Розділ сімнадцятий
Капітан Півбороди вирушає в плавання
На другій зупинці дійшла черга і до Капітана Півбороди.
Ось як це сталося. Мотоцикліст підняв руку і зупинив колону.
— Дім Маріно Россі,— оголосив він, не заглушаючи мотора.
— Маріно? Є й такий хлопчик? Маріно! Тисяча китів-моряків! Це вже стосується мене…
Сподіваюся, ви впізнали голос Капітана Півбороди.
— Якщо його звуть Маріно, то йому має подобатися море. А коли йому подобається море, то йому потрібний і корабель. А коли так, то у мене до його послуг найшвидший і найміцніший у світі трищогловий корабель. Друзі, допоможіть мені спустити корабель з платформи.
Щоб зайти в дім Маріно, треба було подолати три східці.
Головний Інженер-Конструктор змайстрував спеціальний жолобок, який підставили під Вітрильник. Потім усі роботи потягли за трос і витягли корабель через три східці аж до порога.
Маріно — італійською мовою означає “матрос, моряк”.
— Дякую! Все інше тепер я сам влаштую! — заявив Капітан Півбороди. — Можете їхати собі далі, друзі. Дайте мені змогу хутенько зробити лад на кораблі. Ну, йдіть, чого чекаєте? Тисяча копчених китів, чого ви поставали, мов укопані?
Проте іграшки стояли, опустивши руки, і сумно, з сльозами на очах дивилися на Капітана. Він таки був любий кожному.
Хоч іноді Півбороди й лаявся, та всі знали, що не від злості.
— Не хвилюйтеся так, мій любий! — сказав Срібна Пір’їна, вийнявши з рота люльку.
— Хто це хвилюється? Що це означає — хвилюватися? Я цього слова зовсім не розумію. Навіть словника нема, щоб подивитися, що воно означає. А якби й мав словника, то не шукав би, — буркнув Капітан.
А насправді хвилювався й він, старий морський вовк, Капітан славетного трищоглового Вітрильника.
— Ми ще побачимося, — сказав Капітан, — адже земля обертається. Чи, може, ви не вчили географії? Лише гори стоять нерухомо на своїх місцях, проте я тут зовсім не бачу гір.
Але ніхто й з місця не рушив; усі дивилися на Капітана, аж поки він зник за дверима, потягши за собою на ланцюзі трищоглового Вітрильника.
Капітан, звиклий до океанських бур і гроз, потрапивши до кімнати, швидко і без труднощів зорієнтувався. Він миттю помітив те, чого йому найбільш бракувало: велику миску, повну води, в якій вистачало місця для Вітрильника.
“Миску, мабуть, приготовано для вмивання”, — вирішив Півбороди, який завжди любив на самоті побалакати сам з собою. І зразу ж сам собі відповів: “Безперечно. Як же мені кортить побачити Маріно, коли він завтра вранці прибіжить умиватися. Присягаюся, він ще буде напівсонний і спочатку нічого не помітить. Хлопець простягне руки до миски, боячись доторкнутися до холодної води, і наштовхнеться на ніс чи на щогли Вітрильника або й на самий прапс. От тоді він розплющить здивовано очі! В цю мить я й привітаю його по-військовому і скажу: “Я Капітан Півбороди, і мій флот до ваших послуг”.
Отак розмовляючи сам з собою, Півбороди за допомогою стільців, ослінчиків та якірного ланцюга спустив свій кораблик у миску, де він спокійно заколихався на воді.
— Нарешті ми на воді! — вигукнув задоволено Капітан. — Ніч зоряна, сніг перестав мести, до мусонних вітрів ще далеко, на горизонті ні акул, ні піратів. Доки розвидниться, і покуняти можна.
Так він і зробив.
А коли Капітан прокинувся вранці, все сталося так, як він і передбачав.
