Колись давно в одному місті на базарній площі щодня з’являвся сліпий жебрак і кричав тужливим голосом:
– Нехай кожен подасть мені милостиню і вдарить по обличчю! Прошу кожного дати мені милостиню та ляпас! Зараз я розповім історію, як жадібність до багатства засліпила мої очі і я перестав бачити біле світло.
І сліпий розповів таку історію:
– Мене звуть Абдулла, і родом я з Багдаду. Після смерті батька отримав я чималу спадщину, але був нерозумний, лінивий і швидко промотав все своє добро. Дружина вмовила мене купити на останні гроші пару верблюдів. Почав я перевозити вантажі і так жити. Потроху копив гроші, став багатіти, і за кілька років у моєму каравані було вже вісімдесят верблюдів. Я перевозив товари з Багдаду до Барсу та інших великих міст.
Одного разу я повертався з караваном додому в Багдад і на півдорозі зупинився відпочити. Поплутав я верблюдів і пустив їх пастись, а сам присів під деревом вечеряти. Раптом десь з’явився карлик. Він підійшов до мене, і ми привіталися. Карлик сів поруч зі мною і спитав, звідки я і куди прямую. Я відповів йому і поділився з ним вечерею. Ми сиділи під деревом і розмовляли.
Раптом карлик сказав:
“Я знаю в горах місце, де захований величезний скарб. Якщо навантажити всіх твоїх верблюдів золотом і всякими коштовностями, і то не помітиш убутку: там немає числа скарбам”.
Почув я ці слова карлика і пристрасно захотів опанувати скарби. І я почав просити карлика:
“Покажи мені це місце, і я дам тобі одного верблюда. Навантажуй його коштовностями і вези, куди хочеш”.
“Ти дешево хочеш отримати таке незліченне багатство, – відповів карлик. – Ось якщо віддаси мені половину своїх верблюдів, тоді я відведу тебе і покажу скарби”.
“Якщо віддам йому сорок верблюдів, а решту сорок навантажу золотом для себе, і то буде дуже добре, – подумав я. – Чи жарт, легко отримати таке величезне багатство!” І я пообіцяв віддати карлику сорок верблюдів.
Ось ми зібрали своїх вісімдесят верблюдів в один караван і рушили в дорогу. Скоро ми досягли гори і вступили в глибоку, похмуру ущелину. Таке воно було вузьке, що верблюди ледве могли пробиратися там, та й то гуськом. Карлик ішов попереду. Раптом він зупинився і сказав:
“Ось ми і прийшли. Усади своїх верблюдів на землю і приготуй їх для навантаження”.
Я зробив так, як велів карлик. Тоді він пройшов трохи вперед і зупинився біля високої скелі. Потім зібрав оберемок хмизу і підпалив його. Коли багаття розгорілося, карлик кинув у вогонь якийсь порошок і тихо промовив кілька слів. Раптом земля під ним затремтіла, як під час землетрусу, пролунав страшний тріск, і в скелі біля того місця, де горіло багаття, з’явилася глибока тріщина.
“Йди за мною”, – сказав карлик.
Ми ввійшли в тріщину і опинилися у величезній печері. Що побачили там мої очі! Купи золотих монет, скрині дорогоцінних металів… Присягаюсь своїм життям, скарбам не було кінця!
Я став як божевільний хапати коштовності та золоті монети та набивати свої кишені. Але карлик наказав мені швидше виносити скрині та мішки та вантажити на верблюдів.
Коли ми навантажили всіх верблюдів, карлик дістав з однієї скрині якусь маленьку срібну коробочку, оглянув її і обережно поклав собі в кишеню. Потім він узяв мене за руку і вивів із печери. Тільки ми вийшли, карлик знову промовив заклинання. Земля затремтіла, тріщина зімкнулась – і перед нами була тільки висока скеля.
Верблюди насилу піднялися – така важка була поклажа. Незабаром ми вибралися з ущелини і вийшли на дорогу.
“Прощавай і будь щасливий. Тепер ти найбагатша людина”, – сказав карлик.
Він відрахував сорок верблюдів і пішов у бік Басри. А я повернув решту сорок верблюдів у рідний Багдад.
Крокнув я було вперед і зупинився. Жадібність кігтями стиснула моє серце: «Я віддав карлику сорок моїх верблюдів та ще скарби. Навіщо я це зробив? Я пограбував сам себе, нещасний! На що карлику таке багатство. , І тоді всі скарби дісталися б мені одному.
І мені так стало жаль своїх верблюдів і скарбів, що я не витримав і побіг наздоганяти карлика.
