Розділ десятий
Героїчна смерть Генерала
Низько нагнувши голову, Курдуплик швидко біг поперед поїзда. Йшов густий лапатий сніг, брук швидко вкривався білою пухкою ковдрою. Дедалі важче ставало Курдуплику нанюхувати сліди драних черевиків Франческо. Все частіше песик зупинявся, нерішуче поглядав навколо, вертався своїм слідом назад і біг у інший бік. “Може, тут Франческо зупинявся, щоб побавитися, — розмірковував собі цуцик, — тому й сліди такі поплутані”.
Машиніст, мружачи очі, поволі вів поїзд за Курдупликом. Від повільної їзди пасажири почали вже мерзнути.
— Треба їхати швидше, швидше! — бубонів Капітан Півбороди. — Якщо так лізтимемо далі, то боюся, що не доїдемо цього року і ще, чого доброго, на ранок потрапимо під колеса трамвая.
Кілька разів Начальник Вокзалу криками підганяв Курдуплика. Та що той, бідний, мав діяти, коли і сам замерз, як цуценя? Навіть ніс його зашерх, а часу, щоб потерти його лапою, песик не мав. Сліди Франческо примушували Голубу Стрілу робити зигзаги, виїжджати й з’їжджати з тротуарів, кружляти по площах і перетинати по три-чотири рази одну й ту саму вулицю.
— Що за звичка — отак кружляти вулицею? — сердився Начальник Вокзалу. — Дітей хоч учи, хоч не вчи, що найкоротша лінія між двома точками є пряма, а вони тільки вийдуть зі школи, так і починають застосовувати знання на практиці: ходять по колу. Ось подивіться ви на цього Франческо: на відстані десяти метрів він десять разів переходив, вулицю. Просто дивно, як це його не переїхала машина!
А Курдуплик невтомно винюхував під снігом сліди свого друга. Він не відчував ні холоду, ні втоми і, никаючи по сліду, подумки вів розмову з Франчеєко:
“Ми всі їдемо, всі поспішаємо до тебе, Франческо. Ти навіть і гадки не маєш, як радітимеш, побачивши повний поїзд подарунків, цілісінький караван іграшок!”
Він так захопився своєю розмовою з Франческо, що забув про все, і схаменувся аж тоді, коли забіг кроків за десять від місця, де пропав слід хлопця. Довелося Курдупликові повертати назад, а Машиністові — вдесяте зупиняти поїзд. Бідний собачка кидався то сюди, то туди, але ніяк не міг уже натрапити на запах слідів Франческо. Нарешті він безпорадно зупинився. І не де-небудь біля воріт чи на тротуарі — прямісінько посеред тісної, тьмяно освітленої вулиці, в грузькому снігу.
“Просто неймовірно! — подумав Курдуплик, — не міг же хлопчина знятися й полетіти?!”
— Що там скоїлося, гей? — крикнув Генерал, якому скрізь ввижалися вороги. Він їх бачив де треба і де не треба.
— Курдуплик не знаходить далі сліду, — цілком спокійно пояснив Генералові Машиніст.
У вагонах усі невдоволено загомоніли. Ляльки вже повірили в неминучу свою смерть у снігових заметах.
— Тисяча мерзлих китів! — вигукнув Півбороди. — Цього ще нам бракувало…
— Його вкрали! — схвильовано вигукнув Генерал.
— Кого вкрали?
— Хлопця, чорт забирай! Нашого Франческо! Його слід дійшов до середини вулиці і там як у воду впав. Що б це могло означати? А тільки те, що хлопця схопили, кинули у машину й повезли з такою швидкістю, що й сліду не лишилося.
— А хто його міг украсти? Кому потрібний бідний хлопчина?
— Що ж тепер діяти? — запитав нетерпляче Начальник Поїзда.
— Ану я полечу в розвідку! — запропонував Сидячий Пілот.
Всі погодилися з його пропозицією, бо ніхто не міг запропонувати чогось ліпшого.
Літак швидко набрав висоту. Деякий час його ще видно було при тьмяному світлі вуличного ліхтаря, а потім він зовсім зник. Не чути стало й гуркоту двигуна.
— Хай там що кажуть, а я переконаний: хлопця вкрали, — і далі наполягав на своєму Генерал. — А це означає, що смертельна небезпека загрожує і нам з вами. До мене, солдати! Негайно вивантажувати гармати! Місце розташування — хвіст поїзда! Приготуватися до бою!
