Розділ шостий
Увечері перед Новим роком
Кожен сушив собі голову над питанням: як вийти з крамниці? Прорізати дірку в залізній шторі, як пропонував Головний Інженер-Конструктор, було неможливо.
А на всіх дверях крамниці по три засуви, і на кожному висів ще й великий замок.
— Я й про це вже подумав, — промовив Курдуплик і знову, як завжди, зашарівся. Бачите, цей собачка був дуже сором’язливий. Всі захоплено глянули на маленького ганчір’яного цуцика, який цілий рік мовчки думав, але ні разу й слова не промовив.
— Ну, кажи, слухаємо…
— Ви ще не забули нашої комори? Пам’ятаєте купу порожніх коробок у кутку? Так от, я там ходив і помітив у стіні дірку, якою можна долізти у сусідський винний льох, а звідти — прямо сходи у двір.
— Але звідки ти про все це довідався?
— Ми, собаки, маємо одну велику ваду — всюди сунемо свого носа. Бачите, інколи ця вада стає нам у пригоді…
— Хай так! Але я не уявляю, як це можна спустити артилерію сходами, — вигукнув недовірливо Генерал. — А Голуба Стріла? Ви бачили коли-небудь, щоб поїзд з’їжджав сходами?
— Це доведеться робити вперше. Що ж, покладемо рейки на східці,— промовив басом Начальник Вокзалу.
Та ось Срібна Пір’їна витяг з рота люльку, і всі принишкли.
— Білі люди все лаються і забувають про нашого Пілота, — сказав він.
— Ми тебе не розуміємо. Що ти маєш на увазі, великий вождю?
— А ось що: наш Пілот перевезе всіх літаком — і край…
І справді: кращого способу дістатися до комори не було. Що й казати. Сидячий Пілот був надзвичайно задоволений цим планом.
— Десяток рейсів — і всі будуть унизу! — захоплено випалив він.
Ляльки вже наперед втішалися з приємного перельоту на літакові, але їх розчарував Срібна Пір’їна.
— У кого є ноги, тому не потрібні крила, — заявив він.
Отож усім, хто мав ноги, довелося самим зійти сходами, а літаком була перевезена артилерія, вагони та Вітрильник.
Капітан Півбороди не зійшов з капітанського містка навіть під час перельоту. Генерал та Начальник Вокзалу, що саме злазили крутими сходами вниз, трохи не луснули із заздрощів, коли він пролетів у них над головою.
Півбороди негайно скористався цією перевагою і, щоб підкреслити свою зверхність, перехилився через борт і плюнув на них. На щастя, слина пролетіла щонайбільше на віддалі одного сантиметра від носів Генерала та Начальника Вокзалу.
Останнім з’їжджав Мотоцикліст-Акробат. А для нього промчати по сходах на мотоциклі було все одно, що оком кліпнути. Та не встиг Мотоцикліст іще з’їхати на долівку, як у крамниці знявся страшенний галас.
— Рятуйте! Рятуйте! — верещала Феїна служниця. — Синьйоро баронесо! Злодії, грабіжники!
— Хто, хто? Що скоїлося? — почувся голос господині.
— Покрали всі наші іграшки з вітрини!
— Господи милосердний! — заломила руки Фея.
Та втікачі зовсім не мали милосердя: під керівництвом Головного Інженера-Конструктора вони вже встигли замкнути двері комори на засув і попрямували в куток, до купи картонних коробок. Саме в цю мить вони почули, як Фєя та служниця стрімголов злетіли вниз по сходах. Та даремно: обидві ткнулися носами у замкнені зсередини двері.
— Відмикай мерщій! — закричала Фея.
— Замок не відмикається, синьйоро баронесо!
— Ага, це вони замкнулися на засув. Ну, стривайте ж, там ви й сидітимете! Зачекаймо, вони ще проситися будуть!
Що й казати, Фея була хоробра бабуся, але цього разу безстрашність їй зовсім не придалася. Наші іграшки, прямуючи за собакою, що вів перед, уже поминули гору порожніх коробок і тепер одна по одній пролазили крізь дірку в сусідський підвал. Голуба Стріла, звичайно, давно звикла проїжджати тунелями. Начальник Вокзалу та Начальник Поїзда зайняли місця поруч із Машиністом. Найменші ляльки, які вже потомилися, посідали у вагони, і блискучий поїзд, тихенько свиснувши, в’їхав у тунель.
