Розділ тринадцятий
Перемога Срібної Пір’їни
— Синьйоро баронесо, це вони!
— Тихіше, Терезо, тихіше, а то ще почують і втечуть.
— Боже мій, цього тільки бракувало, ми й так уже стільки настраждались, поки їх відшукали.
— Замовкни, кажу, а то зменшу платню!
Стара служниця враз як води в рот набрала, бо знала, що коли Фея обіцяє збільшити платню, то цього можна й не чекати, зате коли вже погрожує зменшити її, то цьому можна вірити. З усіх арифметичних дій Фея найбільше любила множення (коли їй платили) і ділення (коли вона виплачувала). Вона стверджувала, що додавання і множення — заняття для багатих, а віднімання і ділення — то справа бідаків. Фея та служниця пронишпорили цілу ніч, як навіжені, ризикуючи поламати свою мітлу. І саме тоді, коли вони майже зовсім вибилися з сил і хотіли вже кинути пошуки, гострі Феїні очі розгледіли Голубу Стрілу крізь хуртовину. Поїзд їхав із погашеними фарами по трамвайній колії, що вела на околицю.
— Он вони! — сказала Фея.
— Це таки й справді вони, синьйоро баронесо, — підтакнула служниця.
— Замовкни, Терезо, а то ще почують і втечуть! — гримнула Фея. — Це вже я й сама бачу, і не треба мені повторювати.
Обидві старенькі перелітали з дерева на дерево, мов ті сороки, ховаючись у гілках.
А наші мандрівники нічого й не підозрювали. Навпаки, настрій у них був піднесений.
— Сліди зовсім свіжі, — сказав Курдуплик. — Ми вже, певно, близько від Франческо.
— А ти певний, що це його сліди?
— Я не міг помилитися. Запах слідів цього, бідного хлопчика я б розпізнав і серед тисячі.
І всі затамували подих, боячись збити Курдуплика зі сліду.
Раптом Срібна Пір’їна вихопив люльку з рота, немов хотів щось сказати. Але він мовчав, хоч усі бачили, як його вуха рухаються, мов у вовка, — то в один, то в інший бік. Усі червоношкірі приклали долоні до вух. Що вони почули? Один ковбой, що добре знав червоношкірих, миттю помчав до Начальника Вокзалу.
— Червоношкірі щось почули! — доповів ковбой.
— Ну й що? На те вони й вуха мають, щоб чути.
— Срібна Пір’їна чимось стурбований. Хоч би не нанюхав якоїсь небезпеки…
— Диви, то й він уже нюхає? Оце так поїзд! Замість того, щоб їхати по рейках, їдемо нюхом! Хай уже Курдуплик нюхає — він робить це кілька годин, а то тепер ще й цей старий дід узявся нюхати… Дайте мені спокій і пам’ятайте: хоч би яка там була причина, я Голубої Стріли ніколи не зупиню! — гнівно відповів Начальник Вокзалу. Інколи наш Начальник Вокзалу бував дуже впертий. Однак він був змушений цього разу спинити Голубу Стрілу, бо вождь Срібна Пір’їна і всі його індіанці почали на ходу зістрибувати з поїзда, хоч вони могли потрощити собі кості й ребра та скрутити в’язи. Позіскакувавши, вони зайняли позиції навколо Голубої Стріли і приготували до бою свої томагавки.
— Що це за гра?! — шаленіючи, вигукнув Начальник Вокзалу. — Вам що, пожартувати закортіло?
Але Срібна Пір’їна серйозно глянув на Начальника Вокзалу і сказав:
— Ми почули тріскіт. Хтось ходить по деревах.
— Ви вже виживаєте з розуму! — крикнув вождю індіанців Начальник Вокзалу.
І саме в цю мить глухо тріснула гіллячка на дереві. Це стара служниця, боячись упасти з дерева, схопилася за тонку гілочку.
— Цс-с! — прошипіла Фея. — Не руш! Тихо! Нас почули!
— Я не можу, ой, упаду!
— Не рухайся, кажу!..
— Скажіть це гіллячці, синьйоро баронесо. Це вона тріщить, а я мовчу. Допоможіть, синьйоро господине! Я вас благаю, допоможіть!
Почувши, що її назвали не “синьйорою баронесою”, а “синьйорою господинею”, Фея аж скипіла з люті. Старій служниці здалося з переляку, ніби хазяйка замахнулася на неї, щоб ударити, і вона відсахнулась, але так, що втратила рівновагу і з зойком упала на землю. Щоправда, вона впала на м’який сніг і не забилася. Тут червоношкірі вмить оточили до смерті налякану стару жінку і закружляли в дикому танку навколо неї. Потім вони поприколювали своїми томагавками, мов кіллям, до землі її спідницю, тож служниця не могла й ворухнутися.
