Розділ восьмий
Головний Інженер будує міст
Провулок ішов круто вгору, але Голуба Стріла легко подолала крутизну і вилетіла прямо на широку площу якраз перед крамницею Феї. Машиніст висунувся у віконце:
— Ну, в який бік тепер? — запитав він, оглядаючись на вагони.
— Прямо й прямо! — гукнув йому Генерал. — Лобова атака — найкраща тактика для розгрому ворога.
— Якого ворога? — запитав Начальник Вокзалу. — Прошу вас, припиніть, будь ласка, всі ці вигадки. В поїзді ви такий самий пасажир, як і всі інші. Тут ваші нашивки на береті не мають ніякої сили, і поїзд їхатиме туди, куди я накажу. Зрозуміло?
— Слухайте, — нетерпляче мовив Машиніст, — та говоріть же швидше, а то, чого доброго, ще торохнемо в тротуар.
— Праворуч! — дзявкнув боязко Курдуплик. — Завертайте швидше праворуч! Ми йдемо слідами Франческо. Отут ступали його драні черевики й мокрі пальці. Сюди!
Собачка метушився, але не міг знайти слід.
— Отже, крути праворуч! — повторив за Курдупликом Начальник Вокзалу.
Машиніст натиснув на важіль, і Голуба Стріла на повній швидкості повернула праворуч.
Сидячий Пілот, щоб не випустити поїзда з поля зору, летів на висоті двох метрів над землею. Він спробував був піднятися вище, та ледве не заплутався у трамвайних дротах.
Ковбої та індіанці, мов ті бандити, що переслідують здобич, скакали верхи обабіч поїзда.
— Закладаю генеральські погони на діряве сольдо, якщо це подорожування закінчиться щасливо, — промимрив Генерал. — Від цих вершників жди всього… На першій же зупинці за всяку ціну перейду на платформу, де їдуть мої гармати.
Саме в цю мить пролунало тривожне скавчання Курдуплика, який помітив, напевне, якусь небезпеку. Та було вже запізно. Машиніст не встиг загальмувати, і Голуба Стріла з розгону влетіла в глибоку баюру. Вода підійшла майже під вікна поїзда. Ляльки страшенно перелякалися і подерлися на дахи вагонів, де їхали олов’яні солдатики. А бідолашний Курдуплик плавав у баюрі, кленучи власний голос: “Добра б йому не було! І якої я породи? Навіть гавкати нездатний!! Все б на світі віддав, аби тільки гавкнути по-справжньому, по-собачому. Якби був гавкнув хоч раз, то оце б не сиділи усі в баюрі…”
— Приїхали… — промовив Машиніст, витираючи холодний піт на лобі. — Висадилися…
— Ви хочете сказати — опинилися у воді? — промимрив сумно Півбороди. — Тепер що ж — нам залишається єдиний вихід: спустити на воду мого славного Вітрильника і всім перевантажитися на нього. Іншого рятунку нема.
Та хіба маленький Вітрильник витримав би всіх? На щастя, Головному Інженерові-Конструктору спало на думку, що в його ящику з інструментами є всі деталі, з яких можна побудувати міст.
— Доки цей міст буде готовий, то розвидниться, і нас половлять, — бурчав Капітан Півбороди, похитуючи головою.
Та іншої ради не було. Треба було рятуватися. Всі роботи під керівництвом свого Інженера, який сам був роботом надзвичайно складної конструкції (він складався з сили-силенної блоків, важелів і неймовірної кількості гвинтів), узялися до праці.
— Краном ми піднімемо Голубу Стрілу і поставимо її на міст, — пообіцяв Інженер. — Пасажирам залишатися на місцях!
Промовляючи ці слова, він згорда поглядав на Ляльок, які, що й казати, захоплено дивилися на Інженера. Тільки Лялька Нера залишалася вірна своєму Пілоту і не зводила з нього очей.
Пішов сніг. Вода в калюжі стала швидко прибувати. Здавалося, складним розрахункам Інженера судилося зазнати краху.
— Нелегка справа — спорудити місток під час повені,— процідив крізь зуби Інженер, — але сподіваємося, що все-таки спорудимо.