— Щоб на тебе нежить, — кляли його артилеристи. — Цілісіньку ніч тільки те й робимо, що вантажимо та розвантажуємо гармати. Вже всі заряди змокли, що їх хоч у кратер Везувію кинь — все одно не займуться.
— Струнко! Мовчати! — грізно скомандував Генерал. Олов’яні солдати, сидячи нерухомо на дахах вагонів, тільки поглядали, як, обливаючись потом, вивантажували гармати їхні товариші артилеристи.
— Хлопцям щастить, — заздрили піхотинці,— хоч по-нагріваються, а тут снігу вже по коліна насипало. Ще трохи — і ми перетворимося на снігові статуї.
Музиканти теж були у відчаї: сніг зовсім позабивав їхні труби.
І тут скоїлося щось дивне і незрозуміле: тільки вивантажили першу гармату на сніг, як на місці, де вона була, з’явилася дірка. Поставили другу — і друга зникла, неначе в безодні. Поглинула земля й третю гармату, і на її місці залишився тільки отвір в снігу. Коротше кажучи, тільки-но гармати вивантажували на сніг, як вони танули в ньому, залишаючи по собі темну безодню.
— Що це? Диви… Ну й… — від подиву та гніву в Генерала відібрало мову. Він упав навколішки і став розгрібати руками сніг.
І таємниця незабаром остаточно з’ясувалася. Хоча, власне, тут ніякої таємниці не було. Річ у тім, що перед самісіньким носом Генерала була яма. Як на те, при розвантаженні гармати потрапили саме в цю яму (а вона була притрушена зверху снігом і повна-повнісінька води, що натекла сюди з усієї вулиці).
Генерал стояв на колінах, немов уражений блискавкою. Потім він почав шматувати свій генеральський берет, а після схопив себе за чуба і був би, напевне, стяг із голови разом з чубом і шкіру, якби не почув дикий регіт своїх солдатів-артилеристів.
— Негідники! Найкращі, єдині гармати нашого війська попали в пастку ворога, а ви регочете, як навісні! Невже ви не розумієте, що ми тепер обеззброєні? А вам смішки, дикуни кляті? Всіх під ар-решт! А тільки приїдемо в казарми, я вас — під суд за зраду!..
Артилеристи негайно скорилися наказу і зовні прибрали серйозного вигляду, але все ще мовчки душилися від сміху, здригаючись усім тілом.
“Це якось перебудемо! — міркували собі солдати. — Аби не тягати гармати з платформи на платформу. Хай собі синьйор Генерал кричить скільки завгодно, а нам без гармат набагато краще — менше буде роботи”.
За ці дві хвилини Генерал, здавалося, постарів щонайменше на двадцять років. Волосся його зовсім побіліло, може, тому, що він скинув трикутний капелюх і йому сипав на голову сніг… А як змінилося його обличчя! Каміння — і те заплакало б із жалю до нього. Та каміння не могло бачити цього, воно лежало глибоко під снігом.
— Настав кінець усьому! — ридаючи, промовив Генерал. — Все пропало! Тепер нічого мені залишатися з вами.
У нього було таке відчуття, ніби замість смачного солодкого крему він проковтнув бридкий холодний шматок мокрого картону. Життя Генерала без гармат — це все одно, що їжа без солі. Він стояв на колінах, глухий до благань, і зовсім не звертав уваги на те, що його засипало снігом.
— Синьйоре Генерале! Вас засипає снігом! — зверталися до нього артилеристи, намагаючись шанобливо згорнути сніг з його плечей.
— Не чіпайте мене! Дайте мені спокій!
— Вас закидає снігом! Ось гляньте, ви вже засипані майже по коліна!
— Байдуже…
— Синьйоре Генерале! Сніг сягає до грудей.
— А мені зовсім не холодно. У мене на серці зараз холодніше.
— Синьйоре Генерале! Вас замело снігом по саму шию!..
Та Генерал не відповідав. А сніг сипав і сипав. До того ж солдати, які сиділи на вагонах, жбурнули на Генерала увесь сніг, що там зібрався. Отак в одну мить Генерал був похований під снігом. Деякий, час ще видніли його вуса, та незабаром і їх не стало видно. І тоді на місці синьйора Генерала лишилася снігова статуя, статуя Генерала, що стояв навколішках, спершись руками на краєчок ями, в якій зникла його батарея.
Бідолашний Генерал! Яка безславна випала йому смерть!