— На дерево повертайся! — злякано кричала Фея. — Негайно лізь сюди, а то звільню тебе з роботи! Ти що, знайшла час гратися в Гуллівера?
— Рятуйте, синьйоро господине! Рятуйте! Індіанці захопили мене в полон! Вони мене оскальпують!
Та Фея не наважувалася встрявати в бійку, хоч досі іграшки корилися їй, не сміючи навіть пальцем ворухнути або слово мовити. Тепер Фея зовсім не була певна, чи послухаються її іграшки. Старенька зрозуміла, що вони втекли самохіть і вже не повернуться до неї в магазин. Он як вони обійшлися з бідною служницею!
— Гаразд, тоді я полечу сама! — крикнула Фея. — Без тебе полечу! Сама все робитиму дома. Але не нарікай, коли знижу платню. Я не можу дозволити собі такі розкоші — платити тобі за те, що ти вилежуєшся посеред вулиці…
— Даруйте, синьйоро господине! Хіба я розважаюся тут? Невже ви не бачите, що вони мені сокирами, прикололи спідницю до землі?
Та Фея і слухати її не захотіла. Сиплючи прокльони, вона круто вивернула кермо і полетіла, тільки затріпотіло гілля, зачеплене мітлою.
— Ну от! Полетіла, а мене залишила тут саму! Ой лишенько, що ж мені робити?
Срібна Пір’їна підійшов до самого носа служниці, став щонайбільше за два сантиметри від нього і почав розглядати бабусю з усіх боків, як сорока кістку.
— Синьйоре індіанцю! — заблагала служниця. — Не знімайте з мене скальп! Адже у вас звичай так розправлятися з ворогами, правда?
— Ми жодної волосини нікому не вириваємо! — суворо перепинив її Срібна Пір’їна. — Всі ми, відважні індіанці, тут лише для того, щоб із нами бавилися діти. Ми нікого не вбиваємо.
— Ой, дякую, синьйоре індіанцю. Що ж ви тоді зробите зі мною? Якщо ви мене відпустите, я вам обіцяю…
— Що ви обіцяєте?
— Ось бачите, я склала список усіх дітей, що не одержують подарунків од Феї. Як собі знаєте, а мені шкода їх… Я не можу бачити їхніх сумних поглядів, коли ці діти приходять і плачуть у моєї господині. Повірте, у мене сльози виступають на очах. І от я про всяк випадок попереписувала їхні адреси. Чи не допомогли б ви часом декому з них? Хіба ви не для цього втекли від Феї? Я так і подумала собі зразу…
Якби їй дозволили говорити, вона базікала б і сьогодні, а це трапилося, друзі мої, десять років, шість місяців і шість днів тому…
Але вождь Срібна Пір’їна звик приймати рішення блискавично. Він вихопив з рук у служниці список, наказав звільнити її, сів з усіма своїми індіанцями в поїзд і встромив люльку в рот.
— А тепер що робити? — запитав Начальник Вокзалу.
— Франческо чекає на нас, — боязко промовив Курдуплик. — Запах слідів такий свіжий, ми щонайбільше за десять кроків од його хати.
— Тоді треба спочатку їхати до будинку Франческо, і хто хоче, той залишається. Потім підемо до інших дітей, — промовив Срібна Пір’їна.
— Тисяча громових китів! Якщо ви думаєте, що мені хочеться все життя подорожувати, як Летючому голландцю, то ви дуже й дуже помиляєтесь. Мені аби тільки дістатися до Франческо, а там я спущу свого корабля в миску з водою, напну вітрила, знімуся з якоря і дам три прощальних гудки.
Останні слова Капітана Півбороди заглушив скрегіт коліс. Голуба Стріла знову рушила в путь. Ніхто й не оглянувся на сердешну стару служницю, що обтрушувала сніг із спідниці й втирала заплакані очі. Отак і пішли вони, не сказавши жодного слова на прощання!.. Інколи трапляється, що навіть іграшки можуть стати нетактовними. От і цього разу, ну чого б їм не сказати старій хоч одне-однісіньке приємне слово? Ні, вони повернулися до неї спиною і пішли.
— Я не гніваюсь, — бубоніла собі під ніс стара служниця. — Зрештою, вони не заподіяли мені нічого лихого. Але навіщо їм було тікати? Невже вони гадають, що ми забули б якусь дитину, якби у нас було вдосталь цяцьок для подарунків? Чи, може, вони подумали, що моя господиня й справді така скупа, як усім здається? Ні, сім раз ні, кажу вам, хоч ви мене й не чуєте. Моя господиня, може, колись і стане скупою, а зараз вона просто бідна і нічого й нікому не може роздавати задарма, бо сама купує ці іграшки. Якби вона була така багата, як казкова Фея, вона дарувала б усім іграшки і не вимагала б за них грошей. Але вона не казкова Фея, а справжня жива людина. Тож й обслуговувати вона має тих, хто платить.
