Джанні Родарі – Подорож Голубої Стріли: Казка

Розділ третій

Капітан Півбороди хвилюється

— Синьйоро баронесо, хтось зайшов у крамницю! — гукнула Тереза.

Фея, що саме розчісувалася у своїй спальні, затиснувши в зубах шпильки, не пішла, а полетіла по сходах, на ходу закручуючи коси.

— Кого там принесло і чому він не зачиняє дверей? — бубоніла вона, поспішаючи. — Я зразу ж відчула протяг, хоч дзвінка ніби й не було.

Щоб мати поважніший вигляд, Фея одягла на ніс окуляри і повагом, дрібними кроками, як і годиться справжнім паніям (бо вона ж була трохи не баронеса), переступила поріг крамниці. Але, побачивши обшарпаного хлопчину, що зніяковіло м’яв у руках свій голубенький кашкет, стара одразу облишила зайві церемонії.

— Ну? Чого тобі тут треба? — запитала вона суворо, ніби даючи зрозуміти хлопцю: хутчій говори, я не маю часу вислухувати твої теревені.

— Та я, синьйоро… — почав хлопчина.

Іграшки у вітрині аж вуха понаставляли, проте так нічого й не почули.

— Що він сказав? — прошепотів Начальник Поїзда.

— Тсс! — засичав Начальник Вокзалу. — Не галасуйте!

— Слухай, хлопче! — вигукнула Фея, втрачаючи терпець (а це траплялося з нею щоразу, коли їй доводилося розмовляти з людьми, які й гадки не мали про її шляхетний титул), — слухай, любий, час дорогий, кажи хутчіш або дай мені спокій і напиши краще в листі, чого ти бажаєш.

— Я ж вам уже написав, синьйоро, — випалив хлопчина одним духом, боячись збитися на слові.

— Он воно як! А коли?

— Майже місяць тому…

— Зараз подивимося. А як тебе звати?

— Монті Франческо ді Джузеппе.

— Де ти живеш?

— У Квартіччіоло.

— Гм… Монті, Монті… Ага, ось Монті Франческо. Таки так, двадцять три дні тому ти прохав у мене електропоїзда. Але чому ж тільки одного поїзда? Ти ж міг би попрохати й літака чи дирижабля або краще вже цілий повітряний флот!.. — глузливо запитала Фея.

— Але ж мені найбільше подобається ваш поїзд, синьйоро!

— Гм, поїзда йому захотілося. Скажи, а чи не приходила часом сюди твоя мати два чи три дні після того, як ти надіслав мені цього листа? Ну, що тепер відповіси?

— Так, приходила. То я сказав мамі завітати до вас. Я дуже її прохав, щоб вона зайшла сюди. “Піди до Феї,— сказав я тоді мамі,— я їй про все написав. Фея ж така добра, вона не відмовить нам”. — Зрозумій мене, хлопче: я ні добра, ні погана. Я роблю те, що можу. Але працювати задарма я не можу. У твоєї матері не було грошей на цей подарунок. Вона, правда, хотіла лишити мені за електропоїзд свого старого годинника. Я ж бачити не можу годинників, бо вони надто вже прискорюють рух часу. Я ще нагадала твоїй матері торішній борг — за коника, а також позаторішній — за дзигу. Ти що, не знав про це? Га?

Дитина цього таки й справді не знала. Хіба ж матері розповідають коли дітям про свої клопоти?

— Так от чому ти не одержав ніякого подарунка на Новий рік. Тепер зрозумів? Як ти гадаєш, правильно я зробила чи ні?

— Так, синьйоро, ви слушно кажете, — промимрив Франческо. — А я думав, може, ви часом забули, де я живу.

— Ні, я дуже добре пам’ятаю твою адресу. Ось вона записана, окремо, бачиш? На цьому тижні я пришлю мою секретарку по гроші, які ви винні за подарунки минулих років.

У старої служниці, що саме підслуховувала під дверима, аж дух перехопило від радості, коли вона почула, що хазяйка при людях назвала її “секретаркою”. Служниці довелося випити води, щоб заспокоїтися.

— Щиро дякую вам за таку шану, синьйоро баронесо, — сказала вона своїй господині, коли хлопець пішов.

— Та годі вже, годі! — обірвала її грубо Фея. — На ось краще повісь на двері оголошення: “Крамниця зачинена до завтра”, щоб не надокучали непрохані гості.

— Накажете опустити й штору?

— Опусти, так, мабуть, буде краще. Сьогодні навряд чи ми що вторгуємо.

Служниця побігла відв’язувати штору, а Франческо все ще стояв надворі і, вп’явшись очима у вітрину, чекав, сам не знаючи чого. Фуркнула, розкручуючись, залізна штора і ледве не вдарила хлопця по голові.

Франческо схилився на запилену залізну штору, припав обличчям до неї і гірко заридав.

Це страшенно вразило всіх мешканців вітрини, і одна по одній, самі того не помічаючи, Ляльки так розревлися, що Капітану Півбороди терпець урвався.