Розділ вісімнадцятий
Неймовірні пригоди коробки Кольорових Олівців
Отак від будинку до будинку, від дверей до дверей рідшали лави наших подорожніх. У багатьох вагонах Голубої Стріли не було вже жодного пасажира. А ті, хто ще залишився, блукали з вагона у вагон, і це страшенно гнівило Начальника Поїзда, який намагався примусити їх шанувати правила залізничного транспорту.
— Пасажирам заборонено переходити з одного вагона в інший!
— Не вихиляйтеся з вікон, це — небезпечно!
— Ті, у кого квиток третього класу, щоб не сміли й дивитися на вагон першого класу, а то оштрафую.
Проте всі його зусилля добитися ладу були марні. Пасажири втратили спокій і поводилися, як діти, що повертаються додому з літнього табору.
На кожній зупинці хто-небудь злазив, прощався з усіма, і поїзд їхав далі.
Однак розповісти вам історію кожного пасажира Голубої Стріли я не маю змоги, бо й сам не все знаю. Знаю тільки, що, наприклад, роботи, які врятувалися, коли Генерал висадив у повітря місток через баюру, вишикувалися по команді Головного Інженера-Конструкто pa і вмить збудували вітряка на подушці хлопчика, до якого потрапили. Хлопчина, прокинувшись уранці, зразу почав крутити ручку, і вітряк замахав крильми, чекаючи, коли який-небудь Дон-Кіхот спробує напасти на них.
Мотоциклісту також надокучило трястися на своєму мотоциклі, і він вирішив припинити подорож. Хитрун вибрав будинок маленького механіка, що лагодив скати мотоциклів, сподіваючись, що в майбутнього господаря знайдуться при потребі всі необхідні запасні частини і для його машини. Мотоцикліст передав адреси Машиністові Голубої Стріли, який відтепер міг вести поїзд, куди сам хотів, бо і йому вже остогидло плентатися то за собачим хвостом, то душитися в синьому димі, який густо валив з вихлопної труби мотоцикла.
Індіанці та ковбої тепер ледве встигали за Голубою Стрілою. Поїзд, звичайно, не стомлюється ніколи, а от з кіньми справа зовсім інша: їм через певний час треба неодмінно давати відпочинок. Коники індіанців ще могли брьохатися в снігу, але коні ковбоїв уже зовсім пристали.
Отож, коли мандрівники під’їхали до барака, де у вікнах замість шибок були газети та журнали, які рясніли малюнками індіанців та ковбоїв, наші герої одразу відчули себе вдома. Вони позіскакували з коней, зайшли в хатину і стали табором на сіннику, простеленому на долівці. На ньому спали, обнявшись, двоє замурзаних хлопчиків. їхні обличчя навіть уві сні були веселі й симпатичні.
Індіанці та ковбої не розпалювали багаття, тому що боялися підпалити сінник. Проте вони напнули намети і, прив’язавши коней, спокійно полягали спати. Тільки Срібна Пір’їна не спав. Адже великі вожді індіанців ніколи не сплять. Вдень і вночі вони смокчуть свої довгі люльки і думають. Ніхто не знає, про що вони думають, бо говорять вожді дуже мало: з кожних десяти думок зрідка щастить почути, може, одну; інші дев’ять вони зберігають у таємниці. Через це індіанські вожді такі й мудрі. Недаремно одна індіанська приказка говорить: “Мовчуни знають удвічі більше, ніж базіки”.
Тепер у поїзді залишилися тільки Начальник Вокзалу, Начальник Поїзда, Машиніст та Кольорові Олівці, що повилазили з коробки і позаймали кожен окреме купе. Так вони не заважали один одному, бо, як вам відомо, Кольорові Олівці мають дуже довгі ноги, для яких потрібно чимало місця.
У списку адрес тепер лишилося тільки двоє хлопчиків: якийсь Франко та якийсь Роберто. Перед будинком Франко позлазили Олівці. З ними трапилася (я вам про це зараз розповім!) дивна-предивна, ще ніким і ніколи не чувана історія. Франко саме не спав: витягшися на ліжку, він лежав, підклавши кулаки під голову, і дивився на стелю. Тому він зразу побачив, як Олівці один за одним пролізли крізь замкову шпару і попадали на підлогу з легеньким стукотом.
