В одного мельника не було родини – тільки троє учнів. Якось він скликав їх і каже:
– Рідних дітей мені Господь не дав, тож хочу відписати млин одному з вас. А матиме його собі той, хто знайде для мене найкращого в світі коня. Ступайте, а через сім років вертайтеся, та не з порожніми руками.
Молодший з учнів, Ганс, був велике ледащо, та ще й дурний, як ступа, – тож усі з нього глузували.
– А ти куди зібрався? – брали його на сміх старші учні. – Навіть як і пощастить тобі з млином – він же тобі так треба, як собаці п’ята нога.
Ганс мовчки прошкував поряд, але вночі старші знайшли спосіб утекти від нього. Наступного ранку прокинувся Ганс, засмутився: «Що мені робити? – скиглив він. – Як знайти того коня без сторонньої допомоги?».
Так, бідкаючись сам до себе, не відразу помітив Ганс смугастого кота, який сидів у нього в головах.
– Куди простуєш, любий Гансе? – мовив до нього звір людським голосом.
– Якби ж то знаття, – зітхнув Ганс.
– Тримайся мене, не супереч мені ні в чому, і тоді за сім літ найкращий у світі кінь буде наш.
– Гаразд, – погодився Ганс. – Якщо ти так легко навчився людської мови, либонь, усе тобі до снаги.
От повів його кіт до свого палацу, а там – безліч слуг. Заходилися коло гостя, умили, причепурили й нагодували вишуканим харчем. У палаці взяв собі Ганс пишно оздоблену опочивальню, де й звикав спати на справжніх шовках.
День у день тепер з ранку до вечора Ганс робив усе, що йому наказував кіт: проріджував кущі срібним топірцем, поливав із золотого глека троянди в саду, обчімхував гілля на деревах діамантовими ножицями.
А якось помітив парубок, що одяг став йому замалий, взуття затісне, та й спитав у кота:
– Любий коте, я геть забув, скільки часу триває моя гостина. Якщо минуло сім років, то вже ж можу я забрати обіцяного мені коня?
– Чекай, – зразу спинив його кіт. – Спершу побудуй будинок зі срібла. Матимеш для роботи срібні цвяхи, молоток і дошки!
– Згода, – кивнув на те Ганс і притьмом взявся до роботи.
А коли все зробив, кіт запросив його на стайню, щоб він зміг вибрати коня до своєї вподоби.
Коні були один від одного кращий, тож Ганс не зміг вирішити, який з них найліпший.
– Тоді зробимо так, – запропонував кіт. – Повертайся до млина, а я через три дні сам приведу твого коня.
Послухав його Ганс, перебрався у своє зношене дрантя та й подався до мельника. На превелике його здивування застав парубок у млині старших учнів. Ті саме привели двох коней – таких старезних шкап, аж порохня з них сипалась.
– А де ж твій кінь, Гансе? – поцікавилися вони.
– Він прибуде за три дні, – відповів Ганс.
– А бува не через три роки? Добрий же кінь, якщо плуганиться повільніше за подорожнього! – старші учні підняли хлопця на глузи.
Мельник і собі наскіпався на Ганса:
– Як ти посмів упхатися до мого білосніжного, мов борошно, млина в цьому брудному лахмітті? Геть звідси!
Почвалав Ганс у повітку, до корів, там і оселився. А через три дні зупинилася перед млином парадна карета, вся золотом виграє, спереду в неї шестерня баских коней запряжена.
А на прив’язі слідом за каретою виступає сьомий кінь, та такий гарний, що в цілому світі такого немає. А на тому коневі верхи їде юна принцеса, а сама – прекрасна на вроду.
– Агов, мельнику! – гукнула дівчина.
Старий мельник не міг вийти з дива: засліплений небаченою казковою розкішшю, він раз по раз низько кланявся, вітаючи юну вершницю.
– Скажи, де зараз твій молодший учень Ганс, що старанно служив у мене сім років? – запитала принцеса.
– Е-е… у повітці, ваша ясновельможносте, – змушений був зізнатися мельник.
З карети з’явилися слуги, вимили Ганса кришталево чистою водою з діжі, вбрали парубка в такі пишні шати, що й сам король носить.
– Мельнику, – веліла принцеса, – бери коня, якого добув для тебе Ганс.
– Це ж найкращий у світі кінь, – зрадів мельник. – Млин твій, Гансе!
Але ні Гансу, ні тим паче принцесі млин не був потрібний. Вони сіли разом у чудову карету, що вся золотом вигравала, та й поїхали собі до того будинку, який Ганс збудував із чистого срібла. Він на той час уже виріс у справжній палац. Тож Ганс із принцесою повінчалися і прожили в ньому довге й щасливе життя.
