Джанні Родарі – Подорож Голубої Стріли: Казка

Розділ дванадцятий

Бронзовий Пам’ятник

— Тисяча китів-велосипедистів! — приголомшено вигукнув Капітан Півбороди. — Я об’їздив на своєму Вітрильнику всі моря й океани земної кулі, але такого, щоб пам’ятник мчав на коні, мов на перегонах, — такого ще не бачив.

— Щось подібне таки рідко трапляється, — засміявся Старий Патріот. — Я й сам, звичайно, не можу їздити по вулицях, коли мені заманеться. Та оскільки про це вже зайшла мова, то запевняю вас, що не було ще такого дня, коли б мені не бажалося виїхати на прогулянку.

— Життя пам’ятника, певно, не таке вже й веселе…

— О, ні, ви помиляєтеся. У нас, пам’ятників, є свої радощі. Адже ми поважні особи в місті. Через це там, де ми стоїмо, має неодмінно бути площа, щонайменше троє-четверо дерев і принаймні дві лавки, на яких улітку старі люди могли б погрітися на сонечку, коли воно є, а взимку подихати свіжим повітрям. А ще ж нас, звичайно, ставлять на високі п’єдестали, викладають довкола східці. Там дітвора грається в розбійників, стрибає з східців або дереться на коня. Ми, як бачите, корисні, а тому й не нарікаємо на свою долю. Звичайно, іноді хочеться розім’яти ноги на гарній прогулянці. Мені таке щастя випадає тільки два рази на рік, і то лише тоді, коли на світі відбувається щось зовсім неймовірне, як-от гра духового оркестру олов’яних солдатиків цієї ночі. О, якби я не знав, що зроблений з бронзи, то міг би сказати, що сьогодні кров у моїх жилах заструменіла вдвічі швидше…

— А коли востаннє ви ходили на прогулянку за власним бажанням? — запитав Капітан Півбороди.

Оскільки різниця у зрості Пам’ятника й Капітана Півбороди була надзвичайно велика, то й розмовляти їм було дуже важко. Тому, щоб Старий Патріот усе чув, Капітану Півбороди довелося вилізти на самісінький вершечок щогли свого Вітрильника. Звідти Пам’ятник чув трошки краще. Зате яка небезпека там загрожувала Капітану Півбороди: адже він щомиті міг упасти і розбитись об палубу.

Пам’ятник чомусь барився з відповіддю. А може, він уже й не пригадував, коли саме сходив з п’єдесталу?

Бачите, ніхто не знає, про що і як думають пам’ятники.

— Це трапилося, — промовив нарешті Старий Патріот, — місяців шість тому. Була, пригадую, неділя. На площу насходилася сила-силенна людей.

— І всі бачили, як ви їздили верхи? — перепитав Півбороди.

— Ні, прогулюватися я пішов згодом. Послухайте, як це все трапилося. Як я вже говорив, людей зійшлося хтозна-скільки, і всі вони чогось вимагали. Спочатку я не міг ніяк зрозуміти, чого вони хочуть. Але потім я виразно почув їхні слова і зрозумів усе. Серце моє закалатало. “Геть з Італії! — вигукували вони. — Геть з Італії, чужинці!” — “Чорт забирай, — подумав я, — та це ж мій бойовий переможний клич!” Мені здалося, ніби я опинився серед тих людей і відчув, що от-от не втримаюсь і гукну разом з ними: “Геть, чужинці! Геть, чужинці!” Он як воно було.

— І на цьому все кінчилося?

— Ні, зовсім ні. Найголовніше відбулося потім. На той галас з’явилися карабінери. Я, звичайно, не злякався їх. А люди почали розбігатися хто куди. Тільки один чоловік і не думав тікати. Він вибіг на східці п’єдесталу, видерся на шию мого коня і сів поперед мене. Вмостившись на коні, він почав вигукувати: “Геть, чужинці!” “Оце молодець! — подумав я. — Видно, що переді мною справжній патріот. Його неодмінно нагородять медаллю”, — вирішив я.

— Ну, і дали йому медаль? — запитав Півбороди.

— Що?