Щоб прискорити будівництво, Полковник віддав у розпорядження Інженера всіх своїх солдатів. Місток зростав на очах над темною водою баюри. Серед пітьми й сніговиці лунав брязкіт заліза, стукіт молотків і блоків передачі роботів-монтажників. Ковбої та індіанці на конях поперепливали тим часом на другий берег і стали там табором. Здалека видно було червону цяточку, яка то спалахувала, то гасла, немов світлячок. Це смоктав свою люльку Срібна Пір’їна. З вікон Голубої Стріли пасажири пильно стежили за цією червоною цяточкою, що жевріла, мов далека надія. І три Ляльки-Артистки, що теж не відривали очей від вогника, сказали водно:
— Це, напевне, зірочка.
Бачите, вони були великими мрійницями: їм увижалися зорі навіть сніжної ночі. Та нехай мріють, аби почували себе щасливо, чи не так?..
Небагато минуло часу, і на будівництві залунали радісні вигуки: “Ура! Ура!” Це роботи-монтажники й олов’яні солдати досягли другого берега калюжі. Міст був готовий!
Великий кран підняв Голубу Стрілу і поставив її на рейки (тут, як і на кожному добропорядному залізничному містку, були рейки), Начальник Вокзалу дав зелений сигнал — сигнал для від’їзду, Машиніст натиснув на важіль, і поїзд, легенько здригнувшись, рушив по містку. Та не проїхали вони й кількох кроків, як Генерал зчинив тривогу:
— Погасити світло! Над нами — ворожа авіація!
— Тисяча китів з пухлою печінкою! — крикнув Капітан Півбороди. — Щоб я свою бороду проковтнув, коли це не Фея!
В цю мить високо над площею з’явилася, все збільшуючись, величезна довгаста тінь. Втікачі з першого погляду впізнали летючу мітлу та двох бабусь на ній.
Фея, треба вам сказати, була вже примирилася з утратою своїх найкращих іграшок. Вона позбирала решту іграшок з полиць та комори і, вилетівши в димар на мітлі-автоматі, рушила у свій звичайний передноворічний політ. Але не встигла вона долетіти ще й до середини площі, як служниця вигукнула:
— Синьйоро баронесо, гляньте-но вниз!
— Куди? — озирнулася та. — Ага… бачу… бачу. То часом не фари Голубої Стріли?
— Отож мені теж так здається, синьйоро баронесо.
Не гаючи часу, Фея повернула важіль мітли на південний захід, і хитрий апарат пішов сторч на світло, що блищало на поверхні калюжі.
Як бачите, цього разу Генерал зчинив тривогу недарма. Світло в поїзді миттю вимкнули. Машиніст дав останню швидкість, і поїзд блискавкою промчав через міст. Але ще не встигли двоє останніх коліс товарної платформи (на якій стояв Вітрильник з Капітаном Півбороди) торкнутися твердої землі, як земля і небо здригнулися від страшного вибуху, і високий залізний місток розсипався, звалився на дно калюжі.
“Чи не Фея часом почала нас бомбардувати?” — не в одного з переляку промайнула думка. Але річ тут була зовсім в іншому. Генерал, нікого не попередивши, замінував моста і власноручно висадив його в повітря.
— Я краще його шматками проковтну, ніж залишу ворогу! — гордовито вигукнув він, накручуючи з радощів вуса.
Фея спустилася вже зовсім низько і летіла просто на Голубу Стрілу.
— Завертай ліворуч, мерщій! — крикнув один ковбой. Не чекаючи наказу Начальника Вокзалу, Машиніст на великій швидкості так круто звернув ліворуч, що поїзд ледь-ледь не розірвався навпіл. Голуба Стріла влетіла з розгону в темний під’їзд, де вже блимав червоний вогник у люльці Срібної Пір’їни.
Поїзд підігнали впритул до стіни, а браму швидко зачинили й замкнули на засув.
— Хоч би вона не помітила нас, — шепнув Капітан Півбороди.
Та де там було Феї помітити їх!
— Дивна річ!.. — бубоніла Фея, кружляючи над площею. — Наче земля їх поглинула, навіть і сліду не видно…
— А може, вони попадали десь у рівчак… — висловила свій здогад служниця.