— Чого скиглите? Вже рюмсати навчилися?.. — сказав гнівно Капітан і сплюнув на палубу свого Вітрильника… — От мавпи!.. — востаннє промимрив він і замовк.

Угамувались і Ляльки. Стало тихо. Тільки чути було, як відлунювали, даленіючи, кроки Франческо на вулиці. Отак: стук-стук… стук-стук… — все далі, все тихше. Нарешті їх зовсім не стало чути.

Тоді Капітан Півбороди знову сплюнув на палубу і глузливо додав:

— Тисяча косооких китів! Ревти через якийсь поїзд! Та я не проміняв би свого швидкохідного Вітрильника за всі поїзди всіх залізниць земної кулі!

Великий вождь Срібна Пір’їна вийняв з рота люльку (а це він робив завжди, коли хотів щось сказати) і промовив:

— Капітан Півбороди каже неправду. Його самого дуже розхвилював цей білий хлопчик.

— Кого, мене? Що значить “розхвилював”, прошу пояснити?

— А це значить, що одна половина вашого обличчя плаче, а друга соромиться.

Капітан Півбороди і справді остерігався повертатися, адже безборода половина його обличчя плакала. Та все ж він гримнув на індіанця.

— Замовчи ти, бовдуре з прерій, а то як зійду вниз, то обпатраю тебе, наче індика для різдвяного обіду!

Довго ще наш моряк лютував і сипав такими добірними лайками, що навіть Генерала збив з пантелику. Той уже подумав, що отепер напевне почнеться війна, і дав наказ зарядити гармати. Проте Срібна Пір’їна знову встромив у рот люльку і замовк. Незабаром він уже солодко спав.

Додамо, до речі, що вождь індіанців завжди спав з люлькою в зубах.

Розділ четвертий

Начальник Вокзалу не знає, що діяти

Наступного дня Франческо знову прийшов до вітрини і довго не міг відірвати сумного погляду від Голубої Стріли. Приходив він і третього, і четвертого дня. Траплялося, що він зупинявся лише на кілька хвилин і потім біг собі, не оглядаючись. Іноді ж хлопчик годинами вистоював на одному місці, притиснувшись до вітрини носом та лобом, на який неслухняно спадав рудавий чуб. Інколи він захоплено позирав і на інші іграшки, проте неважко було помітити, що його полонив саме електропоїзд. Начальник Вокзалу, Начальник Поїзда та Машиніст, помітивши це, з гордощів почали неабияк гнути кирпу і презирливо поглядати на інших ляльок, але на них ніхто не ображався. Адже всі мешканці вітрини були закохані у Франческо. Приходили й інші діти і також зазирали у вітрину, розглядаючи іграшки, проте ляльки майже не помічали їх. А досить було Франческо не з’явитися у звичайний для нього час, як Начальник Вокзалу зразу починав нервово ходити по пероні і зиркати раз у раз на свій кишеньковий годинник. Капітан Півбороди починав сипати прокляття, Сидячий Пілот, ризикуючи життям, перехилявся за борт літака, а Срібна Пір’їна забував навіть пахкати люлькою, і вона щохвилини гасла. Тоді великому вождю доводилося витрачати коробки сірників, щоб розпалити її. І так було кожного дня і кожного місяця, цілісінький рік.

А до Феї що день, то більшими пачками надходили листи, які вона уважно перечитувала, робила в них помітки та вела якісь підрахунки. Та коли щодня почало надходити стільки листів, що тільки на розпечатування потрібно було згаяти півдня, всі мешканці вітрини догадалися, що вже не за горами час розподілу новорічних подарунків.

Бідний Франческо! Що день, то сумніше ставало його худеньке личко. Треба було чимось розвеселити хлопця. Всі чекали, що Начальник Вокзалу придумає що-небудь.

Але він тільки й робив, що від хвилювання скидав та одягав берета з п’ятьма нашивками чи поглядав на носки своїх черевиків, немов бачив їх уперше.

Розділ п’ятий

Розумний собака дає пораду

І хто б міг подумати — рішення підказав ганчір’яний собачка. Бідний Курдуплик! Ніхто ніколи не звертав на нього уваги, бо, по-перше, не можна було визначити, якої він породи, а по-друге, він завжди мовчав, мов риба. Бідний цуцик перед усіма тремтів і боявся навіть рота розтулити. А коли щось і спадало йому на думку, то він довго перш обмірковував, чи варто повідомляти про це друзів. Та з ким було, врешті, балакати? Ляльки стали аж занадто елегантні синьйори і взагалі не зважали на собачку, який не був ні бульдогом, ні пуделем, ні таксою. Олов’яні солдатики, звичайно, дали б йому слово, та хіба офіцери дозволили б їм це? Так що у всіх була якась причина не помічати ганчір’яного собачки. А від того, що він увесь час мовчав, знаєте, що з ним скоїлось? Забув, як гавкати! Отож, тільки-но собачка роззявив рота, щоб висловити свою знамениту думку, як із його горла вихопився якийсь дивний звук, схожий і на котяче нявчання, і на ослячий крик. Почувши цей незвичайний звук, усі мешканці вітрини так і зайшлися сміхом. Один тільки Срібна Пір’їна і оком не моргнув, бо, як усім відомо, індіанці взагалі не сміються. Коли регіт ущух, вождь витяг люльку з рота і промовив:

— Синьйори, а ви послухайте, що балакатиме Курдуплик. Собака завжди говорить мало, а думає багато. Хто довго думає, той скаже мудру думку…

Від цієї похвали Курдуплик почервонів від кінчика носа до кінчика хвоста, відкашлявся і виклав, нарешті, свою думку.