І, шкутильгаючи (адже вона добре-таки забилася, впавши з дерева), стара служниця почимчикувала до крамниці, щоб там почекати на господиню. Фея повинна була опівночі повернутися додому й зігрітися за чашкою гарячої кави, перш ніж знову податися в дорогу з новим пакунком іграшок.
“Я увіллю їй в каву три ложечки рому, — міркувала собі стара служниця, — тоді Фея, може, подобрішає і не так сваритиметься. А як лаятиме, то прикинуся, що не чую”.
Тим часом Курдуплик біг усе швидше й швидше, лише зрідка нахиляючи голову, щоб нанюхати слід, хоч тепер, власне, і не треба було цього робити; запах від драних черевиків був такий міцний, що Курдуплик чув його навіть тоді, коли біг за вітром. Слід завів собачку до вузенької вулички, де намело стільки снігу, що Голубій Стрілі довелося пустити поперед себе снігоочисник, щоб прокладав дорогу.
Слід привів до якихось низеньких дверей і тут пропав. Курдуплик зупинився, і Машиніст ледве встиг загальмувати поїзд, щоб не наїхати на цуцика.
— Приїхали? — спитали пасажири. — Вже?
— Так, приїхали, — підтвердив Курдуплик і відчув, як йому аж у вухах застукало: стук! стук! стук!
— Тоді що ж — заходьмо! — сказав Начальник Вокзалу, з цікавістю поглядаючи на двері.
Це були двері, які нічим не відрізнялися від тисяч інших дверей у великому місті, крім хіба одного: всі сінешні двері в таку негоду були зачинені, а ці — відчинені навстіж.
— Що за люди! — вигукнув Начальник Вокзалу. — Сплять з відчиненими дверима в січні місяці, та ще в таку віхолу. Невже їм не холодно?
Курдуплик зник у будинку, і всі нетерпляче стали чекати, які новини він принесе.
— Франческо хтозна-як зрадіє, побачивши нас, — сказали в один голос усі три Ляльки-Артистки, які мали звичку говорити завжди тоді, коли інші мовчали. Проте на них ніхто навіть не звернув уваги.
Через хвилину на порозі з’явився Курдуплик. Сумно звисали його вуха. Він не підводив очей, наче шукав щось на долівці, але бачив там тільки свої сльози. Курдуплик гірко плакав.
— Тут нема нікого, — розпачливо промовив він. — В будинку давно ніхто не живе…
Розділ чотирнадцятий
Серця трьох Ляльок-Артисток
Пасажири Голубої Стріли розгублено перезиралися між собою. Тільки Лялькам було зовсім байдуже: вони вже спали, заколисані рівномірним похитуванням вагонів поїзда.
— Бідний хлопчина! — зітхнув Машиніст. — Хтозна, де він і що з ним скоїлося.
— Стільки проїхати даремно! — невдоволено буркнув Начальник Поїзда.
Курдуплик знову оглянув і обнюхав усе довкола, та даремно: сліди закінчувались саме тут, у порожній кімнаті. Собачка знайшов і ще чиїсь сліди — може, сліди: батька, чи матері, чи братів, бо запахи були дещо схожі.
— Тисяча бродячих китів! — вилаявся стиха Капітан. — Я вже думав, що прибув у порт, а насправді ми знов у відкритому морі.
— А я думав, що ми приїхали на станцію, а тут, так би мовити, невтішний полустанок серед поля, — додав Начальник Вокзалу.
— Треба було якось попередити хлопчину, щоб він нас чекав, — знову озвався Півбороди.
Ляльки попрокидалися і зразу ж поспішили до вікон. Потім посходили з поїзда, проте хутенько повернулися назад: вони, бачите, боялися намочити ноги в снігу. Коні ковбоїв тупцювали на місці. В темряві жеврів ледь помітний тьмяний вогонь — це палив люльку Срібна Пір’їна. Старому вождю індіанців стало так важко на душі, що він на якусь мить навіть вийняв люльку з рота.
— Що ж, доведеться, мабуть, вертатися назад у крамницю до Феї. Більше нікуди нам подітися… — сумно промовив Начальник Вокзалу.
— Ніколи в світі! — вигукнув рішуче Півбороди. — Я краще плаватиму в брудній калюжі або стану піратом!
— А що ж ти пропонуєш?..
— Я вже сказав, щодо мене, то я до хазяйки не піду.
Тут Срібна Пір’їна згадав про аркуш паперу, відібраний у служниці. Він витяг цей список із кишені й почав приглядатися до нього.