— І це могло статись, — погодилася Фея. — Тим більше шкода мені Голубої Стріли. Вона не заслужила того, щоб валятися в якомусь брудному рівчаку. Це ж була найкраща іграшка в моєму магазині. Нічого не втямлю… Може, вони втекли від злодіїв і шукають дорогу додому? І таке може бути… А втім, не будемо тут баритися. У нас ще роботи сьогодні хтозна-скільки. А список подарунків, які нам треба розвезти дітям до ранку, дуже великий. Хоч би встигнути! Ну, полетіли!..
І, повернувши мітлу на північний край неба, переслідувачі зникли в густій завірюсі…
Бідна старенька Фея! Уявіть себе в її становищі: остання ніч, треба вже розвозити дітям іграшки, а їх нема — покрали! І саме в новорічну ніч, коли в тисячах будинків і хат тисячі дітей підвішують, лягаючи спати, панчохи, щоб Фея поклала туди подарунки. Таки добра морока з ними… А тут ще сніг сипле, як із мішка, — квітчає Новий рік. Та коли б тільки сипав, а то ж січе з вітром, очі заліплює. Ото ніч, синьйори мої! Ото ніч! Таке мете, таке крутить, світу не видно!
Розділ дев’ятий
Прощавай, Лялько Розо!
— В цьому під’їзді темно, як у пляшці з чорнилом, — бубонів Начальник Вокзалу.
— Ворог може тут влаштувати нам таку пастку, що нікому й не снилося, — додав Генерал. — Давайте краще засвітимо фари.
Машиніст негайно ввімкнув фари Голубої Стріли. Втікачі стали роздивлятися довкола: вони потрапили в під’їзд, захаращений порожніми ящиками, що пахли фруктами. Це був, очевидно, під’їзд якогось фруктового магазину. Всі Ляльки позлазили з вагонів і зібралися докупи в якомусь порожньому закапелку. Дівчата — як усі дівчата: тільки зійшлися докупи, так і зчинили галас, хоч вуха затуляй.
— Тисяча китів-базік! — вилаявся Капітан Півбороди. — Це не дівчата, а сороки, нізащо тобі не помовчать…
— Тут хтось є! — промовила своїм співучим голосом Лялька Роза.
— Мені здається, тут скрізь люди, — сказав боязко Машиніст. — Кому це спало на думку сидіти в під’їзді в таку скажену холоднечу? Як на мене, то повірте, я б не пожалів віддати й колеса від мого локомотива за м’яке ліжко та гарячу грілку в ногах.
— Тут якась дівчинка! — в один голос скрикнули Ляльки.
— Гляньте, вона спить.
— Помацайте, яка вона холодна. Вся, мов крига.
Кілька Ляльок простягли свої руки, щоб доторкнутися до холодної дівчинки. Вони робили це дуже тихесенько, боячись розбудити її. Та дитина не прокидалася.
— На ній саме лахміття! Може, вона полаялася із своїми рідними? А може, побилася з товаришками і тепер боїться йти додому така обшарпана та брудна?
Ляльки так захопилися, що й не помітили, як заговорили між собою на весь голос, одначе дівчинка нічогф не чула і сиділа нерухомо, зіщулившись, біла мов стіна. Руки ЇЇ були простягнуті до вух, немов вона хотіла розтерти й зігріти їх. Але руки були холодні як сніг.
— Нумо, нагріємо її,— запропонувала Лялька Роза і перша стала розтирати дівчинці руки. Роза довгенько терла, проте це нічого не допомогло: руки були все одно як дві крижинки.
Побачивши, що Ляльки вовтузяться біля дівчинки, один солдат зістрибнув з даху вагона і підійшов до них.
— Е-е, — промимрив він, оглянувши дитину. — Таких дівчаток я вже бачив багато.
— Невже? Ви її знаєте? — запитали Ляльки.
— Чи вона мені знайома? Ні, власне, цієї дівчинки я не знаю, але знаю таких, як вона. Це просто з бідної родини дівчинка — от і все.
— Як той хлопчик, у якого ми були в підвалі?
— Ще бідніша, набагато бідніша. У цієї дівчинки немає навіть підвальної кімнати. її заскочила на вулиці хуртовина, от дівчинка й заховалася в цей під’їзд, щоб зовсім не замерзнути.
— А зараз вона спить?
— Так, спить, — сказав солдат. — Але спить вона дивним сном…
— Що ви хочете сказати?