Набагато важче було з Вітрильником, адже тут не було води. Та про це потурбувалися вже роботи Інженера-Конструктора: вони за одну мить спорудили поміст на вісьмох коліщатах, навантажили на нього Вітрильника з Капітаном і перетягли їх через тунель, і якраз вчасно, бо Фея, нічого не дочекавшись, саме в цю мить з усіх сил уперлася плечима в двері, вирвала слабенький засув і мерщій кинулася обшукувати всю комору і, звичайно, нічого не знайшла.
— Що за дивина! — тремтячи від страху, шепотіла Фея.
— Тут нікого нема, синьйоро баронесо, — промовила служниця, цокотячи зубами і тримаючись обіруч за спідницю господині.
— Сама бачу. І нема чого так тремтіти…
— Я не тремчу, синьйоро баронесо. Це, мабуть, десь землетрус трясе.
— Голуба Стріла зникла, — сумно промимрила крізь сльози Фея. — Зникла, і сліду не стало.
Та залишмо цих бідних бабусь, хай вони ще раз обнишпорять усі закутки в коморі, а самі ходімо за нашими друзями. Вони, певне, ще й гадки не мають про те, які пригоди чекають на них. Я ж усі ті пригоди знаю від, початку й до кінця. Є серед них веселі, та є й страшні. Отож слухайте, що було далі.
Розділ сьомий
Жовтий Ведмедик виходить на першій зупинці
Пригоди почалися зразу ж після того, як наші друзі опинилися по той бік стіни. Перший зняв тривогу Генерал. Він, як ви вже помітили, був запальний, завжди з усіма заводився та встрявав у всякі суперечки.
— Мої гармати, — голосно почав він, підкручуючи свої вуса, — мої гармати заіржавіли. Щоб їх прочистити, треба невеличкої війни. Хай поганенької, аби війни, щоб погуркати з гармат хоч хвилин п’ятнадцять…
Від цього бажання він не відступався, воно сиділо в його голові, мов цвях у тину. Тільки-но наш Генерал ступив по той бік стіни, як раптом вихопив шпагу, закрутив нею над головою і крикнув мов навіжений:
— До зброї! Тривога!
— В чім річ? Що сталося? — перепитували один одного солдати, що не помітили ніякої небезпеки.
— Онде ворог, хіба не бачите! Всі до зброї! Зарядіть гармати! Приготуватися до бою!..
Зчинилася небачена метушня. Артилеристи ставили в бойовий порядок гармати, солдати заряджали гвинтівки, офіцери громовими голосами вигукували команди і, наслідуючи Генерала, також підкручували собі вуса.
— Тисяча глухонімих китів! — гримнув Капітан Півбороди з палуби свого Вітрильника. — Накажіть негайно поставити кілька гармат на борт мого корабля, а то мене пустять на дно…
Машиніст Голубої Стріли скинув берет і почухав потилицю.
— Не тямлю, як це можна піти на дно. Я ж добре бачу, тут вода є тільки у мисочці, а під Вітрильником — кам’яна долівка.
Начальник Вокзалу суворо поглянув на Машиніста.
— Раз синьйор Генерал каже, що з’явився ворог, — значить, так воно і є. Тож замовкніть. Генерал краще знає, що треба робити…
— Я бачу, я також бачу! — крикнув згори Сидячий Пілот, кружляючи на своєму літаку поперед усіх.
— Що ти там побачив?
— Кажу ж — ворога. На власні очі бачу його!
Всі Ляльки з переляку поховалися у вагони Голубої Стріли. А Лялька Роза залементувала:
— Ой синьйори, зараз почнеться війна, а я ж тільки-но зробила собі нову зачіску на півроку. Що ж тепер буде з моїми кучерями?..
Генерал наказав горністу сурмити тривогу.
— Всім мовчати! — скомандував він. — А то не чути моїх наказів…
І тільки роззявив рота, щоб крикнути “Вогонь!”, як раптом пролунав химерний Курдупликів голос:
— Зупиніться! Благаю, припиніть усе це!..
— Хто там ходить? У… чорт! Відколи це собаки стали командувати військом? Р-розстріляти його!! — загорланив несамовито Генерал.
Та Курдуплик ніби й не чув цього.
— Прошу вас, дайте команду припинити ці витівки. Запевняю вас, що цей “ворог” нам зовсім не ворог, — наполягав собачка.
— Гм… Що ж це за дивина! — бовкнув злісно Генерал. — “Не ворог”, це все ж таки — “ворог”, а тому його треба безжально знищити!
— Та ви придивіться, будь ласка, краще, — благав Курдуплик. — Адже я бігав туди, щоб подивитися зблизька. Знаєте, хто там? Зовсім не ворог, а дитина, і вона спить…
— Дитина, кажеш? — не вгамовувався Генерал. — А що їй, дитині, робити на полі бою?
