Одного чудового літнього дня донька графа Мара вибігла, танцюючи, із замку в сад. Там вона бігала, пустувала, час від часу зупинялася послухати спів птахів. І ось вона присіла в тіні зеленого дуба, підняла очі і побачила високо на гілці веселого голуба.
– Гуля-гуля-голубок, – покликала вона, – спустись до мене, милий! Я віднесу тебе додому, посаджу в золоту клітку, любитиму і плекатиму найбільше у світі!
Не встигла вона це промовити, як голуб злетів з гілки, сів їй на плече і припав до її шиї. Вона погладила його пір’їнки і забрала з собою.
День закінчився, настала ніч. Донька графа Мара вже збиралася лягати спати, як раптом обернулася і побачила перед собою гарного юнака. Вона дуже здивувалася —двері своєї спальні вона вже давно зачинила. Але вона була сміливою дівчиною і спитала:
— Що тобі тут потрібно, юначе? Навіщо ти прийшов і налякав мене? Ось уже кілька годин, як двері мої на замку. Як ти сюди попав?
– Тихше, тихше! – Зашепотів юнак. — Я той самий гуля-гуля-голубок, якого ти заманила з дерева.
– То хто ж ти тоді? — спитала вона зовсім тихо. — І як сталося, що ти перетворився на милу, маленьку пташку?
— Мене звуть Флорентін, — відповів юнак. — Мати моя королева, і навіть більше, ніж королева, — вона вміє чаклувати. Я не хотів її слухатися, ось вона і перетворила мене на голуба. Уночі чари її зникають, і тоді я знову стаю людиною. Сьогодні я перелетів через море, вперше побачив тебе і зрадів, що я птах, а тому можу до тебе наблизитися. Якщо ти мене не полюбиш, я ніколи більше не зазнаю щастя!
— А якщо я тебе полюблю, ти не відлетиш, не залишиш мене? — спитала вона.
– Ніколи, ніколи! – відповів принц. — Виходь за мене заміж, і я буду твоїм навіки. Вдень птахом, а вночі людиною – я завжди буду з тобою.
І ось вони таємно повінчалися і щасливо зажили у замку. І ніхто навіть не здогадувався, що гуля-голубок уночі перетворюється на принца Флорентіна. Щороку в них народжувався синок, та такий гарний, що й описати неможливо. Але щойно хлопчик з’являвся на світ, принц Флорентін ніс його на спині за море — туди, де жила його мати, королева, — і залишав сина в неї.
Так пролетіло сім років, і раптом прийшла до них велика біда. Граф Мар вирішив видати дочку заміж за багатого чоловіка, який до неї посватався. Батько змушував її погодитись, але вона відповіла:
— Любий батечку, я не хочу виходити заміж. Мені так добре тут із моїм голубом.
Тоді граф розгнівався і в серцях вигукнув:
— Клянуся своїм життям, я завтра ж скручу голову твоєму голубу!
Тупнув ногою і вийшов із кімнати.
— О боже, доведеться мені відлетіти! – сказав голуб.
Він злетів на підвіконня і полетів. І все летів і летів — перелетів через глибоко-глибоке море, полетів далі і летів, доки не побачив замок своєї матері. А в цей самий час королева-мати вийшла в сад і побачила голуба — він пролетів над її головою і опустився на стіну замку.
— Швидше сюди, танцюристи! – Покликала королева. – Танцюйте! А ви, музики, веселіше грайте на своїх волинках. Мій милий Флорентін повернувся! Повернувся до мене назавжди, бо цього разу він не приніс із собою гарненького хлопчика.
– О, ні, матінко, – відповів Флорентін, – не треба мені танцюристів, не треба музикантів! Милу мою дружину, мати моїх сімох синів, завтра видадуть заміж, і цей день буде для мене днем скорботи.
— Чим я можу допомогти тобі, сину мій? — спитала королева. — Скажи, і я зроблю все, що в моїх силах.
— Люба матінко: тобі служать двадцять чотири танцюристи і музиканти — оберни їх у сірих чапель. Семеро моїх синів нехай стануть сімома білими лебедями, а мене перетвори на яструба і буду у них за ватажка.
— На жаль, сину мій! Це неможливо! – Заперечила королева. — Не під силу це моїм чарам. Але, можливо, моя наставниця, чарівниця Острі, скаже, як це зробити.
І королева-мати поспішила до печери чарівниці Острі. Незабаром вона вийшла звідти, бліда як смерть, з жмутом палаючої трави у руці. Вона прошепотіла над травами якісь заклинання, і раптом голуб перетворився на яструба, його оточили двадцять чотири сірих чаплі, а над ними злетіло сім молодих лебедів.
І всі вони полетіли через глибоке синє море. Море ревіло і стогнало під ними. А вони всі летіли й летіли і нарешті підлетіли до замку графа Мара, коли весільна процесія рушила до церкви. Попереду їхали озброєні вершники, за ними друзі нареченого та васали графа Мара, потім наречений, а за всіма бліда і прекрасна донька графа Мара.
Повільно-повільно під звуки урочистої музики рухалися вони, поки не наблизилися до дерев, на яких сиділи птахи. І тут Флорентін-яструб закричав, і всі птахи піднялися в повітря — чаплі летіли низько – низько, молоді лебеді над ними, а яструб кружляв над усіма. Весільні гості дивувалися на птахів, як раптом – хоп! — Чаплі кинулися вниз і розігнали вершників. Молоді лебеді оточили наречену, а яструб кинувся на нареченого і прив’язав його до дерева. Тоді чаплі збилися в тісну зграю, і лебеді поклали їм на спину свою матір, як на пухову перину. Птахи злетіли в небо і понесли наречену до замку принца Флорентіна.
Ось як птахи розладнали весілля! Такого дива ще ніхто не бачив. А весільні гості? Їм залишалося тільки спостерігати, як прекрасну наречену забирають все далі і далі, поки нарешті і чаплі, і лебеді, і яструб не зникли з очей.
Принц Флорентін того ж дня доставив дочку графа Мара в замок своєї матері-королеви, а та зняла з сина закляття, і всі вони разом зажили щасливо.