— Медаль…

— Де там! Цього чоловіка посадили в тюрму. Я перш не вірив своїм бронзовим очам. Його закували в кайдани і кинули в тюрму. Мене охопив страшенний гнів, і я так обурився, що вже й не тямив, що зі мною скоїлося. Я з’їхав з п’єдесталу і галопом помчав вулицею. Вже біля самої тюрми я нарешті отямився.

— І ви бачили вашого товариша?

— Так, бачив. Він виглядав з віконця на третьому поверсі. Те віконечко було таке маленьке, що я побачив тільки ніс та очі друга. Проте я зразу впізнав відважний погляд і голос мого знайомого, коли той озвався до мене… Знаєте, друзі, мені сяйнула одна думка, — раптом сказав Пам’ятник. — А що, коли він і досі там?..

— Але ж минуло вже шість місяців відтоді. Його вже, напевне, давно випустили.

— А все ж давайте заїдемо в тюрму. Вона зовсім близько, якихось пару кроків звідси. Он там, у кінці бульвару, бачите? Ото зрадіє та здивується сердешний чоловік. Я вас довго не затримаю. Потім я повернуся на свій п’єдестал, а ви підете собі далі.

Начальник Голубої Стріли став, певна річ, заперечувати.

— Ми вже й так забарилися, — промовив він, поглядаючи на свій годинник.

Сидячий Пілот, який весь час кружляв без упину на висоті бороди Старого Патріота і не пропустив жодного слова з його розповіді, втрутився в розмову:

— Послухайте, адже тільки завдяки Старому Патріоту нам пощастило відшукати слід, — сказав він. — Давайте й ми його потішимо, власне, йдеться лише про якихось десять хвилин.

— Для вас десять хвилин, може, й дрібниця, — заперечив Начальник Вокзалу, — а для поїзда — це багато. Це майже година… без п’ятдесяти хвилин!

Але Машиніст, не спитавши дозволу Начальника Вокзалу, вже повернув Голубу Стрілу на повній швидкості до тюрми. Незабаром ця споруда ніби виповзла з пітьми — величезна, сіра, з сотнями маленьких чорних дірок замість вікон.

— Щось нікого не видно, — промовив Старий Патріот, уважно обдивившись усі поверхи.

— Ану дозвольте мені заглянути, — шепнув йому на вухо Сидячий Пілот. Не встигли всі оком змигнути, як він літав уже попід дахом і заглядав то в одне, то в друге віконце, не залітаючи, проте, в камери, де було темно, хоч в око стрель.

У камерах було повно в’язнів, але Сидячий Пілот жодного з них не знав, а тому й не міг покликати. На щастя, допоміг Пам’ятників кінь, який дзвінко заіржав.

— Браво! — вигукнув Пам’ятник. — Бачу, ти також згадав нашого друга…

Цього разу в одному заґратованому віконці третього поверху з’явилося худе обличчя з гордими, палючими очима.

— Привіт! — гукнув Пам’ятник, упізнавши в’язня.

— О, здрастуйте! А я вже думав, що ви більше не прийдете до мене! — озвався в’язень. — Я подумав, що це мені ввижається наша перша зустріч.

— Як бачиш, не ввижається! Це справді я, шкода тільки, що бронзовий. Та це нічого. Принаймні це не заважає мені бути справжнім патріотом. А вас ще не звільнили?

— Та де там. Тут у нас, як у книжці про Піноккіо, пам’ятаєте? Злодіїв випускають, а патріотів — ні. Та я не впадаю в розпач. Тільки жаль родини, бо не можу зустрічати новорічну ніч укупі з ними. Мій синок, певно, чекає подарунка від Феї, але що я можу йому послати? Тут же нема іграшок.

— А ми — що, не іграшки? — вигукнув тоді Сидячий Пілот.

В’язень примружив очі і побачив малесенького літачка, який пурхав, наче метелик, перед самісіньким вікном. Літак був такий малесенький та гарненький, а в кабіні сидів такий відважний пілот, що чоловік не міг стримати усмішки. Потім він глянув на землю і побачив там Голубу Стрілу, ковбоїв, які гарцювали на кониках, індіанців та інші іграшки, що з висоти третього поверху здавалися не більшими за мишенят.

— Ех, якби тут був мій синок! — зітхнув в’язень.

— А що б йому тут найкраще сподобалося, як ви гадаєте? — запитав у в’язня Курдуплик, який уже безперечно щось надумав.