— Але ж, синьйоре Генерале, ми не на полі бою, в тому й річ. Адже ми в підвалі, хіба ви цього не бачите? — переконував Курдуплик. — Синьйори і синьйорини, прошу рухатися обережно. Ми перебуваємо зараз, як я вже вам говорив, у колишньому винному льоху, звідки легко вийти надвір. Одного тільки я не знав, — вів далі розумний ганчір’яний собачка, — я не знав, що в підвалі мешкають люди. Он там, у кутку, де блимає світло, стоїть розкладне ліжко, а в тому ліжку спить хлопчик. Може, вам закортіло збудити його гарматами?
Тут не втерпів і Срібна Пір’їна, що досі спокійно попахкував своєю довгою люлькою.
— Собака слушно каже. Я теж бачу дитину і не бачу ворога…
— Та що ви! Тут, безсумнівно, криється хитрість підступного ворога, — правив своє (тільки вже не так завзято) Генерал, переконавшись, що сподівання на війну марні. — Ворог, бачите, прикидається невинним дитятком…
Але Генерала вже ніхто не слухав. Навіть боязкі Ляльки і ті повилазили зі своїх схованок і, примруживши очі, розглядали темний підвал.
— Таки й справді — дитина, — промовила одна.
— Еге ж, білявенька, я теж бачу, — сказала друга.
— Це якась невихована дитина, — осудливо кинула третя. — Бачте, спить і пальця тримає в роті.
В підвалі, безперечно, мешкала бідна родина. Про це свідчили старі, обшарпані меблі. На долівці був простелений сінник для спання, біля холодної груби, в старому ліжку, спала дитина, а на долівці лежала погнута миска для вмивання. Батьки, напевне, були на роботі, а може, й жебракувати пішли, залишивши малюка самого в хаті. Дитина лягла спати і не погасила каганця, що блимав поруч на табуретці. Дуже ймовірно, що малюк боявся спати в темряві, а може, йому подобалися величезні тіні від миготливого каганця, що плигали на стінах і стелі. Дитина й заснула, напевне, спостерігаючи оті танці тіней.
Наш Генерал, якому ніколи не бракувало фантазії, прийняв гасовий каганець за вогні ворожого табору і знову зняв був тривогу.
— Тисяча китів-близнюків! — вилаявся Капітан Півбороди, нервово поскубуючи свою бороду. — Ви мене хотіли переконати, що на обрії — піратський корабель. Цей хлопчина, як придивитися до нього в підзорну трубу, анітрохи не скидається на пірата. У його руках я не бачу абордажного списа, на очах зовсім нема чорної пов’язки, і потім: де ж у цього хлопця чорний прапор із білим черепом і кістками — емблемою піратів? Мені здається — це мирна бригантина, що плаває в океані снів…
Проте Сидячий Пілот, щоб остаточно пересвідчитися в усьому, вирішив провести глибоку розвідку в районі розташування ліжка. Він зробив два чи три круги над самісінькою головою хлопчика, який махнув спросоння рукою, неначе відганяючи муху. Повернувшись до своїх, Пілот доповів:
— Ніякої небезпеки, синьйоре Генерале! Ворог, пробачте… я хотів сказати: дитина міцно спить…
— Тим краще, тоді захопимо його зненацька в полон! — заявив Генерал.
Але цього разу обурилися ковбої:
— Полонити дитину? Хіба наші ласо зроблені для цього? Ми накидаємо наші аркани тільки на шиї диких коней та биків у преріях, а не на дітей! Тому хай кожен собі затямить, що ми повісимо на першому ж кактусі того, хто посміє хоч пальцем зачепити сонного хлопчину!
З цими словами вони пустили коней навскач і оточили Генерала, тримаючи напоготові свої аркани, щоб зашморгнути їх, у разі потреби, на Генераловій шиї.
— Я це сказав так собі,— промимрив Генерал, — просто так собі. Навіть пожартувати вже не можна. Авжеж, ви не розумієте жартів, хлопці!..
Втікачі підійшли впритул до ліжка. Не скажу, щоб їхні серця після пережитого переполоху билися спокійно: кожна лялька ще тремтіла від переляку. Через це вони й ховалися за спину Жовтого Ведмедика, який так і не второпав нічогісінько з усього того, що тут коїлося. У нього, бачте, в голові була тирса, це я знаю напевно. Тому цей Ведмедик міркував надзвичайно повільно — був справжнім тугодумом! Він ще міг якось добрати одну річ, та й то коли йому розтлумачиш, а коли треба було зрозуміти самому якусь складнішу думку, в нього починала страшенно боліти голова. Зате зір у Жовтого Ведмедика був напрочуд гострий. Це ж він зразу побачив, що в ліжку спить не ворог, а дитина. Тому він і не злякався. Навпаки, йому негайно закортіло стрибнути до хлопця в ліжко і побавитися з ним (адже Ведмедикові важко було зрозуміти, що сонні діти не граються навіть з іграшковими ведмедиками).
