от місце! — думає. — І його ж не минеш. Що ж тоді всі ці місця, які од Полієвктів, од Кочур усяких залежать?! Яка ж нісенітниця — високомірство їх! Яке безглуздя запобігати ласки у їх!.. Шукати якоїсь запомоги у когось! Життя… яка нікчемна річ воно!»
Подивилась на берези Оленка: віття так порозвішували. Подивилась униз: видно, як кучері вишневі в’ються по кладовищу, до рову спускаються; як на рові купчаться липи і як село поринає в садах.
«У якому гарному місці Андрій спочиває», — подумала.
За церквою видно кущ верб, такий рясний зеленіє. Уявилась Оленці річка, що там єсть. Її очерет обступив, лепеха. Пригадались Оленці русалки, про яких десь казку читала вона, що жили так у воді.
«От якби шубовснути з тих верб, — думає, — зробитися русалкою, жить під водою в кришталевих покоях, а зійде місяченько, на вербах гойдаться».
Прийшла з кладовища Оленка. Сонечко було вже над заходом. Сергій і мати його груші саме в садку у себе збирали.
«Збирають, — думає Оленка, дивлячись на їх із грядок, — і не знають, що й я зробила їм зло: переписала бомагу таку».
Що б таке їм гарне зробить? Як би хоч обізваться до їх? Ступила до обніжка та:
— Дядино, Сергію, ви не сердитесь на мене?
Зареготав Сергій:
— О! — каже. — Видумай ще що.
А дядина:
— Хіба ти що винна?
Почервоніла Оленка, й нічого.