— Отой хлопчина… Цей Франческо, гадаєте, одержить від Феї подарунок на Новий рік?

— Навряд, — відповів Начальник Вокзалу. — Його мати щось давно не приходила, а листів од хлопця нема. Я дуже уважно стежив за поштою.

— Отож і я помітив, — вів далі Курдуплик. — Я переконаний, що Франческо нічого не отримає на Новий рік. Але я, коли на те пішло, не бажав би потрапити в руки якійсь іншій дитині.

— І я також, — пробурчав Жовтий Ведмедик, чухаючи собі за вухом.

— І ми теж, — як завжди, хором відповіли всі три Ляльки-Артистки.

— А що, як ми самі,— вів далі собачка, — зробимо йому новорічний подарунок, га?..

— Зробимо йому подарунок? Та як же це? — зареготали Ляльки.

— Та цитьте ви там! — гримнув на Артисток Капітан Півбороди. — Жінкам тут заборонено базікати!

— Негайно візьміть назад вашу образу! — вигукнув Полковник стрільців, витягаючи шпагу. — Бо зараз же проштрикну вам горлянку…

— До зброї! — гукнув Генерал своїм артилеристам.

— Вибачте! — пролунав голос Сидячого Пілота. — Не здіймайте такого галасу, а то вгорі нічого не чути. Нехай говорить собака.

— Отож, — почав знову Курдуплик, коли вщух гамір і запала тиша, — ми знаємо, як його звуть, відома і його адреса. Чому б нам не знятися всім звідси і не піти до нього?..

— До кого? — перепитала одна з Ляльок.

— До Франческо, до кого ж.

Вмить запанувала мовчанка. Та тільки на мить, бо невдовзі вибухнула шалена суперечка: кожен кричав своє і не слухав того, що казали інші.

— Та це ж справжній бунт! — вигукнув Генерал. — Я нізащо не дозволю бунтувати! Моїм наказам треба коритися!..

— А то що?

— Нічого. Треба бути дисциплінованими…

— І йти туди, куди нас відвезе на мітлі Фея? Тоді Франческо не побачить подарунка і цього року: адже його прізвище стоїть у книзі нещасливих боржників!..

— Тисяча китів!..

— Усе це добре, — втрутився в розмову Начальник Вокзалу. — Адресу Франческо ми знаємо, а от хто покаже, як і кудою добиратися до нього?

— Я про це вже раніше подумав, — боязко промовив Курдуплик. — Адже я можу знайти дорогу нюхом по сліду Франческо. Що ви на це скажете?

— А я вмію читати сліди на землі,— озвався вождь Срібна Пір’їна. — Я пропоную ось що зробити! Всім піти до Франческо. Хто йде з нами?

Це вже було не безвідповідальне базікання. Треба було вже остаточно вирішувати. Тому всі з надією глянули на найвищого чина — Генерала артилерії. А найвищий офіцер, крокуючи перед п’ятьма довіреними йому гарматами, що стояли в бойовій готовності, довгенько чухав собі потилицю, перш ніж оголосити своє рішення. Нарешті він сказав:

— Добре! Згода! Я захищатиму вас у поході всім своїм військом. Відверто кажучи, мені як Генералові теж зовсім не до вподоби, що мною командуватиме якась стара Фея.

— Слава! — гримнули артилеристи.

Духовий оркестр піхотного полку олов’яних солдатів заграв такий марш, що й мертвий не влежав би, а Машиніст Голубої Стріли ввімкнув сирену, і вона завивала, аж поки всім у вухах позакладало.

Виступати в похід було вирішено назавтра — в новорічну ніч. Рівно опівночі Фея, як звичайно, зайде в крамницю, щоб набрати повний кошик іграшок. Та схопить облизня: вітрина буде порожня.

— От уявляю, як вона скривиться, — лукаво усміхнувся Капітан Півбороди, походжаючи по палубі свого Вітрильника.

А наступного дня пізно ввечері…

Частина друга

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (Оцінок ще немає)
Сподобалась казка чи оповідання? Поділіться з друзями!
Категорії казки "Джанні Родарі – Подорож Голубої Стріли":
Залишити відповідь

Читати казку "Джанні Родарі – Подорож Голубої Стріли" українською мовою на сайті Proza онлайн: найкращі народні казки для дітей та дорослих. Повчальні казки для хлопчиків та дівчаток для читання у дитячому садку, школі або на ніч.