Підійшовши до ліжка, втікачі побачили в ньому білявенького хлопчика. Хотіли б дізнатись, які в нього очі — блакитні чи карі,— але дитина спала. На ослінчику біля гасового каганчика лежав згорнутий учетверо аркуш паперу. На ньому з одного боку була написана великими нерівними літерами адреса.
— Запевняю вас, це — шифроване донесення, — висловив свій здогад Генерал, який уже встиг запідозрити дитину в шпигунстві на користь ворога.
— Цілком можливо, — погодився Начальник Вокзалу. — Та навіть якщо й так, прочитати його ми все одно не зможемо. Не нам воно адресоване. Ось бачите? Тут написано: “Синьйорі Феї”.
— Дуже цікаво, — промовив Генерал. — Листівка адресована синьйорі Феї, тобто нашій хазяйці. Чого доброго, він ще міг її сповістити про нас, як ви гадаєте? А якщо він вів спостереження за нами, га? Ми мусимо будь-що дізнатися про зміст цього листа.
— Все одно не сміємо! — наполягав на своєму Начальник Вокзалу. — Адже це порушення конституційної гарантії таємниці листування.
Цього разу (дивна річ) Срібна Пір’їна цілком підтримав Генерала.
— Прочитайте! — тільки й сказав вождь індіанців і знову встромив люльку в рот. Але й цього було досить. Генерал миттю, як кіт, видряпався на табуретку, розгорнув аркуш, кашлянув для рішучості, наче мав прочитати оголошення війни, і почав читати:
“Синьйоро Феє!
Я почув про вас цього року вперше. Досі я ще ніколи в житті не одержував ні від кого подарунків. Сьогодні зовсім не буду гасити світла — чекатиму на вас. Коли прийдете, я скажу, які подарунки бажав би одержати. Однак я боюся, що засну, тому залишаю вам оцей лист. Дуже прошу, синьйоро Феє, виконайте моє бажання. Всі знають, що я хлопець слухняний. Та я обіцяю стати ще кращим, якщо ви принесете мені подарунка. А то для чого мені бути слухняним і зразковим хлопцем?
Ваш Джампаоло”.
Генерал читав листа, і голос його поступово ставав жалісливим. Не будемо приховувати — старий солдат розчулився.
Всі іграшки затамували подих. Лише одна Лялька так тяжко зітхнула, що всі аж обернулися і подивилися на неї. Сердешна Лялька зніяковіла.
— Тисяча залитих сиропом китів! — пробубнів знову Капітан Півбороди. — Мені здається, наша стара господиня вчинила несправедливо. Через неї цей хлопчик може стати поганим.
— Я не розумію, що означає “стати поганим”? — запитала Лялька Роза. Проте їй ніхто не відповів, а інші Ляльки смикнули її ззаду за спідничку, щоб мовчала.
— Треба щось придумати, — сказав Начальник Вокзалу.
— Може, серед нас знайдеться доброволець? — натякнув Полковник’ олов’яних солдатів.
Курдуплик, який ще зразу вискочив на ліжко до хлопця і ліг калачиком біля самої подушки, почервонів як рак. Всі зразу догадалися, що він має сказати щось важливе.
— Я хотів би залишитися біля хлопчини, — промовив Курдуплик. — Думаю, що коло нього буду щасливий. Він поводитиметься зі мною добре, і нам веселіше буде вдвох, коли батьки покинуть його дома самого, як цієї ночі.
— Можна було б залишити й тебе, — заперечив Капітан Півбороди, — але хто нас поведе до Франческо? Якщо не помиляюся, ми саме задля нього і втекли з вітрини.
— У мене хоч і добрий носяка, — пожартував Машиніст, — але нюхом водити поїзд я нездатний. Коли переді мною нема рейок — я сліпий, як кріт. Отож без провідника я не поведу поїзда.
— Ні, Курдуплика ніяк не можна залишити! — заявив Генерал.
В цю мить почулось якесь несміливе покашлювання. Так завжди робить той, хто хоче щось сказати, але ніяк не наважується.
— Ну, кажи швидше! — пролунав голос Сидячого Пілота, що згори завжди швидше за інших помічав усе, що робиться на землі.