— Привіт! — весело зустрів їх Франко.
— Привіт, Франко! — відповіли, не задумуючись, Олівці. Але Жовтий, що завжди любив посміятися з чого-небудь, воднораз додав:
— А ти чого не спиш? Ну, це вже не годится! Всі діти новорічної ночі мусять спати.
— Це я знаю, але чому ж це ви…
— Не будемо сперечатися: ми дісталися сюди пішки, а не на Феїній мітлі. Ти таки правильно зрозумів, хоч це і мусило залишитися таємницею.
— А я…
Тут Синій Олівець, який був моторніший за Жовтого, випередив його і заявив:
— Слухайте! Врешті, це не біда, що дитина не спить! На мою думку, це навіть краще: ми зможемо одразу подружити з нею.
— Я також цієї думки, — прощебетав Червоний, найвеселіший серед усіх Олівців.
— Ну, а я погоджуюся з Жовтим, — висловив і свою думку Зелений. — Адже він мені доводиться двоюрідним братом.
Диви, а я й забув розповісти про їхні родинні зв’язки! Це досить складна історія. Так Зелений був двоюрідний брат Жовтого і Синього, а Оранжевий — двоюрідний брат Жовтого та Червоного. А ще між ними існує багато інших, не таких важливих родинних зв’язків, заплутаних, як і всі родинні зв’язки на землі…
— Ну, годі вже! — вигукнув Франко примирливо. — Бачу, ви починаєте сперечатися. А я вважав, що кольори завжди в дружбі між собою…
— Помиляєшся, хлопче, — зауважив Жовтий. — Хіба ти ніколи не чув про існування колірних контрастів? Але стривай, ти нам так і не розповів, чому й досі не спиш…
— Просто сон не приходить, то й не сплю…
— Значить, ти поганий хлопчик. Не сплять цієї ночі лише ті діти, у яких нечисте сумління…
— Ні, сумління у мене чисте, а от шлунок зовсім порожній, бо нічого було вечеряти.
— От бачите, — повчально промовив Синій. — Адже я з самого початку казав, що він хороший хлопчик.
— Де там хороший! — заперечив Зелений. — Раз йому вечеряти не дають, значить, він хлопець поганий.
— Ні, — пояснив Франко, — це значить, що у нас нема чого їсти. Мама дуже рано поклала мене спати, сподіваючись, що сон прожене голод, а воно трапилося навпаки: голод прогнав мій сон. Та я вже цьому навіть радий, адже мені так було цікаво спостерігати, як ви пролазили крізь шпарку в дверях. Ви знаєте, я ще жодного разу в житті не одержував подарунків од Феї. І ви для мене найкращий подарунок, адже я мрію стати художником.
Франко промовив це так щиро, що всі Олівці, пританцьовуючи, наввипередки підбігли до нього, задоволені, що їх так високо цінує хлопчик. Жовтому та Зеленому взагалі досить було почути одне лагідне слово, як вони одразу забували про свій поганий настрій і ставали чудовими кольоровими олівцями.
— Якщо хочеш стати художником, — озвався Коричневий, найспокійніший з усіх кольорів, — раджу тобі малювати сільські краєвиди. Для цього завжди бери мене.
— А мені байдуже, що будеш малювати, — озвався Синій. — Тому що картин, де б не було хоч клаптика неба, взагалі не буває.
— Хлопці, знаєте що? — вигукнув Червоний, який відзначався винахідливістю. — Навіщо нам даремно витрачати час на пусте базікання? Я щось надумав…
— Ну, кажи…
— Франко все одно не спить, то чому б не розважити його трошки? Давайте йому що-небудь намалюємо…
— Оце здорово! Давайте!.. — вигукнув франко. — Подивіться, он там, на столі, має бути чистий папір. Звичайно, то не справжній папір для малювання. В ці білі аркуші крамар загортає каву, а я розгладжую їх і на них малюю.