“Врешті,— міркував собі Курдуплик, не обов’язково йти всім до Франческо, бо тоді багато дітей зовсім залишаться без подарунків. По-моєму, ліпше було б розподілити іграшки так, щоб удовольнити якнайбільше дітей”.

Ідеться про книгу італійського письменника Коллоді “Пригоди Піноккіо”. Піноккіо — всім відомий у нас Буратіно.

— Не знаю, — збентежився в’язень. — Коли я ще був дома, мій син дуже хотів паперового змія.

— Тоді йому, напевне, сподобається змій без нитки, — сказав Сидячий Пілот.

— Що це за змій без нитки, не розумію?

— Я хочу сказати, що коли ви дасте мені адресу, я полечу до вашого сина і сяду йому просто на подушку, не гірше, ніж на найкращий аеродром світу.

Цього разу Сидячий Пілот перевершив своєю добротою і запопадливістю навіть Курдуплика.

Несподівано Пам’ятник зареготав з такою силою, що аж луна пішла вулицями.

— Оце так штука! — прогримів Пам’ятник. — Мене підвищили. Мені зробили честь! Досі я був тільки Пам’ятником, а тепер ще став Феєю-чарівницею, що розносить дітям подарунки. Та для вас я залюбки стану навіть Феєю.

— Отже, ви даєте мені адресу? — вигукнув Пілот.

— Я?.. Та звичайно, звичайно! — квапливо відповів в’язень. — Летіть аж до кінця бульвару, потім поверніть праворуч і прямо до самої гірки. Як вилетите на гірку, побачите будиночок з трьома димарями. Найнижчий димар і є наш. А там ви, сподіваюся, вже якось знайдете мою родину.

Сидячий Пілот, щоб пересвідчитися, чи правильно він зрозумів адресу, повторив її ще раз. Потім попрощався з усіма і приготувався відлітати.

Лялька Нера, правду сказати, дуже засмутилася. Дорогою вона весь час позирала на Сидячого Пілота, а він і не помічав цього. Тепер він полетить, і їй більш ніколи не бачити Пілота. Сльози виступили на очах у Ляльки, але вона набралася мужності і голосно крикнула:

— Синьйоре в’язню, а чи нема часом у вас донечки?

— Є, та вона дуже маленька і не розуміє, що таке подарунки.

— Але ж вона виросте! І виросте без подарунків. Гарний батько — зовсім не вболіває за свою доню.

Срібна Пір’їна витяг люльку з рота і вперше за своє життя засміявся.

— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! — реготав він. — Ха-ха-ха!

Це було диво з див. Тому всі обернулися і глянули на вождя індіанців. Він ще ніколи не сміявся. Адже всім відомо, що червоношкірі взагалі не сміються.

— Лялька Нера каже неправду. Вона хоче піти з Сидячим Пілотом.

Почувши це, чорна, як смола, Нера зашарілася від сорому. Вона почервоніла, проте тільки під шкірою, а зверху так і лишилася чорна, мов негритянка.

Сидячий Пілот зареготав, швидко підлетів до Нери і спритно посадив її в кабіну.

— Ось лялька для вашої доні! — крикнув Пілот. — Вона їй сподобається, коли дівчинка підросте.

І полетів собі над широким бульваром.

Так ми розлучилися з цим дуже симпатичним героєм. Розлучимося зараз і з в’язнем, бо підійшов наглядач і заборонив йому розмовляти. Розлучаємося також і з Старим Патріотом на бронзовому коні, який, провівши трохи наших друзів, повернувся на своє місце.

Стільки прощань! Мабуть, нас залишиться зовсім мало, коли прийдемо до порога будинку, де живе Франческо.

І ось ми знову в дорозі. Вже Курдуплик нанюхав слід, і Голуба Стріла рушила. Але хто це там лиховісно сміється в гіллі дерев? Хто висліджує наших друзів?

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (Оцінок ще немає)
Сподобалась казка чи оповідання? Поділіться з друзями!
Категорії казки "Джанні Родарі – Подорож Голубої Стріли":
Залишити відповідь

Читати казку "Джанні Родарі – Подорож Голубої Стріли" українською мовою на сайті Proza онлайн: найкращі народні казки для дітей та дорослих. Повчальні казки для хлопчиків та дівчаток для читання у дитячому садку, школі або на ніч.