— От що, — промовив Жовтий Ведмедик, кахикаючи, щоб приховати своє збентеження, — правду кажучи, я не люблю довгих подорожей. Я вже стомився, блукаючи по світах, і бажав би зробити зупинку. Як ви гадаєте, чи не можна було б мені залишитися тут?
Бідний Жовтий Ведмедик! Тільки заради того, щоб залишитися з хлопцем і не виказати своєї доброти, він вирішив навіть назвати себе ледачим. Хтозна-чому, але всі, хто має чуйне серце, завжди намагаються приховати це від інших. Погляди всіх звернулися до Жовтого Ведмедика. Всім стало жаль його.
— Не дивіться на мене так, — промовив Жовтий Ведмедик, — а то я зовсім зашаріюся і ще стану червоним. Мені здається, на цьому ліжечку можна буде ще гарно виспатися, доки розвидниться. А ви таким холодом знову підете шукати Франческо?..
— Гаразд, — заявив Капітан Півбороди. — Залишайся тут. Діти й ведмедики завжди порозуміються, бо принаймні одне у них спільне: і ті й інші дуже охочі бавитися…
Всі погодилися з Капітаном. Настав час прощатися. Кожному хотілося потиснути лапку Жовтому Ведмедикові, побажати йому багато щастя. Та в цю мить пролунав довгий і пронизливий гудок. Це Машиніст Голубої Стріли попереджав про від’їзд. Начальник Вокзалу свиснув своїм свисточком, і Начальник Поїзда став підганяти пасажирів:
— Хутчій, синьйори, сідайте! Від’їжджаємо! По вагонах! — кричав він.
Ляльки, переполошившись, що не сядуть у поїзд, з’юрмилися біля дверей. Поїзд повільно рушив. Обабіч його їхала надійна кінна охорона — ковбої та індіанці. Вгорі на вагонах несли вахту стрільці. Вітрильник із Капітаном Півбороди їхав на останній платформі.
Двері з підвальної кімнати вели прямісінько у глухий і тісний провулок. Туди й рушив поїзд із нашими мандрівниками. Лежачи на подушці поруч білявенької голівки Джампаоло, Жовтий Ведмедик сумним поглядом провів своїх товаришів. Йому стало жаль їх, і Ведмедик так зітхнув, що волосся на голові у хлопчини заколихалося, мов од подиху вітру.
— Тихше, тихше, друже мій! — промовив сам до себе Жовтий Ведмедик. — Так і розбудити можна хлопця.
Хлопчик не прокинувся, лише по його губах пробігла ледь помітна усмішка.
“Присягаюся, — подумав собі Жовтий Ведмедик, — хлопчику зараз сниться сон. Йому сниться, ніби біля нього промайнула Фея, поклала подарунок на стілець і своєю широкою спідницею зняла вітер, який скуйовдив йому чуб. Слово честі, йому снилось саме це! От тільки який же подарунок приснився Джампаоло? Ото б дізнатися!..”
Жовтий Ведмедик нахилився до хлопчика і зазирнув йому в очі, але вони були заплющені, тому відгадати, що ж дитина бачила уві сні, було зовсім неможливо. Тоді Жовтий Ведмедик удався до хитрощів, до яких ви ніколи в житті не додумалися б: він нахилився над самим вушком хлопчини і тихесенько, але виразно, прошепотів йому слово за словом:
— Приходила Фея і подарувала тобі волохатого Жовтого Ведмедика. Такий гарненький ведмедик, щоб ти знав! Повір мені, я бачив цього ведмедика не раз у дзеркалі. На спині в нього є ключик, яким заводиться пружинка. Заведи його — і твій ведмедик танцюватиме, як танцюють ведмеді на ярмарках і в цирках. Ось глянь як…
Добре намучився Жовтий Ведмедик, поки дістав лапою ключик у себе на спині і гарно накрутив пружину. І одразу він відчув щось неймовірне: спочатку вся спина здригнулася і затрусилася, мов у лихоманці, а потім йому нестримно закортіло веселитися. Вмить дрож з грудей і спини перебігла йому в ноги, і Ведмедик почав швидко-швидко танцювати.
Він ще ніколи не танцював так завзято. Хлопчина спросоння засміявся і прокинувся. Кліпнувши кілька разів очима — його сліпило світло — він раптом побачив перед собою на подушці Жовтого Ведмедика і вмить збагнув, що сон здійснився. Танцюючи, Ведмедик підморгнув до хлопця: мовляв, будемо друзями, побачиш!
І вперше в своєму житті Джампаоло відчув себе щасливим.