— Тут записано багато Франческо, — промовив вождь. Пасажирів Голубої Стріли ніби осяяла надія:
— А наш там є?
— Ні. Багато інших Франческо, а також П’єтро, Анн, Марій і Джузеппе.
— Це діти, що не одержали від Феї подарунків, — прошепотів Півбороди… — Хтозна… А чому б… Правильно я кажу?
— Та ви ще нічого й не сказали! — перепинив його знову Начальник Вокзалу.
— Але ви все одно зрозуміли мене, — відказав Півбороди.
— Так, — неохоче погодився Начальник Вокзалу, — я зрозумів вашу думку. Якщо, мовляв, не знайдемо нашого Франческо, то можемо принести щастя іншим дітям. А що ви на це скажете, Срібна Пір’їно?
Старий вождь ще ніяк не міг уторопати, чому це на світі так багато Франческо і чому всі вони залишилися без подарунків. Він, напевне, гадав, що на землі живе тільки один Франческо або принаймні два: один багатий, а другий бідний. А їх лише в списку бідних виявилося стільки, що не кожен і перерахує. В усякому разі той, хто не закінчив трьох класів початкової школи, не зможе цього зробити, бо в першому класі вчать додавання лише в межах перших двох десятків.
— Так багато Франческо… — повторював здивовано Срібна Пір’їна.
Тільки в цю мить він збагнув, який широкий світ. Досі він цього не помічав, проблукавши цілісіньку ніч по місту з тисячами будинків і тисячами вікон, за якими жили люди і хтозна-скільки дітей, зовсім не схожих одне на одного. Але всі вони чекали на Новий рік подарунків од Феї.
— Ми розшукаємо всіх хлопчиків на ім’я Франческо, — промовив нарешті вождь індіанців.
— Та ми вже чверть години говоримо про це.
Срібна Пір’їна суворо глянув на всіх: мовляв, невже я маю слухати чиїсь теревені?
— Ну що, їдемо? — запитав Начальник Поїзда.
— Всі по вагонах! — крикнув Начальник Вокзалу. Але команда була зайва: наші пасажири давно вже сиділи у вагонах, тісно притулившись один до одного, щоб не замерзнути. Три Ляльки-Артистки мерзли, звичайно, втричі більше. Вони так цокотіли зубами, що в їхньому купе ніхто не міг заснути.
— Та коли ви вже перестанете тремтіти? — гнівалися пасажири. — Хіба не бачите, що ми потомилися і хочемо відпочити? У вас душі нема, безсердечні ви, от що!
— У нас таки нема ні душі, ні серця, — сумно відповідали Ляльки.
— Вам ще й жарти на думці…
— Це не жарти. У нас і справді нема серця. Ми зроблені з дерева та з пап’є-маше… Якби в нас було серце, ми б так не мерзли.
З коробки олівців вискочив Червоний Олівець.
— За це потурбуюсь я, — промовив Червоний Олівець і трьома штрихами намалював серця на курточках трьох Ляльок-Артисток. Щоправда, серця вийшли завеликі — на всі груди.
— Ну, ось і готово! — вигукнув Червоний Олівець, поглядаючи на свою роботу і задоволено усміхаючись.
— Спасибі! — подякували три Ляльки-Артистки.
— Ну, як, покращало вам?
— О, покращало та ще й як! Нам уже тепло.
Через кілька хвилин вони відчули тепло у грудях, вухах, руках, ногах — у найвіддаленіших від серця куточках, де холод найдужче дошкуляє бідним людям.
— Тепер ми зовсім зігрілися, — сказали три Ляльки. — Як добре — мати серце!..
І, задоволено поглядаючи собі на груди, де великі червоні серця сяяли, мов три медалі за відвагу, Ляльки-Артистки спокійно заснули.
Тим часом Голуба Стріла повільно рушила вперед у супроводі ковбоїв та вершників-індіанців. Під копитами потріскував зашерхлий сніг. Поперед поїзда вказував дорогу…
— Курдуплик! — скажете ви.
Ні, друзі, ви помилилися. Курдуплика вже не було, він залишився на порозі будинку, де жив Франческо, його друг Франческо.
— Але ж Франческо дуже багато! — переконували всі Курдуплика.
— Знаю, але я хочу відшукати нашого друга. Вірний до кінця своєму Франческо, маленький цуцик сумовито дивився на Голубу Стрілу, яка повільно від’їжджала із засвіченими фарами та з освітленими віконцями вагонів, що поблискували з обох боків, немов низка світлячків.
Поперед Голубої Стріли їхав Мотоцикліст. Він тримав на кермі, мов на підставці для нот, блокнотик з адресами дітей.
— Щасливої путі! — тихенько гукнув Курдуплик. Та ніхто його вже не почув.
Тоді цуцик сів на порозі і втер лапкою сльози.
