Розділ двадцять третій
Що таке друг
Другого дня Франческо пішов працювати до Феїної крамниці. Курдуплик, звичайно, побіг з ним. Хлопчик та собачка і хвилини не могли жити один без одного. Лягаючи спати, Франческо брав Курдуплика з собою в ліжко, і цуцик ще вдосвіта починав будити хлопця своїм нетерплячим скавулінням та гавканням.
“Вставай, доки ти спатимеш! У нас тисяча справ. І не переробиш за день: треба покачатися в снігу, позмагатися, хто швидше добіжить до фабричного муру, перевірити, хто далі стрибне зі східців. Ну, вставай!..”
А йдучи до Феїної крамниці, вони гралися всю дорогу.
Зустрівши на порозі хлопця з собакою, стара Фея невдоволено скривилася.
— Собака?.. Ти що, хочеш його тримати при собі в крамниці?
— Тільки з вашого дозволу, синьйоро…
— Гм… А бліх у нього часом нема?
— Що ви, синьйоро. Він цуцик чистий…
— Так… Так… Щось наче я його десь бачила… Терезо, ану глянь на цього собачку… Не пригадуєш часом, де ми його бачили?
— Щось ні, синьйоро баронесо… А втім… чекайте, на кого він схожий? На того собачку, що стояв у нашій вітрині перед Новим роком. Ось гляньте, в нього навіть хвіст світліший, ніж тулуб.
— Маєш рацію, він таки справді схожий на того. Тільки наш був трохи менший.
— Авжеж, синьйоро баронесо, наш був менший. Щоб вони його пригадали, Курдуплик голосно загавкав. Але Фея, посміхаючись, промовила:
— І, до того ж, наш не гавкав.
— Авжеж, синьйоро баронесо, наш не гавкав.
Франческо дозволили тримати Курдуплика в крамниці за умови, що той не буде смітити і не псуватиме іграшок. За один-однісінький день у крамниці Курдуплик навчився більше, ніж за цілий рік. Він навчився гавканням сповіщати про прихід до крамниці покупців. Навчився стояти на задніх лапах з кухликом у зубах, куди покупці кидали монетки для Франческо. Навчився бавитися з маленькими дітьми, доки їхні мами балакали про се і про те з синьйорою Феєю. А в більш-менш спокійні години дня, коли не було покупців, Франческо й Курдуплик розважалися новими іграшками, які Фея привозила для наступного Нового року. Це були зовсім нові, незнайомі Курдуплику речі: реактивні літаки, пневматичні рушниці, океанські пароплави з сотнями пасажирів у віконцях кают…
“Бідний Капітан Півбороди! — думав собі Курдуплик. — Що б він зараз сказав про свій Вітрильник!”
З цими мешканцями вітрини Курдуплик не міг порозумітися, бо всі вони були мовчазні, нерухомі і, здавалося, не хотіли звірятися йому. Між собою вони, можливо, й розмовляли та сперечалися, як колись Курдуплик розмовляв та сперечався з своїми друзями з вітрини. Але зараз Курдуплик уже не був іграшкою. Він жив у світі живих людей, із справжніми, а не намальованими олівцем серцями, як у трьох Ляльок-Артисток.
Та й Франческо не грався вже там з іграшками, як колись. Він охочіше розважався з Курдупликом: качався з ним на долівці, боровся, а розумний собачка легенько хапав зубами Франческо за руку.
— Всі іграшки на світі не варті одного-єдиного друга, — говорив Франческо на вухо Курдупликові.
А Курдуплик відповідав:
— Гав! Гав!
— Будемо друзями навіки? Не розлучимося ніколи? — Гав! Гав! — радісно гавкав Курдуплик.
Такого гамору Фея не витримувала. Вона прочиняла двері в крамницю і, дивлячись поверх окулярів, питала:
— І чого він так гавкає, цей дияволяка?
— З радощів, синьйоро. Він радіє, що живе на світі. А Курдуплик дзвінко підтвердив:
— Гав! Гав!