Я певний, що він не заслужив такої смерті, хоч і добровільно прийняв її. Але хіба йому важко було встати, обтруситися і заховатися від снігу в вагоні? Він, як Генерал, мав повне право їхати навіть у вагоні першого класу. Але де там! Він волів стати сніговою статуєю. Гонор! І хай собі залишається із своєю незавидною долею. Прощавайте, синьйоре Генерале! Ми вас не забудемо!
Та що ж це я: витрачаю дорогий час на поминання Генерала, тоді як пасажирам Голубої Стріли загрожує величезна небезпека. Невідомо звідки поблизу наших втікачів з’явився Кіт. Справжній Кіт, не іграшковий, а живий і такий завбільшки, як два вагони Голубої Стріли. Саме в ту хвилину, коли ми всі були так зворушені загибеллю Генерала і віддавали йому останню шану, страшний звір непомітно підкрався по м’якому снігу, оглянув усіх блискучими зеленими очима і вибрав собі здобич.
Ви не забули ще про Канарку в клітці, яка стрибала на своїй пружинці і весь час щебетала “чіп-чіп”? Так-от, подорожні повісили цю Канарку з кліткою за вікном Голубої Стріли. Насправді вона не повинна була висіти надворі, але Канарка своїм щебетанням так надокучила всім, що клітку вирішили повісити за вікном. Звідти Канарка спостерігала трагічну смерть Генерала; тому їй не було коли поглянути праворуч на тротуар. А саме там готувався до стрибка великий Кіт. Хижак вирішив поласувати пташкою. Він увесь напружився і зробив дикий стрибок.
“Одним ударом лапи я розтрощу клітку, — міркував Кіт. І це йому пощастило зробити. — А другим ударом лапи я примушу Канарку замовкнути”. Та схопив облизня.
Канарка відчула, як гострі пазурі ковзнули по її крильцях, і запищала не своїм голосом. А тоді щось клацнуло, і пружина так луснула нападника по носі, що той аж скрутився. Хто б подумав, що Канарка буде так енергійно захищатися! Наляканий Кіт кинувся навтіки. Всі ковбої поскакали були навздогін, але їхні коні загрузали по самі животи в снігу і не могли догнати хижака.
Ні, цього разу Кіт одержав добру відсіч. І подумайте, від якоїсь пружини! Але й бідна Канарка, знівечена, замерзала на снігу. З-під її крилець стирчала сталева пружина. Широко розкритий дзьобик навіки замовк. Канарка була мертва.
Протягом кількох хвилин Голуба Стріла втратила двох своїх пасажирів. А третій, Сидячий Пілот, у цей час літав хтозна-де на своєму літаку. Може, і його десь вітер вдарив об димар, чи, може, літак упав на землю під тягарем снігу, що обліпив його тоненькі крильця! Хто знає…
Канарку поховали з усіма військовими почестями у снігрвім наметі. Полкові музиканти прочистили свої труби від снігу і заграли похоронний марш. Відверто кажучи, звуки оркестру були ніби застуджені: здавалося, музика лунада здалеку, з іншої вулиці. Та все ж і з такою музикою було краще, ніж зовсім без неї.
Тіло Канарки поклали в клітку, що стала їй труною, а робити лопатами нагорнули на неї снігу.
Проте історія Канарки на цьому не закінчилася. Друзі з Голубої Стріли й гадки не мають про це, бо вони одразу після похорону знову рушили в путь. Я ж з цікавості ще трохи постояв там, а тому й бачив, як один нічний сторож наштовхнувся велосипедом на клітку і зупинився. Сторож узяв знахідку в руки, подивився на неї і причепив до руля. На ходу йому зразу ж пощастило полагодити пружину Канарки. (Чого тільки не зроблять умілі руки!) Кількома хвилинами пізніше Канарка знову щебетала, правда, тепер трошки хрипко, та однаково весело, безтурботно. Це й зрозуміло: стільки натерпітися страхів і горя!..
“Ото синок тішитиметься, як побачить, — думав нічний сторож. — Я скажу, що це йому подарунок від Феї. Скажу, що сам бачив її вночі. І що Фея вітала його з Новим роком та побажала багато-багато щастя”.
Так міркував собі сторож; він, мабуть, думав ще багато дечого, та в мене нема часу розповідати: треба ще познайомити вас із пригодами Голубої Стріли. А нічний сторож поїхав собі далі і на розі вулиці, де мав повертати, вже не дзвонив, а лише торкав клітку, і Канарка озивалася своїм співом. Ось що вигадав нічний сторож! Правда ж, непогано?