“О великий карлик! – сказав я йому. – Ти самотній мандрівник, навіщо тобі стільки верблюдів? Ти не впораєшся з ними. Краще віддай мені десять назад, вистачить тобі і тридцяти. Я все життя пам’ятатиму твоє добро”.
Карлик мовчки відрахував мені десять верблюдів, а решту погнав далі своєю дорогою.
Тепер я мав п’ятдесят верблюдів, навантажених золотом і коштовностями, і я був щасливий. Але не встиг пройти і п’ятнадцяти кроків, як жадібність знову почала мучити мене: “Чому я не попросив у нього відразу двадцять чи тридцять верблюдів! Може, він і поступився б мені їх. Навіщо йому ці багатства?”
І я знову втік за карликом, наздогнав його і сказав:
“Адже ти не забув, що ці верблюди – мої?
Карлик нічого не сказав і віддав мені ще двадцять верблюдів, а решта десять повів із собою.
Але жадібність опановувала мене все більше і більше. Я почав просити його віддати мені й решту десять верблюдів.
Карлик не сказав жодного слова і віддав останніх верблюдів.
Тепер я зібрав усіх своїх верблюдів, поставив по порядку і, щасливий, зібрався йти в Багдад. Раптом я згадав про ту срібну коробочку, яку карлик поклав у кишеню, і подумав: “Карлик без суперечки віддав мені сорок верблюдів з коштовностями, чи не взяти в нього і цю коробочку? На що вона йому? А мені знадобиться – вона теж грошей”. стоїть”.
Але не тут було! Карлик коробочку не віддав. Скільки я просив його, він говорив “ні”, і все тут. Мені все більше хотілося отримати цю коробочку, а карлик уже не слухав мене, мовчки повернувся і пішов своєю дорогою.
Тут я подумав: “Безглуздий я! Недарма карлик віддав сорок верблюдів з коштовностями; він узяв собі найдорожче – цю коробочку. Мабуть, у ній приховані всі скарби світу!”
У мене від жадібності зніяковів розум. Я кинувся за карликом, схопив його і пригрозив:
“Віддавай коробочку, карлик, бо візьму її силою!”
Карлик побачив, що я можу вбити його, подав срібну коробочку і хотів піти. Але я не відпустив його і спитав:
“Скажи, що ж приховано в цій коробочці? Чим вона дорога?”
“У цій коробочці укладено дорогоцінну речовину. Якщо вміти ним користуватися, то бачитимеш усі скарби”, – відповів карлик.
Тоді я почав просити карлика показати мені, як потрібно користуватися цією речовиною. Карлик довго мовчав, а я вимагав і погрожував. Нарешті він відкрив коробочку, занурив у неї два свої пальці, швидко вийняв їх, щось прошепотів і провів ними за моїм правим віком.
І раптом гори довкола ніби розкрилися переді мною, і я побачив, де лежить золото, де срібло, де алмази та різні коштовності. Тепер я міг зібрати всі багатства світу, але цього було мало.
“Намасти мені і ліву повіку”, – наказав я карлику.
“Не можна, – сказав карлик, – ти засліпнеш назавжди, якщо ще раз помажеш око цією речовиною”.
Але я не повірив карлику – я подумав, що він дурить мене, хоче приховати від мене щось дуже важливе.
“Якщо ти не зробиш цього, я уб’ю тебе!” – закричав я люто.
“Добре, я виконаю твоє прохання. Але за те, що трапиться після цього, ти розплачуватимешся сам”, – відповів карлик і доторкнувся чарівною речовиною до мого лівого ока.
Тільки він зробив це, як раптом усе навколо занурилося в темну темряву. Я осліп.
Коли я зрозумів це, я кинувся до ніг старця, ридав і благав його: “Візьми собі всіх верблюдів, всі скарби і цю коробочку з чудодійною речовиною, тільки пробач мені і поверни мені зір!”
“Шкода людина! – сказав старець. – Ти не послухав мене, а тепер уже ніхто не може допомогти тобі. Все життя ти оплакуватимеш той день, коли жадібність засліпила тебе”.
Після цього карлик забрав усіх верблюдів із коштовностями та пішов.
Я довго кричав, ридав і благав карлика вивести мене на головну дорогу, де б я міг пристати до якогось каравана, але карлик не чув мене.
Довго тинявся я, голодний, обірваний, у горах, поки не вибрався на велику дорогу. Потім мені вдалося приєднатися до каравана, що проходив, і я, сліпий жебрак, з того часу блукаю по світу і прошу милостиню.
І я дав клятву собі разом із милостинею просити і ляпас у покарання за мою жадібність.