— Я починаю перший! — урочисто заявив Чорний. Він розстелив аркушик на тумбочці, що стояла біля ліжка, і затанцював на білій поверхні. Незабаром на папері чітко окреслилося дерево з гіллям. Як тільки він закінчив, на аркуш скочив Коричневий і швидко замалював стовбур та гілки, а Зелений сумлінно поначіпляв на гілочки листочків.
З подиву і радощів Франко заплескав у долоні, але Жовтий зморщив свого носа (я й сам гаразд не знаю, де в олівців ніс, але те, що Жовтий зморщив свого носа, — щира правда).
— Цей малюнок не відповідає теперішній порі року, — зауважив він… — Кому не відомо, що взимку на деревах нема листя. В цю пору року можна лиш де-не-де побачити сухі пожовклі листочки.
— Ти забув про сосни та ялини, з яких ніколи не опадає глиця!
— А я щось краще надумав! — оголосив Синій Олівець. Він узяв аркуш паперу і накреслив на ньому якесь дивовижне коло. Через кілька хвилин вийшла гарна прегарна Синя Корова. На подив Франко, вона приємно замукала, теленькнула синім дзвоником, що — Висів у неї на шиї, підвелася з паперу і затупала ратицями по тумбочці.
— Чудеса! — вигукнув захоплено Франко. — От якби і я вмів малювати живі речі! Все, що я малюю, залишається на папері і ніколи не оживає!
— Му-у-у! — приємним голосом заревла Синя Корова.
— Може, вона хоче дати молока? — спитав Франко. — Коли корови ревуть, вони хочуть, щоб їх доїли. А я не вмію доїти корів.
На допомогу хлопцю прийшов Коричневий Олівець який знав сільське життя. Молоко Синьої Корови було чудового синенького кольору.
— Такого молока я ще ніколи не бачив! — засміявся Франко.
— Це з вини Синього Олівця воно таке, — заявив Жовтий. — Йому, бачите, захотілося все самому зробити. Адже і дурні знають, що молоко бува тільке жовте.
— Жовте? Що ти нам розказуєш!
— Та годі вже, не будемо спреречатися! — втрутився Червоний. — Зараз моя черга.
І він затанцював на всі боки по аркуші, мов та балерина. Вже тільки від одних його химерних танців можна було луснути від сміху. Не бачивши навіть малюнка, можна було сміливо битися об заклад, що це буде щось неймовірно смішне.
— От і готово! — регочучи, оголосив Червоний.
І знаєте, що він намалював? Дивного Складаного Чоловічка, що не тримався купи, бо весь складався з окремих частинок: руки не були з’єднані з плечима, плечі й ноги — з тулубом, ніс був відокремлений від обличчя, а голова від шиї.
— Хай живе Складаний Чоловічок! — вигукнув Франко. Складаний Чоловічок спробував був підвестися з аркуша паперу, але загубив ногу. Він зразу ж нагнувся, схопив її і насилу причепив до тулуба. Та цієї ж миті у нього відлетіла рука.
— Я загубив руку! Де моя рука? — залементував Складаний Чоловічок.
Тільки-но він став на коліна, щоб підняти з долівки руку, як голова, наче м’яч, скотилася з плечей. Чоловічок ридав і лементував:
— Рятуйте! На допомогу! Навіщо ви мені відрубали голову?
Франко так реготав, що аж сльози на очі набігли.
— Не бійся! Все буде гаразд! — підбадьорював Франко Чоловічка, намагаючись скласти його докупи. — Ну, от і гаразд. Тепер покажи, як ти вмієш ходити.
Це легко сказати, та не так легко зробити: Складаний Чоловічок ще не встиг зробити й двох кроків, як загубив пів правої руки та ліву ногу до коліна, похитнувся і безпорадно впав на долівку.
Кожен олівець що-небудь малював. Фігурки, які негайно оживали, вставали з аркуша і зацікавлено розглядали все довкола. Синій Олівець намалював човника з матросом, і той, побачивши молоко Синьої Корови, подумав, що це море, і поплив по ньому. Та раптом пролунав якийсь незнайомий тонесенький голосок:
— Гей! Гей, ви!
