XV
Почав уже батько й про місце в Оленки питати:
— Чого це тобі од отця Полієвкта не чуть нічого й досі?
— Хай!.. — махне рукою Оленка та й піде.
Усе вже вона було ходить похнюпившись: у садку, на вигоні, на кладовищі, — неначе шукає чого. А сердита зробилась! Заведуть у хаті гризню або посилає батько до церкви її, — лютує, кидає все. А ранок, холод надворі, — ходить боса біля хати й розхристана. Та день зійде, їсти і в рот іноді не візьме нічого.
А раз гірко-гірко якось до Сергія всміхнулась:
— А чого єсть люде — покінчають з життям? — питає у його.
Він:
— Хто його зна. Читав я, що через легкодухість усе: бояться життя.
Схитнула головою Оленка, помовчала, далі так схвильовано:
— А не бачить цілі, розуму в житті, страждати і боятися поквитуватися з безцільним стражданням, боятися смерті, скиглити, хапатись за поли життю, аби тільки жить, не знаючи для чого і нащо, — не легкодухість хіба?
Зробилась бліда-бліда, з лиця спала і попід очима сині смуги лягли.
А батько жде: ось-ось вийде од Полієвкта місце Оленці. Заробив грошенят трохи під хурою, набрав їй ситцю на плаття, — сам, вона й не казала йому. Дає їй:
— На, — каже, — ший, щоб було в чім їхать на місце. — А Оленка сама собі пошить плаття уміла вже.
Подивилась на ситець на той та й положила в скриньку його.
XVI
Прийшов час і суда за город. Тільки не так вийшло це діло, як малося буть. Остапчук гадав, звісно, що Василя, «мужика необразованого», легко обійти на суді буде можна і тим більше, що за «чорта рудого» судили його, і він мовчав. А мовчав він тоді, бо вважав себе винним; а тепер, як чув якось в окружному суді — був свідком за когось — як обороняються люде, так і собі тут почав. Почав зразу з того, що став требувать, щоб Остапчук не брав участі в розборі діла цього, бо як з ним, Василем, сам діло мав по суду. (А за «чорта рудого» цей же і суд дав йому щось більше тижня арешту.) Дзвонили на Василя тепер, холодною його лякали, а він добився-таки, що Остапчук з-за столу вийшов.
А що казав Остапчук, що перебалакає з товаришами-суддями, так і зробив. Бо Василь і сам трохи зачув Остапчука з тої кімнати, де закусювали саме вони.
— Учити треба таких, — чулось звідтіль. — А то… ні за що тоді нашого брата будуть мати, всі чортами рудими зватимуть нас.
І от тепер свідка Бовкуна і справді допитувать не всиловались. Та Василь сам умішався сюди.
Суддя, що сидить посередині, червоний, у синій чумарці, спитав Бовкуна:
— Так ви знаєте: Василій захопил?
— Іменно так, захопив.
— Ну, більш нічого.
Василь аж з лавки підскочив.
— Як нічого? — почав до судді. — А чому ж… а спитайте його, як захопив я?
— Нас нічого вчить! — гримнув суддя на Василя.
— А чого ж ви так?..
Задзеленчав суддя у дзвонок: «Мовчать!» — крикнув.
— Та ні, — Василь йому. — Мене цим не залякаєте. Я й далі двері знайду.
Подививсь-подививсь суддя на його, прихиливсь до другого судді, що сидів праворуч, товстий, у чорній чумарці, та:
— Сльота така. Як ви думаєте?.. до начальства ще може полізти.
— Еге, — той йому. — То й нам нагорить.
— Ну, харашо! — суддя до Василя, далі: — А не скажете, як, приміром, захопив Василій? — до Бовкуна.
— Та так… звісно… — Помняв-помняв Бовкун шапку в руках, та й нічого.
Одказали Михайлові.
Прийшов він додому.
— А що, як? — Палажка до його.
— Та як? Ніяк! Одказали.
Дивиться на його Палажка, витріщила очі, далі:
— Що ж ти робив там?! Тобі б же настоювати було, прохать суддів… Та це ж яка радість ворогам! А, боже мій!..
Похитала головою, плюнула та й пішла до Оленки, що сиділа в садочку, думала.
— Зазнавайся з панами! — почала до неї.
— Як зазнавайся?
— Так… Ти вчена: пани за тобою стоятимуть, до земського підеш: за вгород поклопочеш.
Почервоніла Оленка, мовчить.
— Чого ж мовчиш?
— Одчепіться!
Пішла Палажка в хату, знов: і сякий і такий — почала кричать на Михайла.
Як по душі дере Оленці той крик. Встала, снує по садочку сюди-туди так швидко. Де б ділася, що б робила? Ходила-ходила, далі поза клунею, та до Сергія пішла, не знає й чого.
Був у хаті Сергій, у шаховці рився чогось. На лаві сидів Грищенко.
— Поздоровте мене! — почав до Оленки Грищенко. — Таки не збрехав отець Полієвкт: у второкласну незабаром од’їжджаю.
«І ти од’їжджаєш! — подумала Оленка. — От який отой світ! — думає. — Світ честолюбства, низькопоклонства, нікчемності». — Подумала, далі: — Заграй мені, — до Сергія.
Зачинив Сергій шаховку, оддав Грищенкові ноти якісь, узяв скрипку.
— Якої тобі, польки? — побренькав, грає.
Увіходить Василь, прийшов із суда, поставив ціпок, почоломкався з Грищенком, а на Оленку тільки нелюбо так глянув. Почервоніла Оленка. Пригадалася їй та бомага, що вона переписала на його.
