Задумав колись князь збудувати високий, високий палац, аж до самого неба.
— Заберу я у людей племен тун і мяо їх золото, срібло, заберу все продовольство та кращих дівчат і замкну все це в палаці, а сам зійду наверх і стежитиму за навколишніми селами, щоб вони не повстали проти мене,—говорив він.
І звелів князь своїм воїнам ловити людей і примушувати їх рубати ліс, випалювати цеглу для будови. Забрали воїни і в тринадцятирічного хлопчика Ду-ге тата й маму і послали їх випалювати цеглу. Вдома залишився один Ду-ге з трирічним братіком та півторарічною сестричкою. Тепер хлопцеві самому треба було доглядати малят, обробляти поле.
Щодня до схід сонця постають діти на схилі гори під великим деревом, Ду-ге лівою рукою пригорне до себе братіка, а правою—сестричку, і плачуть вони та примовляють:
Татусю, мамусю, чому не йдете,
У діток нещасних слізок не втрете?
Ми схудли й змарніли, чекаючи вас…
Татусю, мамусю, верніться до нас!
І так щодня стоять трійко худеньких, виснажених діток на схилі гори і плачуть. Слізки капали, капали у них з очей—і утворився з цих сліз струмочок. Побіг струмочок до річки, а річка потекла в море. З моря по річці вверх попливла рибка.
Тепер, коли діти, стоячи піддеревом, починали плакати, золотиста рибка підпливала до берега, висувала з води голову і, дивлячись на дітей, пускала з рота бульбашки.
Одного разу золотиста рибка висунула з води голову подивитись на дітей, але тут налетіла пташка і вхопила її. Побачив це Ду-ге, закричав на пташку, та злякалась і впустила золотисту рибку з дзьоба на берег.
Залишив Ду-ге брата і сестричку, підбіг до рибки, взяв обережно її обома руками і говорить:
— Ти така ж нещаслива, як і ми. Пущу я тебе в річку, пливи до свого татка та мами і з ними радісно живи.
Опинившись у струмочку із сліз, рибка вклонилася дітям, махнула хвостиком і зникла.
Ввечері наступного дня Ду-ге знову стояв з братіком і сестричкою на горі, і, вдивляючись вдалину, вони плакали та примовляли:
Татусю, мамусю, чому не йдете,
У діток нещасних слізок не втрете?
Ми схудли й змарніли, чекаючи вас…
Татусю, мамусю, верніться до нас!
Підпливла золотиста рибка до берега, підстрибнула, вискочила на берег і впала за кущ троянди. Раптом виходить з-за куща гарна-прегарна дівчинка, вбрання на ній золотом сяє.
— Ду-ге,—сказала вона,—під горою Хуаннюшань є ущелина, а в тій ущелині живе чарівний бичок. Щороку восьмого квітня, в день свята князя корів, коли сонце стане посеред неба, він вистрибує з ущелини і через печеру Бай-шитун проникає в гору Хуаннюшань, щоб поздоровити князя з днем народження.
Ти в цей час затули великою бамбуковою корзиною вхід до печери. Чарівний бичок наткнеться на корзину і не потрапить у печеру. А ти сідай йому на спину і хапайся обома руками за шию, а ноги міцно притисни до боків. Бичок підстрибне сім разів по сім і, коли йому не вдасться скинути тебе, покірно стане виконувати всі твої накази. Після цього їдь ти на бичку туди, де живе твій князь, увірвись в його палац, бичок затопче князя ногами, і врятуєш своїх рідних.
Дівчинка замовкла і зникла за трояндовим кущем, потім хлюпнула вода—і від берега попливла золотиста рибка.
Запам’ятав Ду-ге слова дівчинки, діждався восьмого квітня, прокинувся раненько, взяв велику бамбукову корзину і пішов на гору Хуаннюшань.
Йде він, іде, коли ж бачить: лежить на дорозі величезна змія, очі великі, як каганці, виставила язика, роззявила пащу і шукає, що б проковтнути.
Стислося серце у хлопця, і говорить він сам собі:
— Кепська справа! Як же бути? Дорога гірська, обійти ні’як.
Сховався він за великим каменем і став чекати, поки змія втече. А змія лежить і не думає рухатись. Сонечко тимчасом до півдня наближається, не можна ж проґавити час, коли треба бичка ловити.
— Піду на бій проти змії!
Вискочив він із схованки, розмахнувся коромислом і вдарив змію по потилиці. Розсердилась змія, зашипіла, ще ширше роззявила рота і кинулась вперед. Схопив Ду-ге корзину і накинув змії на голову, а сам сів зверху і давай лупцювати змію коромислом. Махнула змія хвостом і підкинула хлопця вгору. Впав Ду-ге на гострий камінь і забив собі ногу. Напружив він решту своїх сил, звівся на одну ногу і почав бити змію коромислом. Після кількох десятків ударів змія нерухомо простяглась на дорозі.