— Хто там? — запитав суворо Жовтий Олівець, який знав права й обов’язки всіх, навіть, обов’язки вартового.
— А ти не гримай так, друже! Я — бідна голодна Миша і вважаю, що комусь із вас доведеться пожертвувати собою для моєї вечері. Я завжди любила гризти олівці: чорні чи кольорові — байдуже.
Зачувши ці слова, Олівці хутко з’юрмилися навколо Франка, який простяг руку, щоб захистити їх від нападниці.
— Слухай, синьйоро Мишо, якщо ти й справді надумалася повечеряти моїми олівцями, то мушу тебе попередити: не туди потрапила!
— У цьому домі пропадеш з голоду, — пробурчала Миша, вишкіривши зуби. — Тут ніколи не знайдеш ні крихти голландського сиру, ні яйця, ні пляшки олії, щоб хоч хвоста вмочити, ніколи не побачиш тут мішка з зерном чи борошном, щоб накрасти собі в нору. За один лише тиждень з мене лишилася тільки половина колишньої Миші!
— Мені дуже жаль, синьйоро Мишо, — відказав Франко, — але я також ліг спати не вечерявши, і це зі мною трапляється далеко не вперше. Нічим не можу тобі допомогти. А мої Кольорові Олівці — не для твоїх гострих зубів.
— То накажи, — благала Миша, — хай вони намалюють для мене щось їстівне. Я бачила, які вони чудесні майстри…
— Гаразд, це можна!
— Дозвольте мені. Я вже надумався, що намалювати, — озвався Жовтий Олівець.
Ніхто ще не встиг оком змигнути, як він намалював гарне кружальце голландського сиру з дірочками і навіть з крапельками роси.
— Сам індійський факір, неперевершений майстер на різні фокуси та вигадки, з насолодою з’їв би цей смачненький шматочок.
— Дуже вам вдячна! — вигукнула Миша, облизуючи вуса.
Ніхто навіть не помітив, коли вона проковтнула увесь сир. Це сталося просто блискавично.
— Ну й апетит, нівроку! — сказав Червоний Олівець. — Чекай-но, зараз я тебе почастую!
Він узяв чистий аркуш паперу і намалював на ньому велике червоне коло.
— Це, напевне, буде цілий круг голландського сиру, — промовила Миша. — Пригадую, раз я таки попоїла його досхочу. На ньому була точнісінько така червона скоринка.
— Почекай, я ще не закінчив, — озвався олівець. Червоний намалював над великим колом ще одне, менше, довго домальовував якісь химерні значки й рисочки.
— Гм… дивно… — зауважила Миша. — Я ще ніколи не бачила голландського сиру з такими величезними дірками. Його, певне, гризла ціла мишача сім’я. Та відійдіть уже, будь ласка, — поспішала Миша.
— Ти що, не втерпиш? — насмішкувато озвався Червоний Олівець. — Адже бачиш: я тільки почав малювати і хочу почастувати тебе такою стравою, щоб ти все життя її пам’ятала.
І, малюючи далі, він причепив знизу до цієї химери щось схоже на хвіст, який видався Миші сосискою.
— О, ковбаска? Сосиска? Це непогано! Вже й не пам’ятаю, коли куштувала її востаннє. А може, я ніколи в житті й не їла сосиски, а тільки уявляю її з розповідей батька, що мешкав у ковбасному магазині. А тепер відійдіть, будь ласка, і дайте мені покуштувати цього сиру, бо ще захлинуся слиною, їй-право!..
— Зараз! Зараз закінчую! — пообіцяв Червоний Олівець і востаннє торкнувся аркуша…
Миша занепокоєно стежила за химерою, що прокинулася і поволі підводилася з аркуша паперу.