«Взнав про це, мабуть», — подумала.
А він і справді взнав. Знакомий писар у волості сказав йому, що Оленка прямо написала, що сам чув од Остапчука.
— От і вір їй! — здивувався Василь тоді. — Що вона добра до тебе: і ходить, і все.
Сів на полу тепер, їсть Оленку очима.
Похнюпилась Оленка: «Яке ж таки я низьке діло піддержала!» — думає.
Сергій:
— Може, козачка ще тобі?..
Мовчить Оленка: «І я не змогла не переписувати того, — думає. — Яка ж я ганчірка!»
— Ну, так як?.. — почав Василь до Оленки. — Огорода з батьком та матір’ю одбирати у мене! Що ти написала на мене?
Побіліла Оленка. Подивилась-подивилась на Василя, і ні слова. Встала, пішла. Палажка саме з відром ішла з хати з своєї, побачила, звідкіль Оленка йде. А Оленка навпростець, борозенкою, прямо й іде, не крадеться вже.
— І сяка, і така! — почала на неї. — Ти таки ходиш до їх!
— Та й клята ж!.. — Оришка з грядок на Палажку.
— А ти? — Палажка до неї. — Ти он у бога не віруєш, ти… до церкви не ходиш. Тобі церква не мати, бог не отець!
Нікому нічого Оленка. Похилилася в садочок собі.
Заходило сонечко саме, золотило садочок, що жовтіти починав. Літо вже наприкінці було. Стоїть Оленка та так дивиться на садочок, на сонечко.
Стемніло. В хату Оленка ввійшла, лампу на стіл узяла, скриньку біля столу на ослінці поставила. Взяла у їй ситцю сувійчик, що батько на плаття набрав. Парасі дала.
— На спідничку, — каже, — буде тобі.
Далі бере тетрадки шкільні, щоденники, подивиться, розірве та й кине, та й кине до печі.
Батько ввійшов.
— Нащо ти рвеш? — до неї. — Воно б же здалося на віщо.
— Не ваше діло! — Оленка йому.
Вийняла потім книги, шкільні подарки: «Тараса Бульбу», про рослини якусь, сіла, надписує Сергієві, Грищенкові по книзі: «На згадку», — пише. Вийняла й євангелію в оправі золотій: «Отцу Полиевкту Сохановскому», надписала: «Оваго убо биша, оваго же убиша», — додала з притчі про виноградарів. Взяла потім клаптик бомаги, пише: «На цьому світі, де зло, неправда, нікчемність панують, чомусь гарному, світлому немає місця. Прощайте». Взяла клаптик бомаги, пише: «А вам, батьку, мамо, ось що скажу: віра в бога не в самому ходінні до церкви, не в обрядах самих… Поховайте мене, де Андрій, між березами. У домовину мені квіток накладіть».
Цидульки ці підопхнула під скатерть; книги поклала на покуті, скриньку під піл, на місце, поставила; а сама чепуриться давай: змилась, розчесалась, коси не заплітала, волос, як у русалок, зоставила. Внесла плаття голубе, празникове, давай убираться.
Мати коноплі біля комина мне.
— Куди ти? — питає у неї.
— На місце, — вона їй.
Батько маже хліба шматок часником та:
— Так тобі це й коня запрягать?
— Лягайте ще спать. Вбираюсь, щоб готовою буть тільки.
— А коли ж це ти приїдеш до нас? — всміхається мати.
— Побачите.
Убралась, пов’язала стьожкою червоною голову, на хату надивлятися давай. По долу костриця, під припічком купка сміття.
— Як у свининці у хаті! — каже до матері. — Поприбирайте: може, люде незабаром будуть до вас.
Подивилась на Парасю, що спала вже, на матір, на батька… Забриніли сльози у неї. Так жалко.
«Що робити?» — думає. Стояла-стояла, далі прокинула подушку на ослоні та лаві, — ліжко її, — лягла. Обхопили думки її.
«Хіба… жить зоставатись? — думає. — Так… для чого ж і жить?..» Здумала про всі свої попередні мрії, надії, про Полієвкта, Кочур; про матір, батька, Остапчука, Грищенка…
«Де ж щось гарне, велике? — думає. — У мріях, надіях, у книгах!.. А в житті? Нікчемність, нісенітниця, зло… Стоїть пак турбуваться, корчиться, поринать у злі, в багнюці?.. Яка цього ціль? Кому це потрібне?.. Не краще пак спокій… вічний, тихий, хороший; спокій під деревцем, квіточками, травичкою!?»
У хаті було вже погашено. Встала Оленка. На полу, під стіною, лежить батько, чорніє; далі Парася, поз запічок — мати.
— Прощайте! — прошепотіла. Вийшла з хати… навіки.
XVII
Знайшли Оленку під вербами у воді, — по платку, що лежав біля берега. Сяяло сонечко, пташки щебетали, а гарнесенька дівчина була байдужа до всього, до всього. Карі оченята її вже не світились питанням, молодесеньке серденько не бажало кохання. Спокійна-спокійна була.
Як самовбивцю поховали її саму собі в глухому кінці кладовища, на голій місцині, далеко-далеко од берез, під якими вона спочивать так бажала.
Через тиждень після смерті прийшла одповість з другої єпархії. Кличуть Оленку на місце.
Тепер батько, мати, сестричка обсадили вічне місце її любисточком, барвіночком, вишеньками, кленочками. На хресті берестовому, невеличкому, прибили іконочку матері божої. Батько світить увечері в хаті, читає псалтир за впокій; мати голосить.