Розділ одинадцятий
Політ Сидячого Пілота
Наші всі тут? Ні, бракує Сидячого Пілота, який полетів шукати слід Франческо. Політ був небезпечний. Та хіба можна сподіватися на веселу прогулянку при такій нельотній погоді? Треба було насамперед докласти всіх зусиль, щоб не відхилитися від курсу і летіти точно посеред вулиці. А ще Пілот мусив постійно стерегтися, щоб не заплутатися в електричних дротах або не врізатися в будинок. Ось чому він пильно дивився вперед крізь шибки кабіни, які весь час заліплював сніг, і не без заздрощів думав про стару Фею.
“Як та стара синьйора літає на своїй мітлі — збагнути не можу. Тут на літаку найновішої конструкції, і то мусиш пильнувати кожної миті, щоб не заритися носом у землю. А втім, хто б підказав, куди зараз повернути, — міркував про себе хоробрий Пілот. — Хоч куди кинь оком, скрізь темрява: і вгорі, і внизу, і праворуч, і ліворуч. Не міг же Франческо залишити свої сліди у хмарах. Мабуть, краще буде знизитися”.
Пілот став повільно знижуватися, але ту ж мить йому довелося знову якнайшвидше набрати висоту, бо він ледве-ледве не сів прямісінько на голову нічному сторожу, який мчав вулицею на велосипеді. Це, напевно, був той самий сторож, який знайшов Канарку.
Через деякий час Пілоту здалося, ніби трохи розвиднілося.
“Може, я лечу над площею”, — подумав він з острахом, шукаючи очима ліхтарів. Проте ліхтарів ніде не було видко, а небо все світлішало й світлішало. Сидячому Пілоту здалося, ніби він потрапив у хмару біленьких пушинок кульбаби.
“Без сумніву, я лечу над майданом. Треба спуститися нижче”, — вирішив Пілот.
Раптом йому назустріч виринула величезна похмура тінь, і хтось голосно гукнув басом:
— Ей, синьйоре Пілоте, сідай, будь ласка, сюди!
“Я краще вдам, що нічого не чую. Нікого я не знаю в цих краях і не бажав би вплутатися в неприємну історію”, — миттю розміркував собі Сидячий Пілот.
Та тільки він подумав це, як чиясь велетенська рука обережно схопила літак і потягла його до себе.
— Пропав я! — скрикнув Сидячий Пілот.
— Не бійся, я не завдам тобі шкоди, — озвався велетень. — Я всього-навсього мирний бронзовий Пам’ятник, що стоїть посеред площі. Я тобі не заподію нічого лихого.
Сидячий Пілот полегшено зітхнув і зважився нарешті глянути туди, звідки долинав голос. Перед ним було величезне лагідне обличчя з вусами й бородою, на якому застигла ледь помітна усмішка.
— Хто ви? — запитав Пілот.
— Я ж тобі сказав: я — Пам’ятник. А за життя був патріотом і на коні водив поборників свободи на бій за звільнення батьківщини.
— Ви й зараз на коні?
— Авжеж, і на дуже великому коні. Як це ти не помітив такого великого коня?
— Я летів високо, тому й не бачив його. А зараз, перш ніж полетіти далі, я хотів би оглянути вас та вашого коня з усіх боків.
— Чого це ти так поспішаєш? — усміхнувся Старий Патріот. — Побудь іще трошки зі мною, та побалакаємо. Мені так рідко доводиться говорити, що мій язик занімів, і я насилу ворушу губами. Дзижчання твого літака я вже давненько чую. Тож я й здивувався: невже, думаю, десь муха летить, та ще в цю пору року? От так новина, подумав я. А потім раптом помітив тебе. Клянуся, ще ніколи я не бачив такого манюсінького літака. Хіба що в руках у дітей.
Сидячий Пілот пояснив, що його літак (це йому довелося визнати) — теж іграшка. Він коротенько розповів Старому Патріотові причину своєї втечі та втечі Голубої Стріли.
— Дуже цікаво! — схвильовано вигукнув Патріот, вислухавши розповідь. — Навіть неймовірно цікаво. Я теж люблю дітей. Гарної днини багато їх приходить сюди побавитись, і я, звичайно, не гніваюся на них. Щоправда, один хлопчина й тепер частенько навідується до мене. Та чи саме до мене він сюди приходить, — сказати напевне я не можу. Смаглявий такий, чуб у нього завжди звисає аж на очі. Прийде, сяде на східцях, посидить, подумає щось і йде собі. Никає отак, мов приблудний собака. Проте його імені я не знаю, бо він сам себе ще жодного разу не називав. Це вже, мушу тобі сказати, так водиться У людей: вони завжди чекають, щоб хтось їх назвав. Себе ж вони на ім’я не називають. Але мені здається, що цей хлопчина самотній, і тутешні мешканці його не знають, — т— От якби його звали Франческо, тоді б… — знову зітхнув Сидячий Пілот. І раптом йому спала на думку блискуча ідея — Тільки один Курдуплик може дізнатися, що це за хлопець. Йому досить обнюхати східці — і він скаже, чи це Франческо, чи ні.