— Та це ж!.. Ой, що за жарти!.. Рятуйте! Мамо! Миша прожогом шмигнула в шпарку, та так, що аж хвіст одлетів. А Червоний Олівець весело зареготав. Що ж він намалював таке? Червоного Кота, друзі мої, страшного Червоного Кота, який став облизуватися і дертися кігтями, як на дощ. Вражій Миші таки пощастило: Кіт був трохи ледачий і дуже довго потягався, а то б Мишу спіткало лихо. Кіт стиха нявкнув і почав лащитися, тертися спиною об руку Франко.
— Хоч би очі дав мені розмалювати! — не без докору промовив Зелений Олівець, що давно вже спеціалізувався на фарбуванні котячих очей.
Для Франко це була незабутня ніч. Олівці по черзі показували свій хист. Вони намалювали йому стільки прапорців, що уквітчали кімнату, мов на велике свято.
Намалювали триколірний зелено-біло-червоний прапор, а потім — червоний. Трошки посперечалися, бо кожен вважав прапор свого кольору найкращим, а згодом помирилися і всі разом намалювали один шестиколірний прапор.
— От тепер на прапорі є кольори кожного з нас, нікому нема переваги, і сподіваємося, що вже не будемо більше сваритися.
Потім Чорному сяйнула блискуча думка (що майже неймовірно для такого невеселого кольору). Але було саме так, тож я мушу розповісти про це.
Чорний Олівець намалював телефон. Маленький, мов іграшка, але з усіма частинами: з трубкою, з диском для чисел, з дротом та з дзвінком.
Коли його намалювали, він одразу ж зателенькав.
— Мерщій бери трубку і відповідай! — вигукнув Чорний Олівець.
— Але ж я не знаю, як відповідати, — промовив хлопець. — Я ніколи не розмовляв по телефону.
— Мерщій бери трубку, — наказав Чорний Олівець. — Ти повинен тільки сказати: “Слухаю!” А там почуєш.
Франко схопив трубку, приклав ЇЇ до вуха і промовив:
— Слухаю!
— Алло! — озвався, наче з-під землі, чийсь бас. — Хто говорить?
— Я, Франко! А ви хто?
— Я телефонний Маг. Можу тебе з’єднати з кожним, з ким ти бажаєш поговорити.
— В такий пізній час? Та зараз уже всі сплять, і якби я розбудив когось, щоб побазікати, мене б, напевне, вилаяли.
— Не всі ще сплять, любий Франко. Ти, наприклад, Ще не спиш…
— Це так, але ж я не вечеряв…
— Гадаєш, ти один такий на світі? Ось на, послухай..
— Слухаю! — відповів чийсь тремтячий голос.
— Хто говорить? Я — Франко!
— Добрий вечір, Франко! З тобою розмовляє невідома тобі бабуся. Вона вже доживає віку.
— А чому ж ви не спите, бабуню?
— Сину мій! Старі люди сплять мало. Та, сказати правду, я оце встала пошукати що-небудь поїсти в миснику. Ти ж знаєш, у старих мало грошей…
— А знайшли що-небудь?
— Де там. Лежав десь шматочок сиру, та, мабуть, кіт поцупив, бо нема. Що ж, ляжу знову спати.
— А як не заснете?
— Що вдієш? У мене є про що думати: згадаю синів, що тиняються по світу, шукаючи роботу. Може, хто з них розбагатіє або заробить стільки, що й мені пришле якесь сольдо. Як ти гадаєш, га?
— Від щирого серця бажаю вам цього, бабуню!
— Дякую! На добраніч, Франко!
— На добраніч, бабуню!
Франко поклав трубку, але тут знову пролунав дзвінок.
— Ну як, чув?
Це був телефонний Маг.
— Так, чув. Дуже шкода мені цієї старенької бабусі!
— Тепер поговори ще з одною людиною.
— Слухаю! Хто говорить?
— Я, Франко…
— А, Франко? Я тебе не знаю. Та це байдуже. Я все одно не спав.
— У вас, може, якесь лихо скоїлося?
— Та ні, нічого не скоїлося. Я студент, і мені ніколи думати про лихо, бо треба вчитися.
— Значить, ви не спали, тому що готувалися до лекцій?