— А ось що: мені здається, вона вже більше не прокинеться…
— Ну, це вже справжня нісенітниця! — заперечила Лялька Роза. — Чому це вона не прокинеться? А от я залишуся біля неї і зачекаю, доки вона прокинеться. З мене вже досить подорожування. Я звикла сидіти дома, і мені зовсім не подобається вештатися вночі по вулицях. Краще я залишуся тут із цією дівчинкою, а коли вона прокинеться, піду до неї додому.
З Лялькою Розою ніби щось скоїлося. Вона як не та стала: у неї зовсім пропав задерикуватий тон, що завжди викликав лють у Капітана Півбороди. В її прозорих блакитних очах раптом засяяли якісь дивні вогники.
— Я залишаюся тут! — рішуче повторила Роза. — Шкода мені нашого Франческо, але я не думаю, що він буде побиватися за мною. Франческо — хлопець, і навіщо йому ляльки? Ви передасте йому від мене привіт. Гадаю, він пробачить мені. А втім, ще може бути й так, що ця дівчинка піде в гості до Франческо і візьме мене з собою, тож ми зустрінемося з ним…
Але чому це Лялька Роза все балакала й балакала без угаву, так, неначе в її горлі збилися купою слова і їх треба було швидко виговорити?
Лише тому, що вона хотіла випередити інших, не дати їм слова сказати, аби вони не стали їй перечити. Лялька Роза, бачите, боялася, що друзі не дозволять їй лишитися тут і їй доведеться йти далі, кинувши бідну дівчинку напризволяще такої темної ночі, в такий лютий холод. Але ніхто Ляльці Розі не перечив. І коли Курдуплик, що ходив з під’їзду на розвідку, повернувся з донесенням, що ворога нема і дорога вільна, всі почали лаштуватися в путь.
Один по одному втікачі сідали в поїзд. Начальник Вокзалу наказав не засвічувати, про всяк випадок, фар.
Голуба Стріла повільно рушила з під’їзду.
— Прощавай! Щасти тобі,— шепотіли подруги Ляльці Розі.
— До побачення! — відповідала тремтячим голосом Роза.
Нема чого приховувати: їй страшнувато було залишитися самій, і вона, пригортаючись до дівчинки, повторила:
— До побачення!
Всі три Ляльки-Артистки одночасно виглянули з віконця вагона і хором відповіли:
— Прощавай! Нам хочеться плакати, повір. Та ми не вміємо. Ми ж дерев’яні і не маємо сердець… Ти й сама це знаєш. Прощавай!
У Ляльки Рози було серце, хоч вона, правду кажучи, до цього часу ніколи й не відчувала його. І ось тепер, сидячи самотою в темному під’їзді, Роза відчула, як у грудях ЇЇ щось сильно закалатало, і зрозуміла, що це б’ється її серце. Воно так стукотіло, що їй здалося, ніби серце сидить десь у горлі і не дає навіть слова промовити. У вухах аж шуміло, тому Роза ледь чула невиразний скрегіт коліс Голубої Стріли. Потім усе стихло, і їй здалося, ніби звідкись долинуло: “Ніколи більше ти не побачиш своїх друзів, малесенька!..”
Самотній Ляльці Розі стало дуже страшно. Але втома та переживання, яких вона зазнала за цю коротку подорож, далися взнаки: Роза вперше в своєму житті стулила повіки. Та й навіщо було дивитися? Адже навколо було темно, хоч в око стрель, навіть кінчика свого носа не видно було. Тільки-но Роза заплющила очі, як непомітно заснула.
Так їх і знайшла вранці сторожиха: пригорнувшись і обнявшись, як сестри, лежали замерзла дівчинка та Лялька Роза.
Лялька зовсім не розуміла, чому всі ці люди з’юрмилися в під’їзді. Потім приїхали карабінери — справжні, живі, великі, і вона дуже злякалася їх. Вони поклали дівчинку на носилки й винесли. Лялька Роза так і не зрозуміла, чому дівчинка не прокинулася: адже вона ніколи ще не бачила мертвих.
Один карабінер узяв Ляльку Розу і подарував начальникові поліції. Але той не мав дітей, а в карабінера була дівчинка, тож начальник поліції віддав Ляльку для його доньки.
Проте Лялька Роза ніколи не могла забути темну, холодну ніч перед Новим роком. І кожного разу, згадуючи ту дівчинку, що з нею спала в під’їзді, Лялька Роза відчувала, як у неї холоне на душі.