— Цілком правильно! Значить, я матиму щастя познайомитися з усім вашим товариством?
— Воно-то й так, — розпачливо промовив Пілот, — але як це раптом Франческо міг попасти сюди? Адже його сліди закінчилися посеред площі.
Пам’ятник посміхнувся у вуса і лагідно промовив;
— Бачу, всі ви ще мало знаєте дітей. А то ви здогадалися б, що вони люблять під’їжджати на підніжці трамвая. їм це заборонено, та все ж таки дітвора порушує інколи правила. Втім, стривай, я згадав: якраз учора цей смаглявий хлопчина проїжджав на підніжці, і його зсадив отут, поліцейський.
— Тоді нема чого й сумніватися: це був Франческо! — радісно вигукнув Сидячий Пілот.
— Гаразд! Якщо так, то не гай часу. Лети мерщій по своїх друзів! — сказав Старий Патріот.
За п’ятнадцять хвилин усі мандрівники (без Генерала та Канарки, звичайно) були вже біля підніжжя Пам’ятника, або, вірніше, — біля ніг коня, і нетерпляче стали чекати, що скаже Курдуплик. А собачка схвильовано бігав сюди й туди по східцях і так ретельно нюхав, неначе хотів повтягувати в ніс важкі мармурові плити. Насправді він уже давно нанюхав подерті підметки Франческо, але хотів ще й ще раз пересвідчитися.
“Нарешті ми знову натрапили на твій слід!” — тішився в душі Курдуплик.
— Ну? — нетерпляче вигукнув Капітан Півбороди.
— Його сліди! — заявив Курдуплик. — Франческо знайшовся.
— Ура! Тисяча трикутних китів! Ура!
Хтозна, де Капітан Півбороди бачив “трикутних китів”, яких ніколи не було і не буде на земній кулі. Від захоплення він, бачите, просто вже не тямив, що кричав.
Старий Патріот теж був щасливий. Десь високо в темному нічному небі, серед танцюристих сніжинок, пролунав його сміх. Кінь аж здригнувся.
— Це добре, присягаюсь! — сказав Пам’ятник. — Простої, чудово!
Командир полку олов’яних солдатиків дав наказ Відзначити цю знаменну подію концертом полкового оркестру, ї тут трапилася ще одна нечувана й небачена річ. Тільки-но оркестр заграв один із своїх бадьорих полкових маршів, як кінь відірвав копита від п’єдесталу пам’ятника і затупав у такт музиці. А в Старого Патріота зразу ожило в грудях серце.
— Ура! — захоплено вигукнув він. — Геть з Італії, чужинці! Ура! — захоплено вигукнув він. — Геть з Італії, чужинці!
Треба сказати правду — полковий оркестр вдихнув у нього життя. Старий Патріот стиснув шпорами коня, з’їхав з мармурового п’єдесталу і галопом обскакав площу.
Видовище так захопило пасажирів Голубої Стріли, що вони забули про холод та злигодні. А коли Машиніст дав свисток, то на площі й скрізь довкола стало ще радісніше і веселіше. Навіть сніг почав рідше трусити. Але Курдуплик не гаяв часу. Він усе міркував про Франческо.
— За мною! — гукнув песик своїм чудернацьким голосом. — Сюди! — І кинувся щодуху вперед, не відриваючи носа від сліду Франческо. Голуба Стріла вмить набрала швидкості й помчала за ним через площу. Курдуплик звернув у провулок і звідти вибіг на широкий бульвар. А далі, не зменшуючи швидкості, помчав прямо вперед і вперед, не відхиляючись ні на крок від сліду. Голуба Стріла ледве встигала за ним. Зате Старий Патріот на бронзовому коні легко встигав за Курдупликом.
“Як, невже й Пам’ятник?” — запитаєте ви.
Авжеж, з мандрівниками їхав і бронзовий вершник. Кінь Патріота біг ззаду по п’ятах за Курдупликом, що махав хвостиком, мов прапорцем серед закиданої снігом безкрайої вулиці.