— Де там! Сказати правду, я нічого не робив. Щось усе зливається в книзі, і я навіть слів не можу розібрати. Вони танцюють перед очима, мов прудкі балерини. Це все через вечерю?
— Ви погано повечеряли?
— Та де там — я зовсім не вечеряв! Щоправда, хвилин п’ять тому я вставав з ліжка і заглядав до хазяйчиного буфета (я тут квартируюся). Знаю, що красти — злочин. Можеш цього мені й не нагадувати. Це давно всім відомо. Та я, власне, й шукав чого-небудь, щоб трохи підживитися. Шматочок хліба чи яблуко — все одно що, аби поїсти. Щоб не збудити хазяйки, я навіть світла в кухні не вмикав. Я давно вже вивчив, де стоять меблі, і тому міг легко обминути їх у пітьмі. Так я навпомацки підійшов до буфета, відчинив дверцята й обережно, щоб не перевернути нічого, просунув до середини руку. Пальці пірнули у якусь густу рідину. Що б це могло бути? Щось ніби схоже на мармелад. Я витяг руку і облизав пальця. Вгадай, що то було? Томат! Густий томатний соус. І от… випив я півбанки його, а зараз так палить, так хочеться пити, що просто помираю від спраги.
— А я не люблю томатного соусу, — відповів Франко.
— Любий друже, мені він теж не дуже до смаку. Мені зараз так пече від нього. Але нічого іншого там не було. Ну, до побачення! Подзвони ще завтра в цей час. Якщо не спатиму — побалакаємо трохи.
Франко ще довгенько відповідав на телефонні дзвінки і розмовляв. Скільки людей не могло заснути! Були серед них хворі, яким біль завдавав муки навіть уночі. Були діти, що, як і він, без вечері полягали спати. Були старі, що не могли заснути від сумних думок (а від них сон тікає з неймовірною швидкістю). Не спали ще й люди, які працювали вночі: робітники біля доменних печей, робітники на електростанціях та газових станціях, нічні сторожі, пекарі, які місять вночі тісто, щоб до ранку напекти свіжого хліба.
“А так здається, ніби місто вночі спить”, — міркував собі Франко.
Олівці почіплялися до телефонного проводу, щоб підслухати розмови Франко, але швидко всі поснули. Франко обережно, щоб не побудити їх, поклав усіх у коробку і закрив. А щоб на них не натрапила Миша, якби вона все ж наважилася вилізти з нори, хлопець заховав коробку собі під подушку. Намальовані Олівцями різні фігурки одна по одній вернулися до своїх аркушів паперу, і в кімнаті стало зовсім тихо. Франко погасив світло і довго ще лежав з розплющеними очима. Він нічогісінько не бачиа проте йому весь час ввижалося, ніби в кімнаті повно людей Немов усі ті, з ким він розмовляв по телефону, посходилися тепер у кімнату, щоб він не нудьгував.
Нарешті сон здолав Франко, і він спокійно проспав до світанку.
Коли мама вранці йшла до кухні, щоб зварити ячмінної кави (справжня кава була для них задорога), то побачила на столику аркуші паперу з чудесними малюнками Мама ніжно подивилася на них і всміхнулася. “Мій син буде художником, — подумала вона. — Не пошкодую нь чого, щоб вивчити його. Занедбати такий талант — великий гріх”.
Вона ніжно погладила голівку хлопця, який спросонні поворухнувся, і пішла в кухню.
Дуже шкодую, друзі, що не маю змоги розповісти пра Франко все до кінця. Чи ж стане він художником? А чи може, працюватиме там, де йому не подобатиметься. аби тільки заробити на прожиття? Хтозна… Адже не всі роблять те, що їм хотілося б. Один мій знайомий працює підмітайлом, а прагнув бути музикантом.
“Я понад усе хотів навчитися грати на скрипці,— розповідав мені цей бідак, — та замість скрипки доводиться тримати в руках ось цей інструмент…”
І він показав мені довгу мітлу.
Побажаємо Франко всього найкращого в житті і вирушимо далі за Голубою Стрілою. її подорож наближається до кінця.