У Ду-ге з рани текла кров, він сів на землю, нездатний зробити бодай незначного руху. Але тут він згадав про ненависного князя, згадав про палац до неба, згадав про людей, що зносять муки, згадав про тата й маму, брата і сестричку. Взявся за коромисло і, прикусивши губи, пошкутильгав уперед, до гори Хуаннюшань, тягнучи за собою корзину.
Сонце все ближче до півдня, а до гори ще так далеко! Глянув хлопець на сонце і пішов швидше, як тільки міг.
Раптом з струмочка, що протікав поруч з дорогою, з’явилася золотиста рибка; вона вискочила на берег і впала в кущ троянди. Вмить рибка перетворилася в гарну дівчинку. Підняла дівчинка своє віяло, махнула ним двічі—знявся вітер, підхопив він Ду-ге, його корзину, коромисло і переніс до підніжжя гори.
Сонце стало саме посередині неба. Кинувся Ду-ге з корзиною до печери, та не встиг він затулити вхід. Золотавий бичок уже вискочив з ущелини і кинувся до печери. Схопив Ду-ге бичка за хвіст, але той рвонувся вперед, хлопець упав біля входу в печеру, а в руках у нього залишилось тільки трохи шерсті, кілька жмутиків шерсті лежало також і в корзині.
Бичок зник, печера закрилася, а Ду-ге лежить біля печери і зітхає.
— Ну, клята зміюко, це через тебе я не спіймав бичка, не ввірвався в палац, не затоптав князя, не врятував людей та батьків своїх. Як я тебе ненавиджу!
А з ноги Ду-ге все ще біжить кров, і болить нога нестерпно. Провів він по нозі рукою, до якої пристала шерсть з бичковогохвоста, — що за диво! Біль затамувався, кров зупинилась, хлопець звівся на ноги. Тепер йому захотілось їсти. Він заглянув у корзину і подумав: „Який же я дурний! Чому не поклав у корзину хоч кілька зернин кукурудзи?” Постукуючи по корзині, він почав приспівувати:
Ех, корзино, ти, корзино,
Нема в тобі ні зернини.
Нічим голод втамувати…
Раптом в корзині з’явилося кілька жовтеньких кукурудзяних зернин. Покуштував— запашні і солодкі. Він зрозумів, що це шерсть з хвоста золотавого бичка перетворила його корзину в чарівну.
Поївши кукурудзи, Ду-ге ще раз стукнув по корзині і промовив:
— Корзино, корзино, нехай здійметься вітер і віднесе мене додому.
Подув вітер—і в одну мить Ду-ге опинився дома. Бачить він: брат сестричка сидять голодні і плачуть, аж похрипли від плачу.
Стукнув хштаеш по корзині і сказав:
— Корзино, корзино, дай смаженої свинини та рисової каші нагодувати брата і сестричку.
Враз же корзина наповнилась пахучою смаженою свининою та рисовою кашею. Сіли вони втрьох і попоїли з таким апетитом!
„Не спіймав я чарівного бичка, та добре, що хоч корзина стала чарівною. Вдарив раз чи вдруге—і що накажеш, те й з’явиться,—подумав хлопець.—А чому б мені не скористатися цим і не полетіти на княжий двір, зробити те, що мені треба?”
— Братіку і сестричко, я полечу за татком і мамою,—сказав він, а потім стукнув по корзині і мовив:—
Корзино, корзино, нехай орел від несе мене на княжий двір!
Тут з’явився орел, взяв його з корзиною і поніс на княжий двір. За кілька хвилин вони вже були там, сіли на землю, і орел відразу ж зник.
Ой! Тут десятки тисяч людей носили глину, каміння, клали цеглу, тесали дерево. Палац уже на кілька десятків сажнів здіймався над землею. Сам князь сидів на схилі гори під жовтою парасолькою і наказував своїм воїнам бити людей бамбуковими палицями, примушувати їх працювати. Сльози, піт і кров стікали по людських тілах, дехто непритомнів і тут же падав. Який жах!
Стукнув Ду-ге по корзині і говорить:
— Корзино, корзино, хай вилетить чорний дракон і проковтне князя.
Вилетів з корзини чорний дракон, проковтнув князя і звився в небо.
Перелякані воїни порозбігались, а люди почали кричати від радощів.
Ще раз Ду-ге вдарив по корзині і промовив:
— Корзино, корзино, дай хліба та вина нагодувати нещасних людей.
Враз один за одним з корзини почали з’являтися котел з вареним білосніжним рисом, за котлом—миска з м’ясом, за мискою—пляшка з вином. Люди стали їсти, сміятися, співати, танцювати.
Батьків своїх Ду-ге знайшов під копицею сіна. Худі, виснажені, вони лежали на землі. Покликав їх хлопець, а з очей у нього покотилися гіркі сльози. Посадив він тата й маму в корзину, стукнув по корзині і сказав:
— Корзино, корзино, хай прилине рожева хмарка і віднесе нас додому!
Тут же з’явилася рожева хмарка і віднесла їх додому. Ще здаля вони помітили, що біля дверей стоїть гарна дівчинка з братіком та сестричкою і усміхається їм.
Хмарка спустилася до дверей. Обняли вони міцно дівчинку, діток і засміялися від щастя.
